Країна глухих?

Така вже традиція у київських верховодів: зазвичай, коли їм хочеться опанувати владою, то вони апелюють до Львова, а ось отримавши бажане, намагаються зробити вигляд, що так воно і має бути

Недоброї пам’яті екс-Батон Янукович йшов на вибори під незабутнім гаслом, яке чомусь дуже скидалося на рекламу фірми слухових апаратів: «Почую кожного!».

У ВФЯ, точніше його штабістів та креейторів рука виявилася легкою. Сам «підслуховувач», звісно, не почув нікого, натомість публіка, марно сподіваючись на результативність праць Маннафорта і К, взяла передвиборчий слоган свого вчорашнього кумира на озброєння. «Почуйте Донбас!», - залунало з усіх-усюд, причому настільки гучно, що навіть адекватні, здавалося б, люди, з поважним політичним стажем та більш-менш незаплямованою репутацією, мов папуги, взялися повторювати його.
Донбас почули. Спробуй-но робити вигляд, що нічого не відбувається, коли говорять ПЗРК, АКМи та інший дзвінкоголосий реманент «мирних мешканців» Сходу.
Донедавна ця лугандонська какофонія закликів до слуху геть глушила певні, можливо, навіть дуже обережні прохання Києва: панове сепаратисти, може, вислухайте й іншу сторону діалогу. У висліді розмови джентльменів не вийшло, натомість трапилися сотні смертей молодих хлопців і бувалих старшин. Тоді столиця зважилася теж говорити мовою опонентів.
Воно б нічого, але якось у бурхливих з’ясуваннях стосунків геть втонув голос Західної України. Така вже традиція у київських верховодів: зазвичай, коли їм хочеться опанувати владою, то вони апелюють до Львова, а ось отримавши бажане, намагаються зробити вигляд, що так воно і має бути. А що, галичани, - ви ж самі уважаєте себе «п’ємонтом», то, природно, кладіть на вівтар революцій сили, знання, гроші тощо.
Однак цього разу йдеться вже не про речі набувні, матеріальні. Йдеться про людські життя, - цинічно, - ресурс для задоволення амбітних планів далеких від Львова, Станіславова, Рівного, Луцька політиків. І коли западенці врешті-решт промовили: «почуйте нас», стиха так промовили, апелюючи до совісті, то отримали не зовсім очікувану відповідь.
У пресі (поважній, я б сказав, призначеній для інтелектуалів) зринули псевдоаналітичні публікації з претензіями на оригінальність. Галичан – зауважте, романтиків-соборників, дивакуватих почасти адептів Великої України, звинуватили у тому, що вони самі є... першоджерелом сепаратизму. Згадали усе, - і Андруховича з його емоційною рефлексією про ймовірність «віддання» Донбасу, і навіть Грицака, який, наскільки мені відомо, намагається зліпити докупи актуальний наразі вінегрет ідентичностей сучасної України. Дякувати Богові, забули про Галицьку асамблею часів Чорновола.
Усе це, маємо визнати, присутнє в інтелектуальному дискурсі заходу. Але у дискурсі, не у практиках політичної боротьби, особливо вуличної. Навіть «найрадикальніша» «Свобода» ніколи не говорила про дроблення України, про федералізацію тощо. Її можна зрозуміти, - подоївши Галичину, тепер слід виходити на всеукраїнське пасовище
…Російський ресурс (знову ж таки немаргінальний) своєю чергою опублікував «сеанс альтернативної історії» небезвідомого Вадіма Штепи. Ось що малює уява автора: «На початку весни (вони її так і назвали «Українською весною») вони оголосили про створення Львівської, Тернопільскої та Волинської народних республік. І що всі разом вони об’єднуються у Федерацію Галичина, яка вимагає радикальної євроінтеграції. На вулицях там з’явились чемні «зелені чоловічки» із чорно-червоними стьожками, які спокійно роззброїли міліцію і зайняли оборону довкола своїх міст».
Штепі не відмовиш у польоті фантазії. З єдиною поправкою – на Заході ніколи не протестували (чи, якщо йому так дуже хочеться), не захоплювали владу під чужинськими прапорами (до прикладу, польськими). Жоден натівський танк не перетнув кордонів України. Жоден європеєць не воював, як ото Гіркін, Бородай, Пономарьов, на боці повсталого галицького народу. І «200-і» йшли і йдуть тепер не на терени сусідніх держав, сіючи горе у тамтешніх родинах, а в містечка і села Галичини.
Ось у цьому різниця. Проста, гірка, мов сльоза сироти, сувора, як посивілий батько, що втратив сина на досі гейби непочутому Донбасі. Як пасіонарність галичан, які, о диво, вже й не волають, щоб їх почула країна глухих.
Ігор Гулик. Ілюстрація: zvuki.ru

Андрій Садовий у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»

Професійний буфер

Нинішня команда із Банкової покладається, з одного боку, на коротку пам’ять спільноти, з іншого ж, – плодить непорозуміння на кшталт сумнозвісної новели про електронне декларування, здатної поставити хрест на й без того ефемерній перспективі безвізового режиму з ЄС

Якось, оцінюючи зовнішній вектор нинішньої влади, відомий політолог Вадим Карасьов зауважив, що вона перетворила Україну на «професійний буфер» між Росією та Європою. Оцінка не вельми оптимістична, але, я б сказав, і не надто екзотична. Позаяк бути буфером, з одного боку, сяк-так вигідно, з іншого ж – непевно і небезпечно, бо у нинішньому світі, з його постійними змінами «рози вітрів», важко втримати рівновагу і запобігти кренові у той чи інший бік.

Проблема, мабуть, полягає не стільки у професійності буфера, як у намаганні переможців максимально відхилити український маятник Фуко від координати, позначеної Революцією Гідності. У цьому випадку говорити про рівновагу навряд чи доводиться. Бо маятник, як і пружина, має дивовижну здатність повертатися до спокою, тільки перейшовши точку стояння, а, отже, може, згідно із ефектом бумеранга, зачепити його нинішніх розхитувачів.

Я не схильний до фаталізму, але чомусь непокоїть думка про неминучість катаклізму, який врешті-решт поставить всі крапки над «і» у нинішній непевній диспозиції. Бо, як видається, досі влада просто користала із шоку опонентів, які, до того ж, мали боязкі ілюзії на предмет ймовірних домовленостей із нею. Це недуга, яку лікує час або ж екстремальна терапія (Лєц писав, що позбувшись зубів, людина натомість здобуває більшу свободу для язика). Однак саме на нинішня команда із Банкової покладається, з одного боку, на коротку пам’ять спільноти, з іншого ж – плодить непорозуміння на кшталт сумнозвісної новели про електронне декларування, здатної поставити хрест на й буз того ефемерній перспективі безвізового режиму з ЄС. Її надії наразі виправдовуються, але перед загрозою повернення маятника, вона змушена буде вибирати: або ганебно піти, або здати все до решти комусь із потужніших гравців (найгірший варіант – Росії), аби тільки втриматися при владі.

Оскільки в Україні ще не було прецеденту зречення «за власним бажанням», то залишається другий варіант. Боюся, що і він виявиться проблематичним. Гадаю, навіть Південь зі Сходом не погодяться на запропоновану реанімацію «союзу», тим паче противитимуться цьому і фінансові спонсори розмаїтих «опозицій», заради бізнесових інтересів яких і затіювали цю всю катавасію. Про галицьких радикалів тут мова навіть не йде, але навряд чи вони зможуть претендувати на звичну роль «п’ємонту»: еліти Центру і Сходу також визріли до усвідомлення потреби мати власну державу. Знову ж таки процитую Лєца: «Вороття до печери немає: нас надто багато».

«Професійний буфер» – це єдина зручна для нинішнього режиму диспозиція, але вона, повторюся, тимчасова. Найпарадоксальніше, – це розуміють усі, але наразі роблять вигляд, що так має бути. Поза тим, є третій варіант, про який наразі також не говорять, але він визріває.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  caricatura.ru

Новий рік з Павічем

Нереалізовані бажання аж ніяк не означають трагедії, навпаки, вони свідчать, по-перше, про досвід, а, по-друге, про те, що маємо, попри все, мрії, а, отже, сенс цього життя

Як би того комусь не хотілося, і навпаки, якби жагуче хтось того прагнув, все ж 2015-й залишився за межею історії. Мусимо з цим миритися або ж тішитися, бо, зрештою, як пише Мілорад Павіч у романі-клепсидрі «Внутрішній бік вітру»,  у світі є «два різних ритми життя, два різних биття пульсу крові або соків у рослинах, два різновиди істот, загнаних у рамки одних і тих же днів та ночей, які одноково тривають для всіх, – але одним їх бракує, а іншим дістається з надлишком…».

Павіч дивний не тільки своїм світобаченням, воно, видається, втілюється у форму його писань, де, звідки не почни, одна половина, мов у піщаному годинникові, плавно перетікає в іншу. Я міркую, що приблизно так з року у рік скапує наше життя, і схоже до «Вітру…» чи «Хозарського словника», його можна перечитувати, як завгодно, з якої сторінки не почни, все рівно дійдеш до суті, до сокровенного, прихованого від чужих очей, доволі часто недоброзичливих і ревнивих.

Я не схильний сьогодні акцентувати на знакових подіях збіглого року: оцінки, мабуть, залишмо майбутньому. Так буде, принаймні, розважливіше і об’єктивніше. Либонь, є сенс поговорити про те, чого наразі не сталося, чого не втілили, хоча воно нам дуже пекло. Одразу ж зауважу, що нереалізовані бажання аж ніяк не означають трагедії, навпаки, вони свідчать, по-перше, про досвід, а, по-друге, про те, що маємо, попри все, мрії, а, отже, сенс цього життя.

Здебільшого, українці не стали заможнішими, попри всі ритуальні заклинання своїх провідників, не важливо, до якого табору ці оракули належать. Однак, цим мають перейматися, насамперед, обіцяльники, оскільки ніхто й ніколи більше їм не йнятиме віри, а відтак наступного року їм доведеться некомфортно жити, хоч і у затишних кабінетах, однак, на валізах.

Ми не стали відкритішими, хоча декларуємо себе за європейську націю. Хоча спробуй-но бути «прозорим» і відвертим у середовищі, яке має стійкий стереотип страху. Страху перед невідомим завтра, перед найдрібнішим чиновником, перед заздрістю сусіда і підлістю конкурента. Та знову ж таки, упродовж року ми переконалися, що не всі вовки є такими страшними, як їх малюють, не кожен владоможець є всесильним та вічним на своїй посаді, а заздрісний сусід перестає потерпати від свого недоброго почуття, щойно береться за якусь свою справу.

Ми не тупцювали на місці, хоча наш поступ радше скидався на біг по колу та ще й з розмаїтими перепонами – у кожного своїми. У того ж таки Павіча герой своїми мандрівками теж описує коло, але воно – символічне, воно сакральне, життєстверджуюче і сповнене прихованих сенсів.

Зате, на позір, ми перебуваємо у добрій фізичній формі, хоча, знову ж таки, від безглуздого кружляння знайомими маршрутами моральний наш стан бажає кращого. Наснажені досвідом, матимемо час, аби уникати битих стежок.

Наївно сподіватися, що всі наші негаразди залишаться у 2015-у. Ще наївніше вважати, що новорічної ночі сталося диво, і ми прокинулися у казковій країні без турбот і жалів. Однак, гляньмо, скільки їх, житейських проблем і глобальних бід відійшло з попередніми роками, гідно оцінімо те, що маємо, і що ще належить здобути. Час працює все-таки на нас, і м’яч все ж на нашому полі. Нам вирішувати, яким буде 2016-й.

Хай щастить!

Ігор Гулик. Ілюстрація: diety.pp.ua  

Дзвін зброї і міді

Нам кажуть про майбутні соціальні та індустріальні програми для Донбасу. Але для більшості тамтешнього люду – це утопія, фантазія, щось несусвітнє

Не розумію одного, - якщо країна перебуває у небезпеці, якщо на наш терен вдерся агресор і ворохобить тут не тільки мирне населення, а що гірше, - усілякий суспільний непотріб, охочий до халяви, - невже найдієвішим засобом укоськання конфлікту є вже енне за числом «перемир’я»? Я почув сотні аргументів на кшталт «під час затишшя ми зміцнимо свою армію», «зможемо вивести обивателів із зони бойових дій» тощо. Резони певні є, особливо у головах тих, хто їх озвучує.

Але, скажіть-но мені, може, не надто утаємниченому: що робитимемо із «терористами за халяву»? Невже думаємо, що вчорашній люмпен з кількома звивинами у мізках, якому дали до рук АКМ чи гранатомет, завтра складе цю зброю, аби далі промишляти на сміттєзвалищах? Я так не думаю. Немає гіршого, ніж той, «хто був нічим», а на коротку мить, яку він вважає своїм зоряним часом, вознісся над посполитими, над успішнішими і мудрішими, навівши на них ствол. Хіба ті, хто вчора «бомбили» супермаркети і банки, напихаючи кишені краденим алкоголем і закуссю, пачками банкнот, ось так просто роззброяться, наївно гадаючи, що їм пробачать? Та в жодному разі.
Вони спробували, як їм здається, розкішного життя за рахунок інших, завдяки вивищеності людини зі зброєю над беззахисним і безпорадним у конкретній ситуації хаосу. Солодкий, колись заборонений плід впав їм до ніг, і, не важливо, хто струсонув деревом – Путін, Гіркін, продажний мєнт-сепар, чи просто сусід, який здобув цей досвід першим. Не важливо, під якими прапорами і гаслами – «впєрьод к Рассєї», «дайош ДНР» чи «грабуй награбоване» він воює. Важливим є результат – миттєве «збагачення», повний шлунок, залиті мізки. І п’янке відчуття всесилля.
Нам кажуть про майбутні соціальні та індустріальні програми для Донбасу. Такого хотіли б самодостатні люди. Але для більшості – це утопія, фантазія, щось несусвітнє. Якими не були б прожекти – вони, окрім фінансової складової (гадаю, всій країні суджено не тільки класти життя своїх синів, але й відтак – тяжко працювати заради фальшивого «годувальника всіх і вся»), так от, ці фантазії передбачають одну вельми сумнівну, з огляду втілення, складову – бажання самих мешканців щось робити. А навіщо? Варто гукнути: «почуйте Донбас!», а якщо залишатимуться глухими – дістати із загашника АКМ, заниканий з часів ДНР, і піти громити офіси та крамниці «ситих».
Тут потихеньку починають розводитися про необхідність зміни донбаських еліт. Вухо ріже, коли дехто називає учорашніх «господарів регіону» елітою. Даруйте, хто вони, цей цвіт Сходу? Колишні бандити, рекетири, здирники, казнокради? Це – «еліта»? Що ж, з такими підходами не важко зрозуміти мотивації пересічних обивателів: соціальний ліфт для них чітко визначений досвідом 25 літ незалежності – вбивай, грабуй, обдурюй компаньйона, кради те, що можеш. І нічого тобі не буде – он Ахмєтов, Єфрємов та іже з ними не тільки вільно розгулюють на волі, але й диктують, як жити не тільки привласненому хутору, але й 46-мільйонній країні. Ї їх слухають, у всякому випадку - зважають на їхні просторікування.
Колись Ніцше написав цілком зрозумілу не тільки для українців сентенцію: "Хоч церковним дзвоном розповідай про свою мудрість, гендлярі на ринку заглушать її дзвоном міді". І зброї, якщо не почують шелест банкнот.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Рік для кожного

Життя – дивна штука, яку хочеться любити, коли воно вдається, і ненавидіти, коли воно кидає у нас сніжками негативів

Попри те, що Новий рік приходить до всіх одразу, у кожного з нас – своє його сприйняття і трактування. Особливим, – себто спільним для всіх за характером емоцій, сподівань і надій, – це свято буває вкрай рідко. З останніх таких феноменів на гадку приходить межа 2013 – 2014-го. Тоді, мабуть, вся країна, по який бік барикад би не стояли її мешканці, жила на одному подиху, в одному ритмі. 

Втамувалися “майданні пристрасті”, і кожен з тих, хто стояв на майданах, усвідомив, що життя триває, що воно у нього – одне, і що будувати свої стосунки з державою, сусідами чи суспільством назагал, йому слід самотужки. Це, у принципі, властиво українцеві-індивідуалісту, але спробувавши солодкого пирога ілюзії колективної перемоги, у декого залишився присмак безпідставних сподівань на те, що від нині все відбуватиметься саме так.

Новорічної ночі найостанніша річ думати про політику і пов’язані з нею неприємності й розчарування. Залишмо їх на потім, адже життя триває, і якщо з нього усунути гірчинку, то воно видаватиметься прісним і глевким. Зосередьмося на спогадах про важкий минулий рік, а оскільки людська пам'ять має дивовижну здатність утримувати лише приємне і добре, то наші рефлексії, переконаний, підуть нам тільки на користь.

Відженімо подалі, за хатній поріг, підлоту і зради 2015-го, киньмо у домашнє вогнище записки з переліком наших страхів, непевностей і тривог, як це роблять перед Різдвом мудрі американці. Вислухаймо рідних, особливо дітей, і, можливо, зрозуміємо, що цьогоріч вони жили власним життям, яке лише інколи, лише краєм зачіпало нас з вами. Попросімо вибачення за свою ненавмисну байдужість, і станьмо родиною.

Життя – дивна штука, яку хочеться любити, коли воно вдається, і ненавидіти, коли воно кидає у нас сніжками негативів. Сахаючись від них, здобуваючи синці, міркуймо про те, що все так не буде, що невдовзі трапиться диво і доля повернеться до нас своїм сяючим, не схожим ні на яке інше, обличчям. І вразить нас усіма барвами світу, і зігріє серце погідним відчуттям успіху і надії. Хай це трапиться з усіма вами саме новорічної ночі.

Один мій знайомий – самітник без перспективи зміни статусу одинака, уночі проти 1 січня вдається до дивовижного способу медитацій. Запаливши свічки, він розкладає на столі вітальні новорічні листівки з далекого часу і намагається відтворити у своїй пам’яті обриси тих, хто водив рукою, підписуючи їх. Приємні спогади про друзів, про тих, з ким довелося подолати бодай найменший шмат життєвої дороги, про тих, кого, можливо, вже нема серед нас, перетворюють години новоріччя на справжній бенкет емоцій, на затишок душі, тиху гавань розради. Відтак цей чоловік замикає двері свого помешкання і кидається у святковий вир новорічного Львова, пробуючи зауважити в усміхнених обличчях риси його недавніх віртуальних візаві. Йому легко йти життям, оскільки живе переконаним, що, попри різність, люди мають на генному рівні щось невловиме, але спільне, що коли із Землі йде хтось добродушний, то на його місце обов’язково з’являється дублер.  Він шукає двійників для своїх далеких знайомців, і, що дивно, знаходить їх.

Мій приятель – дивак, але, видається, це його дрібне дивацтво мало б бути зрозумілим для кожного з нас. Тим паче, новорічна ніч акурат надається для подібних вчинків, адже тоді ми всі хай на кілька годин стаємо дітьми. Ми очікуємо дива, і воно приходить до нас. Особливо, коли дуже цього прагнемо.

Саме такого, неймовірного бажання дива хочу побажати усім. Повірте, з ним легше. Особливо, коли додати до цієї охоти ще й трохи труду задля того, аби реалізувати свій задум.

До традиційного переліку новорічних зичень шановним читачам досиплю також дещицю своїх. Хай вам ведеться у всьому, хай казкової новорічної ночі започаткується бодай щось добре: у кого – настрій на весь рік, у кого – можливо, діти, ті, задля яких ми здолаємо усі перепони і негаразди.

Хай щастить!

Ігор Гулик. Ілюстрація: epizod.ua

Новорічне

Зійшовши із Майдану сп’янілими від ковтка свободи, ми вирішили, що ті, кого обрано нашими зусиллями керувати державою, як і ми, здатні до змін. Вийшло дещо по-іншому…

...Ну, що залишається, коли 2015-й залишився за гранню новорічної ночі? Поміркувати над перейденим, зробити висновки і спробувати зазирнути у майбутнє. Певна річ, воно нині цілком непевне, оскільки українці зустрінуть 2016-й, переймаючись непростими клопотами, які, зрештою, матимуть доленосні наслідки.

Про те, що було, гадаю, не варто говорити осібно, бо уважний читач мав змогу дізнатися про найважливіші події року, найзнаковіших його людей з розмаїтих джерел і від неймовірної кількості оцінювачів. Назагал, – був ще один непростий відтинок часу, ще один етап розвитку держави, кожного із нас особисто. Ми його здолали, незважаючи на глобальну економічну кризу, на епідемію екзотичного грипу, на те, що не завжди нам всього було вдосталь. Але таки живемо...

Зовсім недавно мені довелося спілкуватися із двома американськими професорами – Полем Д’Альєрі (Університет Флориди) та Генрі Гейлом (він очолює Інститут досліджень Європи, Росії та Євразії в Університеті Джорджа Вашингтона). Не знаю, чи виправданим є оптимізм цих поважних осіб, але вони, як на мене, дуже адекватно оцінюють нашу ситуацію. Простіше кажучи, вважають, що все у нас відбувається, як у людей, і за багатьма ознаками ми, як це не дивно, не пасемо задніх, коли йдеться про демократію. Може, направду, американцям легше говорити, бо вони далеко, але я – на боці своїх співрозмовників.

На мою думку, спільнота наразі хворіє конфліктом очікувань та реалій. Ми хочемо всього й одразу, але так не буває, хіба у казці. Ми прагнемо високих стандартів, проте забуваємо про атавізми стандарту „совка”, які засіли у наших мізках. На Майдані ми випробували міць своїх бажань і прагнень, однак, з’ясувалося, що шлях до „іншої країни” не вимірюється одним кроком, це – процес постійної трансформації громадянства і його еліти. Зійшовши із Майдану сп’янілими від ковтка свободи, ми вирішили, що ті, кого обрано нашими зусиллями керувати державою, як і ми, здатні до змін. Вийшло дещо по-іншому. І не варто шукати винних, а зрозуміти, що апатія і розчарування – не найкращі порадники, коли йдеться про власне життя.

А воно – минуще, тому слід таки зауважувати у ньому позитив і тішитися кожним днем. Хай навіть у „чорній смузі”, однак і вона додає нам досвіду, а головне – вчить не повторювати помилок.

Тому щиро бажаю усім, хто читає ці рядки, успіху і оптимізму. Без них ми просто тупцюватимемо на місці, будемо маріонетками чийогось спектаклю. Якщо бодай мізерний відсоток моїх читачів зрозуміє, що доля кожного у його ж таки руках, повірте, 2016-й справді стане роком сповнення надій і сподівань. Мені видається, що ми на це заслужили...

Із Новим роком!       

Ігор Гулик. Ілюстрація:  lastnews.com.ua