Прагматична дистонія

Викинувши на ринок ідей недвозначні гасла «війни-миру», «люстрації», «боротьби з корупцією», нагромадивши у своїх обіцянках купу несуразиць, влада змушена тепер виконувати «ленінське танго», аби втримати бодай дещицю електоральної довіри

Коли недужий потерпає від нестабільності кров’яного тиску, йому не варто будувати грандіозні плани на майбутнє. Щонайменше слід тримати у кишені рекомендовані лікарем пігулки, не робити різких рухів і взагалі обирати сприятливе для здоров’я середовище.

Нинішня владна команда не надто відрізняється від такого типу пацієнтів, а, отже, є вельми серйозні підозри, що її очільники цілком усвідомлюють марнотну плинність життя і те, що незабаром їм доведеться пакувати валізи. Звідси й небувала активність на всіх фронтах, починаючи від зовнішньополітичних векторів і закінчуючи спробами ревізувати певні здобутки Майдану. Від незграбних та непрогнозованих порухів країну лихоманить, тиск у її артеріях стрибає, мов після доброї філіжанки кави, і залишається лише волати до Бога, аби гарячкова активність владоможців не спричинила апоплектичного нападу.
Не скажу, що до оволодіння владою нинішніми її очільниками тонус держави був ліпшим. Але, принаймні, всі її громадяни, – від найзанедбанішого хутора до столичного Хрещатика, – знали, кого слухати, а чиї розпорядження пропускати повз вуха. Нинішня розхристаність ухвалення рішень шокує не тільки непосвяченого у тонкощі політичної гри обивателя, але й чиновника районного штибу, який на своєму віку немало таки побачив.
Біда у тім, що сподіватися на перспективу консолідованого курсу не доводиться, позаяк суперечки точаться не стільки між політично-діаметральними середовищами, а у стані партій-переможців, які зуміли у висліді здобути усі можливі й неможливі, як здавалося, призи. Викинувши на ринок ідей недвозначні гасла «війни-миру», «люстрації», «боротьби з корупцією», нагромадивши у своїх обіцянках купу несуразиць, вони змушені тепер виконувати «ленінське танго», аби втримати бодай дещицю електоральної довіри. Позаяк мовна і «бандерівська» проблематика стала тепер справою десятою, бачимо тепер певний дефіцит креативу, який позначився навіть в однотипності стильового виконання сумнозвісних біл-бордів..
Соціальні ж гасла, розраховані на люмпен та лівацьких союзників під час виборчих перегонів, взагалі випадають з обойми наших «каліфів на годину». Розуміючи, що бюджет наступного року – чи не єдине до їхньої диспозиції джерело несподіваного зиску за чужий кошт, уряд з компанією вдалися до нечуваного – зазіхань на комунальні тарифи. Ще одна категорія громадян, які після ухвалення здирницького бюджету можуть лише розвести руками, – пенсіонери. «Напіввагітні опозиціонери» можуть втішатися: такий ласий шматок протестного електорату їй навіть не снився…
Гарячка Авакова з ймовірним розвалом коаліції у випадку відставки прем’єра, ідеї, які активно просуває Яценюк і К, – це, далебі, не спроба перебрати на себе частку відповідальності за наслідки. Радше, це превентивний крок на випадок, коли Порошенко спробує дати одкоша чинному прем’єрові, якщо той, передбачаючи втрату довіри, а відтак і влади, вдаватиметься до звиклого режиму ручного управління економікою. Але навіть якщо коаліція виживе, ніхто й не думатиме про спокій. Як на мене, країну чекатиме другий дубль протистояння на кшталт «Ющенко – Тимошенко». І хто з них хихотітиме під московськими софітами – чинний прем’єр чи президент, - ще велике питання.
Ігор Гулик. Ілюстрація: lasix.mesotheliomaribbon.com

Політика як самогубство

«... Політика, яка ставить економічні інтереси понад основними політичними вартостями, є не лише неморальною – вона є самовбивчою»

Перемога за будь-яку ціну, будь-яким робом, поза межами моралі. Не думаю, що багато тих, хто нині виграв змагання за депутатські мандати, можуть заперечити, що діють саме за таким планом. Ціль засліплює їх, і, на жаль, не тому, що осягнувши омріяне, вони зможуть реалізувати своє бачення держави та нації. Мотиви та стимули – значно прозаїчніші, я б сказав, приземлено примітивні – жадоба влади у нас є тотожною жадобі збагачення, а ще відчуття того, що найменшим порухом мізинця ти зможеш впливати на долі мільйонів.

Юзеф Жиціньскі, єпископ, який часто виступає на сторінках Gazety Vyborchej, висловлюючись про єрархію цінностей світу нинішнього і світу минулого, написав, що Юда для нього – „проблема не так засліплення грошима, як втраченої ієрархії цінностей. Злом була не стільки його готовність взяти 30 срібняків, скільки бажання дії, яка повинна була, на його переконання, виявитися ефективнішою, ніж Ісус... Юда – це феномен фальшивого бачення успіху”.
Фальшивість успіху – ось те, про що не складе собі труду поміркувати „пересічний вітчизняний політик”. Поміж тим, легко зрозуміти, що покликання державного діяча – не тільки обійняти посаду і унаслідок наполегливих каліграфічних вправ виробити гарний підпис для указів. Хто б не прийшов на верхівку влади, отримає все ту ж країну. Ба більше, – можливо, ще проблемнішу через перевиборчі пристрасті і розколи. З цим розумінням державець мусить не тільки проголошувати інавгураційну промову, з цього він мав би виходити, ще тільки заповнюючи декларацію для подання в ЦВК. І якщо його наміри направду щирі, то перше, що варто було б зробити – це озвучити концепцію стосунків влади і загалу. Концепцію, оперту на принципи партнерства, змагальності, транспартентності і чесності.
Ви скажете – ілюзія, і матимете рацію. Вацлав Гавел якось зауважив, що „цивілізація, побудована на ідеї неперерервного розвитку,.. мимоволі привела багатьох політиків і сучасної європейські політичні інституції до провадження специфічних способів політики... Політика, яка ставить економічні інтереси понад основними політичними вартостями, є не лише неморальною – вона є самовбивчою”.
Ось вам і відповіді на месиджі українських політиків – „міцних господарників”, „нових індустріалізаторів”, „твердих п’ястуків”, „диктаторів закону”. Жоден з них не сказав головного – що понад усе шануватиме гідність кожного українця. Гідність, під знаком якої вершилася остання наша революція. А гідність – це дотримання усіх прав і свобод, це належна платня за сумлінність, це – зрештою, виконання державою усього переліку „послуг”, за які громадянин платить їй зі свого гаманця.
Ігор Гулик. Ілюстрація: gorodenkanews.if.ua

Майкл (Михайло Мишкало) у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»

Старі рецепти діють

«Сталін – це показник патологічної відсутності «суспільства», окремого від держави, тобто людей, які розуміють суспільні та державні інтереси як різні, а іноді й протилежні речі»

Якщо досі хтось у Києві дуже остерігався проартикулювати вголос слово «війна», коли йдеться про міждержавні стосунки України та РФ, то за два роки агресії вони мали б втямити усю лицемірність такої риторики. Маю на увазі не численні свідчення про участь громадян сусідньої держави у терористичних актах на Сході, про підготовку планів діяльності бойовиків ДНР-ЛНР-«Новоросії» у ГРУ та ФСБ, і навіть не про майже безперервний потік геббельсівської пропаганди, який ллється з ефіру офіційних рупорів Кремля.

Йдеться про гуманітарний вимір цих відносин, а саме про дуже давнє рішення Слєдствєнного комітєта РФ допитати усіх українців, які перебувають на території Росії.

Практика, здається, абсолютно несумісна з визнаними світом підходами, однак для Росії – це лише бита колія з досвіду сталінських часів. Ще одне підтвердження тези, яка упродовж багатьох років активно насаджувалася ідеологами Московії, зокрема активістами так званого «Ізборского клуба», про видатні менеджерські якості «вождя всіх часів і народів».
Першою історичною алюзією, яка спадає на думку, є поводження сталінської опричнини із німцями, які мешкали на теренах СРСР. За два місяці після вибуху совєтсько-німецької війни, у серпні 1941 року, було ліквідовано автономну республіку німців Поволжя. Як свідчить навіть російська «Вікіпедія», тоді було депортовано півмільйона представників народу, який лише етнічно можна було пов’язати із реальним військовим супротивником. Всього ж за час конфлікту на Алтай, Казахстан, Сибір, у Комі вивезли щонайменше мільйон радянських німців.
Така ж доля спіткала болгар, угорців, фінів, лише через те, що уряди їхніх країн виявилися союзниками нацистської Німеччини. А про трагедію кримських татар, звинувачених у співпраці з окупантом, гадаю, український читач знає достеменно.
Зрештою, історія має здатність до повторень, як це не сумно визнавати. Кримці вдруге за століття потрапили у пастку чужих уявлень про світ і народи, які його населяють, стали жертвами адептів кривавих практик минулого. Як, утім, і українці.
А що самі росіяни? А поки що – нічого. За поодинокими випадками, можемо застосувати тут формулу, окреслену тамтешнім публіцистом Алєксєєм Цвєтковим: «Сталін – це показник патологічної відсутності «суспільства», окремого від держави, тобто людей, які розуміють суспільні та державні інтереси як різні, а іноді й протилежні речі».
…І кілька слів про Україну. Точніше, про тих, хто безугавно волає про утиски тут росіян. Ви можете собі уявити ситуацію, коли СБУ чи інша силова структура ризикнула б ухвалити рішення про початок всеукраїнського допиту російськомовних на предмет лояльності до держави? Як на мене, це – із царини несмакової фантастики. Попри всі трагедії і втрати у безглуздому протистоянні на Донбасі, попри цілком зрозуміле бажання помсти як першу людську рефлексію на несправедливість і образу, нам ще не відібрало розум, аби влаштовувати схожі безумства. І саме на цьому тримається моя віра у те, що Росія приречена на крах. І він визріває саме в Україні.
Ігор Гулик. Ілюстрація: madan.org.il

Майбутнє свободи

Ланки громадянського суспільства перетворилися у пазли загальної картини тотальної підміни понять: замість самодостатності й ініціативи, вони „чудово” функціонують завдяки спонсорству багатих, а їхня діяльність вбудована у загалі схеми стратегій мега-партій

Один із гуру анархізму Ніколай Бакунін переконував своїх однодумців, а разом із ними тодішній режим у тому, що „неможливо досягти свободи в майбутньому, утискуючи її нині”. Екстраполюючи на сучасний світ це переконання адепта „матері порядку”, мусимо зі сумом зауважити, що більшість нинішніх борців за демократію, – не тільки в Україні, але й у світі загалом, – обрали за правило іншу формулу досягнення „щастя” – мета для них виправдовує засоби. Це – універсальний принцип, прикладний для тих, хто насправді не бачить перспективи, але створює ілюзію цього бачення, задля хвилевих, швидкоплинних цілей, здебільшого, пов’язаних зі збереженням власного статусу кво.

Закон про патріотизм в Америці, безсумнівно, можна уважати зразком такої маніпуляції. Боротьба із тероризмом, – проблемою, породженою політикою США колись, – невідоворотнім бумерангом ударила основи тамтешнього порядку речей, і владі залишаються лише словесні маніпуляції задля виправдання потреби згортання демократії.

Економічна криза – теж тест на „вроджену прихильність” Заходу ідеалам свободи. Ба більше, – тест, який не потребує особливих зусиль політиків, він виявляє лише здатність особистості (громадянина) офірувати заради вищої мети своє бажання наживи. Він передбачає довіру – чи не головний аспект демократії – всіх до всіх, оскільки без довіри не можна уявити ні суспільного діалогу, ні тим паче суспільного консенсусу.

Сучасна Україна також є полем випробувань для її демократичного вибору. Ми можемо скільки завгодно співати дифірамби Революції Гідності як акту вулканічного вияву народної свободи, але разом з тим зі сумом констатуємо те, що цей акт був миттєвим і спонтанним. А елементи громадянського суспільства виявилися у ліпшому разі картковими конструкціями, які ламаються від найменшого подиху навіть не репресій, а міфічного страху перед тими, кому заздалегідь зліпили імідж диктаторів...

У гіршому ж варіанті ланки цього громадянського суспільства перетворилися у пазли загальної картини тотальної підміни понять: замість самодостатності й ініціативи, вони „чудово” функціонують завдяки спонсорству багатих, а їхня діяльність вбудована у загалі схеми стратегій мега-партій.

Отож, майбутнє свободи, яку утискують нині – хто за допомогою потужного державного механізму, хто – через самоцензуру або конформізм (у надії, що важкі часи не тривають довго) – непевне і ефемерне. Не можуть бути вільними фактично раби системи, які тішаться від елементарного задоволення своїх життєвих потреб. Вільним може бути лише той, хто достеменно знає ціну власного вибору і відчуває відповідальність за його наслідки.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru      

Носій національної загрози

Гарантові з його Радою з питань… єдності, з його заявами трьох розходиться на єдності еліт, такій собі змові між ними заради свого ж спокою

Якось хтось з колег-журналістів влучно зауважив, що ми живемо у „державі-аварії”. Метафора, на перший погляд, банальна, оскільки навіть той, хто бодай трохи цікавиться Україною, вочевидь, розпочне перелік асоціацій з трагічних інцидентів. Але „держава-аварія” – то не тільки образ, це, по суті, убивча характеристика держави як інституції, що власне і є джерелом розмаїтих катаклізмів. Її аварійність бодай у тому, що вона не здатна на утилізацію власних продуктів розпаду; трагічно знакові особи, які за нормального стану речей, не тільки мали б назавжди забути про владні офіси, але й достоту спробувати принад укладеної ними ж системи покарань, й надалі обертаються адміністративними орбітами, тягнучи за собою, мов комети, шлейф скомпрометованих діячів дрібнішого штибу і негативну опінію серед загалу.

Отже, носієм національної загрози є українська еліта, якщо так можна назвати окремий, ізольований від громади клан владців і тих, хто обслуговує їхні інтереси. Причому, клан монолітний, скутий спільним інтересом, спільним минулим і, як би йому хотілося сподіватися, спільним майбутнім. Поділи, які пропонуються наївним інформаційним споживачам, умовні, бо на рівні підсвідомості продуцентів таких вісток вони лише гра настрою, хвилевого зиску, не більше.

Як би не сприймалися критики чинного президента, але вони таки мають рацію, коли нещадно дають віртуальні ляпаси нинішньому Президентові за його лояльність до найодіозніших постатей старого режиму. Порошенко обрав собі доволі сумнівну риторику, його захисні редути вибудувані на власних уявленнях про «єдність нації». Насправді ж ґарантові з його Радою з питань… єдності, з його заявами трьох розходиться на єдності еліт, такій собі змові між ними заради свого ж спокою і, не виключено, заради дублікації президентського статусу.

Артикуляція єдності, яка через свою систематичність набула рис ідеї-фікс, є, однак, однією з найповажніших пасток, які, на жаль, лише множаться з тяглістю перебування Порошенка на найвищій посаді. Вона передбачає неперебірливість у виборі тимчасових союзників, урахування думки супротивників, а головне, – заспокоєння реваншизму тих, у кого владу забрали.  На цій межі розмивається моральність добрих намірів, позаяк „перед тими, хто ненавидить змій, не варто розігрувати спектакль зі зміями”. Спосіб апеляції до національного інстинкту осіб, які не ідентифікують себе з нацією, є безглуздим. Мова навіть не про ідентифікацію на генному, підсвідомому рівні, мова про триб життя „еліти”, якій Україна чужа навіть у побуті, оскільки її статки – на закордонних рахунках, її діти навчаються у престижних ґарвардах і оксфордах,  її медики – у Швейцарії та Німеччині. Переможці, зазвичай, переймають риси переможених, і випадок з Порошенком, – лише підтвердження цього постулату. Його аргументи щодо уникнення владних чвар, – мовляв, це відлякає інвесторів (слід, мабуть, читати – іноземних) – прозорий натяк на рацію Фройда.

ПОП може прорахувати ймовірні загрози національним інтересам, але його арифметичний підхід завжди надає перевагу зискам предметним. Таким чином, вчинки державця набувають рис майже нерозв’язної силогічної формули, у висліді якої – „люди – так, але...”.

В оцьому „але...” приховані справжні національні загрози, оскільки замість трьох крапок зацікавлені діячі, – не тільки з оточення президента, їх чимало й серед його опонентів, – починають вписувати власні трактування і власні альтернативи.

На жаль, саме чужі інтерпретації, здебільшого, втілюються у реальні вчинки. Реакція ґаранта у таких випадках – запізніла, бажання „нагнути” ситуацію і людей у потрібне русло породжує лише юридичні війни і галас на весь світ. Мабуть, це більше страхає тамтешніх товстосумів, аніж небажання влади дати раду собі у власному домі, на свій розсуд, і, до речі, на власну відповідальність.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі         

Віктор Андрейчук у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»