Потреба Різдва

Сутність Людини-Бога, яка народжується вже 2016-й раз, полягає у творенні свого світу, і є річчю очевидною, що це творення мало б бути продуктивним і добрим

Серед сірих буднів кожен із нас внутрішньо прагне казки. Гадаю, можливо, вона й не схожа на ті, які тепер безперестанно транслюють телеканали, застосовуючи при цьому супертехнології. Простої людської казки зі щасливим фіналом, такої собі приємної несподіванки, бодай щирої усмішки від незнайомця...

Народження Ісуса, особливо, обставини після цієї події, яка, вочевидь, стала епохальною, принаймні для поколінь, що перейшли вже два тисячоліття, і є, на мій погляд, такою казкою для зневірених і розчарованих. Тріє Царів (за іншою версією, – сивочолих зароастрійських жреців, які передбачили спалах наднової зірки), принесли до Богом незабутого Вифлеєма коштовні дари. „І, ввійшовши до дому, знайшли там  Дитятко з Марією, Його матір’ю. І вони впали ницьма, і вклонились Йому. І, відчинивши скарбниці свої, піднесли Йому свої дари: золото, ладан та смирну” (Мт. 2, 11).

Гості уклали у свої презенти глибокі сенси. І не тільки символи володаря (золото – як подарунок для Царя, ладан – знак особливих почестей – для Бога, смирну – для Людини й Спасителя, який став Сином Людським), а помістили у свої скарбниці й сакральні речі, що мали б жити у душах усіх землян. Недаремно, – свідчать церковні історики, – Матір Божа берегла їх все життя, а відтак, напередодні Успіння, передала їх до Єрусалимського Храму.

Ці сенси лежать на поверхні, лише ми, заклопотані і розхристані викликами часу, не помічаємо їхньої присутності. Ми народжуємося рівними у перспективі Дарів – особливої коштовності золота родинних стосунків, комфортного перебування серед собі рівних та схожих, і самоповаги, бо хіба може повноцінно жити людина, не усвідомлюючи власної місії на цій грішній землі? Сутність Людини-Бога, яка народжується вже 2016-й раз, полягає у творенні свого світу, і є річчю очевидною, що це творення мало б бути продуктивним і добрим.

Ми схильні скаржитися на випробування, якими доволі щедра доля. Але згадаймо на мить, що Тріє Царів пішли, оминувши палац Ірода, і цей їхній стратегічний маневр, по-суті, врятував для нас Спасителя. А після отриманих вишуканих Дарів родина Йосифа зазнала гіркоти еміграції до Єгипту, поневірянь у пустелі. Сьогодні мало хто із істориків зважується оповісти шлях Ісуса від народження до Голгофи, однак цілком прогнозованим є те, що ця путь була часом випробувань і сумнівів. Як і для кожного із нас з вами...

Тож напередодні Різдва Христового щиро бажаю усім сучасникам ретельніше глянути на довколишній світ і зауважити у ньому присутність великих Дарів, якими не варто нехтувати, ба більше, якими слід таки скористати. Хай кожен по-своєму потрактує власні можливості, але головне, як на мене, зрозуміти, що всі ми вартуємо того, чим скористав Ісус, ставши відтак великим прикладом великого подвижництва.

Христос Рождається! Славімо Його!

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb   

Різдво як виклик

Різдво є викликом для кожного із землян, принаймні, тих, хто вважає себе християнами. Воно ламає стереотипи, позаяк Спаситель сам собою є викликом системі координат, у яких живе створений ним же світ

Ми схильні до містифікацій, оскільки недосконалий світ робить вкрай необхідними його бодай інтелектуальні трансформації. Ми, однак, чомусь украй рідко замислюємося над тим, що усталені речі, – звичні, позірно зрозумілі, – сповнені глибоких сенсів.

У 2016-е світ відзначає річницю непримітної, здавалося б, події, – народження у Вифлеємі єврейського хлопчика, якого назвали Ісусом. Відзначає помпезно, але й вже «побутово», бо тисячолітня традиція виробила свої правила святкування, механізувала процес підготовки до цієї дати, уклала кодекси поведінки.

Між тим, Різдво є викликом для кожного із землян, принаймні, тих, хто вважає себе християнами. Воно ламає стереотипи, позаяк Спаситель сам собою є викликом системі координат, у яких живе створений ним же світ. Викликом прагненню до збагачення й комфорту: бо народився не серед царських палат, не на гаптованій золотом китайці, викликом жадобі влади, бо її гідні не ті, хто спроможний купити гетьманські клейноди чи інші регалії, а ті, хто власне здатен зрозуміти потребу змін: особистісних або ж загальних. Викликом, врешті, злидарям, позаяк кожен із них має зрозуміти, що найбільше багатство – він сам – утілення Бога, що найвище за все він мусить прагнути самоповаги і гідного ставлення до себе. Зрештою, це стосується не тільки «убогих», але й усіх.

Ісус, його Різдво, виявилися викликом тодішній спільноті, але воно потенційно залишається ним упродовж двох тисячоліть. Урешті, чи не мав би кожен бодай іноді ставити собі запитання про те, для чого він перебуває на цій землі, що йому дано і для чого це дано? Бо ще одним викликом Ісуса є проповідування вибору. Не готовий план дій, достеменно дотримуючись якого, здобудемо щось високе й недосяжне для недбалих, скажімо, Царство Небесне. А саме вибір: у кожного свій, відповідальний чи ні, усвідомлений чи легковажний, правильний або ж хибний. Яким він був, – дасться чути пізніше, але робимо ми його зараз, щодня, щохвилини, аби відтак дізнаватися, чому наші будні є сірими і невдалими або ж навпаки. І відповідати за обране мусимо також самі, оскільки, скориставшись свободою вибору, переконаний, потребуємо оцінки свого кроку.

Я певен, що лише зрозумівши ці прості формули, ми здіймемося на щабель вище. Відповівши на виклики Сина Божого, станемо досконалішими і гіднішими, принаймні, набудемо безцінного досвіду, який, до слова, також є подарунком Всевишнього.

Тож напередодні 2016-го Різдва зичу усім гараздів і здоров’я, затишку у родинах, добрих та вірних друзів. А ще – здатності відповісти на виклики, сформульовані у Вифлеємі, під сяйвом незабутньої Зорі.

Христос рождається! Славімо Його!

Ігор Гулик. Ілюстрація: dt.ua   

Країна глухих?

Така вже традиція у київських верховодів: зазвичай, коли їм хочеться опанувати владою, то вони апелюють до Львова, а ось отримавши бажане, намагаються зробити вигляд, що так воно і має бути

Недоброї пам’яті екс-Батон Янукович йшов на вибори під незабутнім гаслом, яке чомусь дуже скидалося на рекламу фірми слухових апаратів: «Почую кожного!».

У ВФЯ, точніше його штабістів та креейторів рука виявилася легкою. Сам «підслуховувач», звісно, не почув нікого, натомість публіка, марно сподіваючись на результативність праць Маннафорта і К, взяла передвиборчий слоган свого вчорашнього кумира на озброєння. «Почуйте Донбас!», - залунало з усіх-усюд, причому настільки гучно, що навіть адекватні, здавалося б, люди, з поважним політичним стажем та більш-менш незаплямованою репутацією, мов папуги, взялися повторювати його.
Донбас почули. Спробуй-но робити вигляд, що нічого не відбувається, коли говорять ПЗРК, АКМи та інший дзвінкоголосий реманент «мирних мешканців» Сходу.
Донедавна ця лугандонська какофонія закликів до слуху геть глушила певні, можливо, навіть дуже обережні прохання Києва: панове сепаратисти, може, вислухайте й іншу сторону діалогу. У висліді розмови джентльменів не вийшло, натомість трапилися сотні смертей молодих хлопців і бувалих старшин. Тоді столиця зважилася теж говорити мовою опонентів.
Воно б нічого, але якось у бурхливих з’ясуваннях стосунків геть втонув голос Західної України. Така вже традиція у київських верховодів: зазвичай, коли їм хочеться опанувати владою, то вони апелюють до Львова, а ось отримавши бажане, намагаються зробити вигляд, що так воно і має бути. А що, галичани, - ви ж самі уважаєте себе «п’ємонтом», то, природно, кладіть на вівтар революцій сили, знання, гроші тощо.
Однак цього разу йдеться вже не про речі набувні, матеріальні. Йдеться про людські життя, - цинічно, - ресурс для задоволення амбітних планів далеких від Львова, Станіславова, Рівного, Луцька політиків. І коли западенці врешті-решт промовили: «почуйте нас», стиха так промовили, апелюючи до совісті, то отримали не зовсім очікувану відповідь.
У пресі (поважній, я б сказав, призначеній для інтелектуалів) зринули псевдоаналітичні публікації з претензіями на оригінальність. Галичан – зауважте, романтиків-соборників, дивакуватих почасти адептів Великої України, звинуватили у тому, що вони самі є... першоджерелом сепаратизму. Згадали усе, - і Андруховича з його емоційною рефлексією про ймовірність «віддання» Донбасу, і навіть Грицака, який, наскільки мені відомо, намагається зліпити докупи актуальний наразі вінегрет ідентичностей сучасної України. Дякувати Богові, забули про Галицьку асамблею часів Чорновола.
Усе це, маємо визнати, присутнє в інтелектуальному дискурсі заходу. Але у дискурсі, не у практиках політичної боротьби, особливо вуличної. Навіть «найрадикальніша» «Свобода» ніколи не говорила про дроблення України, про федералізацію тощо. Її можна зрозуміти, - подоївши Галичину, тепер слід виходити на всеукраїнське пасовище
…Російський ресурс (знову ж таки немаргінальний) своєю чергою опублікував «сеанс альтернативної історії» небезвідомого Вадіма Штепи. Ось що малює уява автора: «На початку весни (вони її так і назвали «Українською весною») вони оголосили про створення Львівської, Тернопільскої та Волинської народних республік. І що всі разом вони об’єднуються у Федерацію Галичина, яка вимагає радикальної євроінтеграції. На вулицях там з’явились чемні «зелені чоловічки» із чорно-червоними стьожками, які спокійно роззброїли міліцію і зайняли оборону довкола своїх міст».
Штепі не відмовиш у польоті фантазії. З єдиною поправкою – на Заході ніколи не протестували (чи, якщо йому так дуже хочеться), не захоплювали владу під чужинськими прапорами (до прикладу, польськими). Жоден натівський танк не перетнув кордонів України. Жоден європеєць не воював, як ото Гіркін, Бородай, Пономарьов, на боці повсталого галицького народу. І «200-і» йшли і йдуть тепер не на терени сусідніх держав, сіючи горе у тамтешніх родинах, а в містечка і села Галичини.
Ось у цьому різниця. Проста, гірка, мов сльоза сироти, сувора, як посивілий батько, що втратив сина на досі гейби непочутому Донбасі. Як пасіонарність галичан, які, о диво, вже й не волають, щоб їх почула країна глухих.
Ігор Гулик. Ілюстрація: zvuki.ru

Андрій Садовий у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»

Професійний буфер

Нинішня команда із Банкової покладається, з одного боку, на коротку пам’ять спільноти, з іншого ж, – плодить непорозуміння на кшталт сумнозвісної новели про електронне декларування, здатної поставити хрест на й без того ефемерній перспективі безвізового режиму з ЄС

Якось, оцінюючи зовнішній вектор нинішньої влади, відомий політолог Вадим Карасьов зауважив, що вона перетворила Україну на «професійний буфер» між Росією та Європою. Оцінка не вельми оптимістична, але, я б сказав, і не надто екзотична. Позаяк бути буфером, з одного боку, сяк-так вигідно, з іншого ж – непевно і небезпечно, бо у нинішньому світі, з його постійними змінами «рози вітрів», важко втримати рівновагу і запобігти кренові у той чи інший бік.

Проблема, мабуть, полягає не стільки у професійності буфера, як у намаганні переможців максимально відхилити український маятник Фуко від координати, позначеної Революцією Гідності. У цьому випадку говорити про рівновагу навряд чи доводиться. Бо маятник, як і пружина, має дивовижну здатність повертатися до спокою, тільки перейшовши точку стояння, а, отже, може, згідно із ефектом бумеранга, зачепити його нинішніх розхитувачів.

Я не схильний до фаталізму, але чомусь непокоїть думка про неминучість катаклізму, який врешті-решт поставить всі крапки над «і» у нинішній непевній диспозиції. Бо, як видається, досі влада просто користала із шоку опонентів, які, до того ж, мали боязкі ілюзії на предмет ймовірних домовленостей із нею. Це недуга, яку лікує час або ж екстремальна терапія (Лєц писав, що позбувшись зубів, людина натомість здобуває більшу свободу для язика). Однак саме на нинішня команда із Банкової покладається, з одного боку, на коротку пам’ять спільноти, з іншого ж – плодить непорозуміння на кшталт сумнозвісної новели про електронне декларування, здатної поставити хрест на й буз того ефемерній перспективі безвізового режиму з ЄС. Її надії наразі виправдовуються, але перед загрозою повернення маятника, вона змушена буде вибирати: або ганебно піти, або здати все до решти комусь із потужніших гравців (найгірший варіант – Росії), аби тільки втриматися при владі.

Оскільки в Україні ще не було прецеденту зречення «за власним бажанням», то залишається другий варіант. Боюся, що і він виявиться проблематичним. Гадаю, навіть Південь зі Сходом не погодяться на запропоновану реанімацію «союзу», тим паче противитимуться цьому і фінансові спонсори розмаїтих «опозицій», заради бізнесових інтересів яких і затіювали цю всю катавасію. Про галицьких радикалів тут мова навіть не йде, але навряд чи вони зможуть претендувати на звичну роль «п’ємонту»: еліти Центру і Сходу також визріли до усвідомлення потреби мати власну державу. Знову ж таки процитую Лєца: «Вороття до печери немає: нас надто багато».

«Професійний буфер» – це єдина зручна для нинішнього режиму диспозиція, але вона, повторюся, тимчасова. Найпарадоксальніше, – це розуміють усі, але наразі роблять вигляд, що так має бути. Поза тим, є третій варіант, про який наразі також не говорять, але він визріває.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  caricatura.ru

Новий рік з Павічем

Нереалізовані бажання аж ніяк не означають трагедії, навпаки, вони свідчать, по-перше, про досвід, а, по-друге, про те, що маємо, попри все, мрії, а, отже, сенс цього життя

Як би того комусь не хотілося, і навпаки, якби жагуче хтось того прагнув, все ж 2015-й залишився за межею історії. Мусимо з цим миритися або ж тішитися, бо, зрештою, як пише Мілорад Павіч у романі-клепсидрі «Внутрішній бік вітру»,  у світі є «два різних ритми життя, два різних биття пульсу крові або соків у рослинах, два різновиди істот, загнаних у рамки одних і тих же днів та ночей, які одноково тривають для всіх, – але одним їх бракує, а іншим дістається з надлишком…».

Павіч дивний не тільки своїм світобаченням, воно, видається, втілюється у форму його писань, де, звідки не почни, одна половина, мов у піщаному годинникові, плавно перетікає в іншу. Я міркую, що приблизно так з року у рік скапує наше життя, і схоже до «Вітру…» чи «Хозарського словника», його можна перечитувати, як завгодно, з якої сторінки не почни, все рівно дійдеш до суті, до сокровенного, прихованого від чужих очей, доволі часто недоброзичливих і ревнивих.

Я не схильний сьогодні акцентувати на знакових подіях збіглого року: оцінки, мабуть, залишмо майбутньому. Так буде, принаймні, розважливіше і об’єктивніше. Либонь, є сенс поговорити про те, чого наразі не сталося, чого не втілили, хоча воно нам дуже пекло. Одразу ж зауважу, що нереалізовані бажання аж ніяк не означають трагедії, навпаки, вони свідчать, по-перше, про досвід, а, по-друге, про те, що маємо, попри все, мрії, а, отже, сенс цього життя.

Здебільшого, українці не стали заможнішими, попри всі ритуальні заклинання своїх провідників, не важливо, до якого табору ці оракули належать. Однак, цим мають перейматися, насамперед, обіцяльники, оскільки ніхто й ніколи більше їм не йнятиме віри, а відтак наступного року їм доведеться некомфортно жити, хоч і у затишних кабінетах, однак, на валізах.

Ми не стали відкритішими, хоча декларуємо себе за європейську націю. Хоча спробуй-но бути «прозорим» і відвертим у середовищі, яке має стійкий стереотип страху. Страху перед невідомим завтра, перед найдрібнішим чиновником, перед заздрістю сусіда і підлістю конкурента. Та знову ж таки, упродовж року ми переконалися, що не всі вовки є такими страшними, як їх малюють, не кожен владоможець є всесильним та вічним на своїй посаді, а заздрісний сусід перестає потерпати від свого недоброго почуття, щойно береться за якусь свою справу.

Ми не тупцювали на місці, хоча наш поступ радше скидався на біг по колу та ще й з розмаїтими перепонами – у кожного своїми. У того ж таки Павіча герой своїми мандрівками теж описує коло, але воно – символічне, воно сакральне, життєстверджуюче і сповнене прихованих сенсів.

Зате, на позір, ми перебуваємо у добрій фізичній формі, хоча, знову ж таки, від безглуздого кружляння знайомими маршрутами моральний наш стан бажає кращого. Наснажені досвідом, матимемо час, аби уникати битих стежок.

Наївно сподіватися, що всі наші негаразди залишаться у 2015-у. Ще наївніше вважати, що новорічної ночі сталося диво, і ми прокинулися у казковій країні без турбот і жалів. Однак, гляньмо, скільки їх, житейських проблем і глобальних бід відійшло з попередніми роками, гідно оцінімо те, що маємо, і що ще належить здобути. Час працює все-таки на нас, і м’яч все ж на нашому полі. Нам вирішувати, яким буде 2016-й.

Хай щастить!

Ігор Гулик. Ілюстрація: diety.pp.ua  

Дзвін зброї і міді

Нам кажуть про майбутні соціальні та індустріальні програми для Донбасу. Але для більшості тамтешнього люду – це утопія, фантазія, щось несусвітнє

Не розумію одного, - якщо країна перебуває у небезпеці, якщо на наш терен вдерся агресор і ворохобить тут не тільки мирне населення, а що гірше, - усілякий суспільний непотріб, охочий до халяви, - невже найдієвішим засобом укоськання конфлікту є вже енне за числом «перемир’я»? Я почув сотні аргументів на кшталт «під час затишшя ми зміцнимо свою армію», «зможемо вивести обивателів із зони бойових дій» тощо. Резони певні є, особливо у головах тих, хто їх озвучує.

Але, скажіть-но мені, може, не надто утаємниченому: що робитимемо із «терористами за халяву»? Невже думаємо, що вчорашній люмпен з кількома звивинами у мізках, якому дали до рук АКМ чи гранатомет, завтра складе цю зброю, аби далі промишляти на сміттєзвалищах? Я так не думаю. Немає гіршого, ніж той, «хто був нічим», а на коротку мить, яку він вважає своїм зоряним часом, вознісся над посполитими, над успішнішими і мудрішими, навівши на них ствол. Хіба ті, хто вчора «бомбили» супермаркети і банки, напихаючи кишені краденим алкоголем і закуссю, пачками банкнот, ось так просто роззброяться, наївно гадаючи, що їм пробачать? Та в жодному разі.
Вони спробували, як їм здається, розкішного життя за рахунок інших, завдяки вивищеності людини зі зброєю над беззахисним і безпорадним у конкретній ситуації хаосу. Солодкий, колись заборонений плід впав їм до ніг, і, не важливо, хто струсонув деревом – Путін, Гіркін, продажний мєнт-сепар, чи просто сусід, який здобув цей досвід першим. Не важливо, під якими прапорами і гаслами – «впєрьод к Рассєї», «дайош ДНР» чи «грабуй награбоване» він воює. Важливим є результат – миттєве «збагачення», повний шлунок, залиті мізки. І п’янке відчуття всесилля.
Нам кажуть про майбутні соціальні та індустріальні програми для Донбасу. Такого хотіли б самодостатні люди. Але для більшості – це утопія, фантазія, щось несусвітнє. Якими не були б прожекти – вони, окрім фінансової складової (гадаю, всій країні суджено не тільки класти життя своїх синів, але й відтак – тяжко працювати заради фальшивого «годувальника всіх і вся»), так от, ці фантазії передбачають одну вельми сумнівну, з огляду втілення, складову – бажання самих мешканців щось робити. А навіщо? Варто гукнути: «почуйте Донбас!», а якщо залишатимуться глухими – дістати із загашника АКМ, заниканий з часів ДНР, і піти громити офіси та крамниці «ситих».
Тут потихеньку починають розводитися про необхідність зміни донбаських еліт. Вухо ріже, коли дехто називає учорашніх «господарів регіону» елітою. Даруйте, хто вони, цей цвіт Сходу? Колишні бандити, рекетири, здирники, казнокради? Це – «еліта»? Що ж, з такими підходами не важко зрозуміти мотивації пересічних обивателів: соціальний ліфт для них чітко визначений досвідом 25 літ незалежності – вбивай, грабуй, обдурюй компаньйона, кради те, що можеш. І нічого тобі не буде – он Ахмєтов, Єфрємов та іже з ними не тільки вільно розгулюють на волі, але й диктують, як жити не тільки привласненому хутору, але й 46-мільйонній країні. Ї їх слухають, у всякому випадку - зважають на їхні просторікування.
Колись Ніцше написав цілком зрозумілу не тільки для українців сентенцію: "Хоч церковним дзвоном розповідай про свою мудрість, гендлярі на ринку заглушать її дзвоном міді". І зброї, якщо не почують шелест банкнот.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі