Марність змови

Наші керманичі вважають, що непевна, незрозуміла, туманна ситуація є найоптимальнішою для подальшого перебування при годівниці

Карколомні зигзаги вітчизняних «еліт», усі ці конспірологічні конструкції з призначенням/непризначенням виборів, з ротацією/статус кво міністрів та найголовнішого з них, з розпадом/єдністю коаліції видаються дитячими забавами на тлі реального інтересу громади до таких штук. Пересічний обиватель вже давно втратив нитку «панської логіки», і його цілком адекватною реакцією на будь-які порухи там, нагорі, є злість та роздратування. Вони, ці емоції, іноді бувають безпідставними, але що вдієш, - загальний контекст провокує саме на такі рефлексії.

Натомість, - не знаю хто нашіптує владоможцям заспокійливі мантри, - наші керманичі вважають, що непевна, незрозуміла, туманна ситуація є найоптимальнішою для подальшого перебування при годівниці. Їхньою метою є процес, а не результат, про який, однак, не втомлюються говорити за будь-якої нагоди. Відтак наміри виглядають буцім шляхетними, але плутаність месиджів перетворює їх на пустопорожню фата моргану.

Одна справа, якби в країні була стара, тоталітарна система. Вона уможливлювала комуністам безконечне у часі і просторі пудрування мізків, і мало хто зважувався на артикуляцію іншої, відмінної від офіціозу, думки. А спробуй-но приховати правду чи якийсь підлий задум у суспільстві, розкроєному міріадами інтересів, зв’язків, думок. Адміністрація президента, Кабмін чи окрема фракція парламенту можуть скільки заманеться просторікувати про моноліт влади, однак коротенький пост у соцмережах зведе на пси титанічні потуги маніпуляторів.

Зрештою, про марність змов говорять і вчені, на свій штиб прорахувавши, що навіть найвитонченіша брехня, найзасекреченіша інформація так чи інак стають надбанням загалу. Девід Граймс з Оксфордського університету уклав навіть рівняння, яке враховує три чинники: кількість змовників, час, що минув з моменту приховування правди, ймовірність викриття змови. Його формула доводить, що шанси у майстрів масштабних залаштункових оборудок доволі мізерні, позаяк, - і на це варто зважати, - вони потребують залучення чималої кількості людей.

Я волів би почути від влади не політтехнологічні заготовки, які, зазвичай, тільки напускають туману навіть у найщиріших планах. Ліпше все ж казати так, як є, хоча мені одразу заперечать, мовляв, політика у такому випадку стає немислимою, вихолощеною і дармовою справою. Тим не менш, якщо відкинути усі пропагандистські штампи, то я переконаний, що і президент, і прем’єр, і переважна більшість нардепів точно знають, якої думки про них сірий «маленький українець». І з цим знанням нормальні лідери мали б щось робити. Хіба би жага влади геть затуманила їм очі і мізки. Мабуть, так і є, оскільки якість влади, що прийшла в Україні на хвилі Революції Гідності, на жаль, не виправдовує сподівань. Бо, у принципі, хіба не про нас колись писав Шопенгауер: «Для того, щоб добровільно і вільно визнавати і цінувати чужі гідності, варто мати власну»?

У суспільстві визріла потреба перезавантаження. Тож слід думати, як провести цю операцію, щоб вона була безболісною і ефективною, а не заговорювати проблему із думкою, що вона розсмокчеться самотужки. Не розсмокчеться, навпаки, - як свідчить досвід двох Майданів, - піде своїм, часто некерованим руслом. У процесі ж викриття усі сторони конфлікту лише нагромаджуватимуть факти, звинувачення, образи, відтак у них утоне не тільки можливість логічної і бажаної розв’язки, але й взагалі навряд чи залишаться майданчики з точками дотику для компромісів. Така собі війна всіх проти всіх. Без урахування цілком певної війни проти реального агресора.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Дмітрій Бандура

Прогулянки по воді

Наша віра – таки унікальна. Вона поєднана у немислимий спосіб із тотальною недовірою всіх до всіх, громадянина – до власної ж влади, обраної ним же, - що місцевої, що у Києві

Відомий український філософ Сергій Кримський, розмірковуючи над проблемами духовності, згадував про певну Марію з Освєнціма, яка пішла до крематорію замість незнайомої бранки. «Так от вона казала: «Є два способи жити. Перший — ходити по твердому грунті. Тоді можна щось планувати, розраховувати… А другий спосіб — ходити по воді. Тобто вже не планувати, не передбачати і не очікувати, тут можливо тільки вірити. Тому що мить зневіри — і ти ідеш під воду!».

Так от, мені видається, що останнім часом, принаймні – років зо три, ми надаємо перевагу прогулянкам по воді. Віримо, іноді навіть не здаючи собі справи, – у що, кому, навіщо. Іноді – у фантоми, дуже часто – ошустам, ще частіше – просто, аби вірити.

Віра, звісно, помічна і потрібна, особливо у ситуаціях екстранеординарних, не пережитих досі, не підкріплених бодай дещицею минулого досвіду. Ніхто ж не буде заперечувати, що у нашому випадку це так, що кожен крок приховує у собі ризик провалу, гуль і синців. Та, попри це, мусимо таки визнати, що унікальність українського експерименту демократії – таки надумана, інші народи пройшли цей шлях і вже забули про труднощі. Їм було легше, - Бог уділив їм на це значно більше часу, і над ними не нависала постійна загроза втрати державності з боку сусідів.

Та наша віра – таки унікальна. Вона поєднана у немислимий спосіб із тотальною недовірою всіх до всіх, громадянина – до власної ж влади, обраної ним же, - що місцевої, що у Києві. Саме тому нас дуже важко зрозуміти у Брюсселі, Страсбурзі, словом, у визнаних столицях «демократії», бо їм, єврочиновникам, не вкладається у головах такий екзотичний коктейль. Не будеш же щоразу їм пояснювати, що за нашими плечима – понад три століття чужинської, окупаційної влади, а ще цей досвід щедро присмачений патерналізмом совєтської доби, коли віра (принаймні – публічна демонстрація такої) у світле майбутнє була підставою для отримання жалюгідного шансу на бодай злиденне, але життя.

До нас жодним чином не можна застосувати принцип, сформульований свого часу Гі Сорманом, про ротацію влад, коли «в демократії існує лише один фундаментальний принцип: чергування реалістів і продавців ілюзій, цих двох вічних і конкуруючих рисунків людської природи. Позаяк реальність розчаровує й ілюзії розсіюються, усі ті, хто здійснює владу, приречені її втратити». Бо наші обранці, ледь не на всі сто відсотків, є продавцями ілюзій. В країні наївної і безпідставної віри ця професія найбільш поплатна. Тому не варто, мабуть, очікувати від «народних захисників» якихось більш-менш вирозумілих кроків, вони ніколи не скажуть нам найпростіше: «ось два (три, чотири, десять…) роки реформ, а відтак матимете те і те». Вони воліли б, аби «зміни» були перманентними, оскільки серед невизначеності і сум’яття, як у каламутній воді, легше «рибалити».

А нам би бодай трішечки опанувати «спосіб перший» - ходіння твердим грунтом. Нам би взагалі – хоч якось стати на ноги серед непевного, сповненого криз і катаклізмів світу, нам би роззирнутися довкола, щоб чіткіше визначити орієнтири, зрозуміти, на чому стоїмо… Прогулянки по воді – справа радше романтиків та месій, а не тих, кому жити і дбати про ближніх.

Тому найефективніший, як на мене, проект угоди між державою і суспільством зможе запропонувати той, хто зважиться дати країні конкретну точку опори. Мир – то мир, війну – то війну, люстрацію – значить тотальну, безвідносну до заслуг чи родинних уз, модернізацію – зрозумілу, прозору та ефективну. І справедливість. Про неї мріють мільйони. Її, зрештою, проповідував Той, хто ходив по воді.

Ігор Гулик. Ілюстрація: liveinternet.ru

Що таке модерна українськість

Нам ніхто нічого не винен. Ні влада, яку ми самі собі обирали; ні Росія, ні Америка, ні Польща, ні марсіани

Над цим питанням медитують сотні, якщо не тисячі моїх земляків, - від поважних учених до сільських філософів на призьбах допотопних ганделиків. Бурхливі дискусії завершуються по-різному: у кого - на багатих фуршетах, у кого – за чверткою із нехитрою закускою. 

…Ці суперечки – не новина в Україні, просто у коротких блогерських нотатках не місце для глибоких історичних екскурсів. Тому обмежуся одним, на мою думку, найпоказовішим, оскільки, як на мене, він суттєво вплинув і на менталітет сучасних українців, і на стиль їхньої поведінки, і на їхні візії майбутнього. Момент драстичний, тому передбачаю, що критиків мені не бракуватиме.
Отже, для того, аби говорити про модерну українськість, нам, у першу чергу, слід забути шевченкову фразу: «Я так люблю оту УкраЇну убогу». По-перше, любити убозтво, леліяти його, мов якусь шляхетну рису (ну, в принципі, не монахи ж ми, і цілком вже розібралися у коментарях до Святого письма на цю тему), хизуватися ним, виставляючи виразки на люди, аби випросити милостиню чи спровокувати жалість, - це певною мірою збоченство. По-друге, не така вже й «убога» та Україна, якщо дозволяє власним президентам купатися у розкоші, як римським імператорам, а декому із міських голів публічно, цинічно розповідати про скромні будиночки вартістю із невеликий заводик… По-третє, хіба може бути «убогою» країна, яка дала світові стільки яскравих особистостей, - від науковців, героїв, спортсменів до, звиняйте, повій та негідників, - що іншим і не снилося…
Модерна українськість – це почуття гордості за країну, за її історію, за героїв. Але аж ніяк не рефлексії над їхніми успіхами чи невдачами, аж ніяк не бездумна трансляція їхніх поглядів, переконань, кредо на сучасну українську реальність, аж ніяк не догматичне повторення, мов «отченашу», фраз, які кидалися попередниками у конкретних контекстах і цілком могли бути політичною кон’юнктурою. Ті, хто робить це, спекулює на цьому, що гірше, - усвідомлено роз’ятрює давні рани, - загублені у часі людці, гендлярі святинями, пройдисвіти.
Стереотипне уявлення про сучасну Україну як про Україну в імперії, - а саме такий погляд культивують і нинішні «патріоти», і нинішні «воріженьки, - архаїзм. Модерна українськість розглядає Україну не у складі чужих імперій, а Україну у світовому контексті. З усіма наслідками, які випливають з такого погляду. Зокрема, потреби самодостатності, відповідальності та усвідомлення значущості кожного поруху країни, її геополітичних інтересів. Між іншим, і відмови від пошуку винних, отих «воріженьків», - що внутрішніх, що зовнішніх, - цапів-відбувайл, на яких можна списати власне невігластво, лінощі розуму, неповороткість і зашореність.
Нам ніхто нічого не винен. Ні влада, яку ми самі собі обирали; ні Росія, ні Америка, ні Польща, ні марсіани. У тому, як ми живемо, культивуючи «убогість», винні ми самі.
Це важко пояснити ошустам, злодіям, пройдисвітам, а ще – злюмпенізованому маргінесу, який, розз’явивши рота, чекає державних подачок та гуманітарних допомог. Цього не поясниш суддям, мєнтам, митникам, податківцям - бо ми самі погодилися утримувати цей паразитуючий клас податками і суттєвими «преміями» до них у вигляді хабарів та подарунків.
Але… Це легше пояснити представникам так званого «середнього класу», які дісталися відносного добробуту не крадіжками чи обманом, а роками протистоянь із системою, а ще важкою працею рук і мізків. Це легко пояснити іншому класу – «креативному», - що цілком адекватно реагує на світові тренди, заробляє на цьому гроші, ба більше, - додає до світової скарбнички свої напрацювання. 25 тисяч вітчизняних ІТ-фахівців працюють на експорт.
За цими двома класами – майбутнє. І саме вони, як на мене, формують візію модерної українськості. Все інше, - залишмо історії. Вона розбереться…
Ігор Гулик. Ілюстрація: day.kiev.ua

До питання про рабство

Ментально раб, позбувшись одних кайданів, шукатиме нові, і ніколи не зрозуміє того, хто справді ковтнув повітря свободи

Можна по-різному трактувати відомий вислів Гавела про те, що «за сталінської диктатури ми сиділи в клітках, нас випустили — і ми опинилися в джунглях». Утім, доволі вільну інтерпретацію цієї фрази почули днями у Росії, - країні, де культ Сталіна алярмово і доволі ентузіастично відроджують останніми роками, а стосунки між громадянином і державою направду, що не день то адекватніше, укладаються у Кіплінгову формулу закону джунглів. У «Литературной России» видрукували рецензію на роман Алєксандра Байгушева «Плач за нерозумними хозарами», причому автор цього опуса абсолютно щиро намагається виправдати… рабство. Його апологетика круто замішена на коктейлі з російської непересічності, брутального антисемітизму, месійності народу-богоносця. Ось лише один зразок його риторики: «Сьогодні наша культура мусить зробити зусилля і скинути з себе юдейську ману. Вигнати у три шиї всіх, хто торочить про "свободи". Велика заслуга Алєксандра Байгушева у тому, що він укотре нагадав нам про порожнечу неоюдейського плюралізму і про ту катастрофу, до якої ця ідеологія веде будь-яку державу».

Залишмо на совісті автора його пошуки винних у національній катастрофі Росії поза межами Росії, - це абсолютно не нова для московської публіки парадигма, її витоки слід шукати ще у чорносотенництві. Однак апологія рабства, його гламуризація, спроби ошатно подати його як «командну гру», як «жертву працівника заради успіху компанії», - це вже, погодьтеся, занадто навіть для азійської ментальності ерефії. Інша річ, що побут, особливо у тамтешній глибинці, дає яскраві приклади саме такого укладу трудових (і не тільки) стосунків між можновладцями та черню. І, до слова, якщо виходити з відомого визначення імперії як певного зразка трансляції практик на нові терени, - то на окупованій частині Донбасу маємо характерні саме для рабства прецеденти. Зокрема, судячи з повідомлень розвідки, у передчутті виборів в ОРДЛО уперто витворюють власну «політичну систему», заганяючи у стрункі партійні лави пересічних обивателів. Не бажаєш бути «партєйним», забудь про роботу…

«Будь-яка нація, яка увірує у власну непомильність, стане здобиччю демонів», - зауважував Карл Гюстав Юнг. Власне кажучи, не слід особливо подивляти з того, що маніфест на захист рабства побачив світ саме у «Литературной России», офіційному рупорові рафінованих «естетів» імперії. Цей, шанований владою за усіх часів (що Сталіна, що Горбі, що зараз – ВВП), прошарок діячів культури, путінська пропагандистська машина перетворила у таких демонів. Вони служили усім режимам вірою та правдою, вважаючи, що «це не рабство, це гнучкість і дисципліна, якщо бажаєте, "командна робота", і саме таким мусить бути моральний зразок праці у Росії» (див. «Литературная Россия», рецензія Алєксандра Андрюшкіна). Демони на кшталт Охлобистіна, Бєзрукова, Прілєпіна, Церетелі, Говорухіна etc. насправді є плоть від плоті незникненного (попри революції, репресії та класові чистки) клану «барінов», для яких усі решта – холопи, підніжки і не вартий «викликів історії» пил.  І якщо вже відверто говорити про витоки російського фашизму, то його ідеологами, попри Дугіна, Проханова та іже з ними, по праву можна вважати і цих одіозних бундючних «барінов» від культури. Вони, судячи з усього, могли б сміливо підписатися під знаменитим гітлерівським кредо: "Маса складається з пересічних особистостей, з демократів, але тисяча сліпих не можуть в сумі дати зрячого, тисяча боягузів – героя, сто тисяч парламентарів – державного діяча».

Так чи інак моделюючи перспективи постпутінської Росії, мусимо враховувати чинник новітнього рабства – системи стосунків, за яких зміна лідера аж ніяк не означає зміни ставлення до нього посполитих. Як до абсолютного монарха, рабовласника, вершителя доль. Тому не варто плодити особливих ілюзій з приводу майбутнього українсько-російського порозуміння. Ментально раб, позбувшись одних кайданів, шукатиме нові, і ніколи не зрозуміє того, хто справді ковтнув повітря свободи.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Що будує Путін?

Головною актуальною метою кремлівського верховоди є своєрідний апгрейд комуністичної імперії

Російський (а тепер уже й український) публіцист Євгєній Кісєльов у блозі на «Эхо Москвы» небезпідставно проводить паралелі Росії зразка 1914-го і Росії путінської. На підставі таких алюзій він запитує: «Яким буде лютий 2017-го?».

Я б не ризикував зазирати аж так далеко у майбутнє, однак недавні заяви кремлівського самітника дають певні обриси того, що чекає імперію в осяжній перспективі. Путін, як на мене, цілком логічно вибудовує свої публічні заяви, намагаючись підготувати публіку (перш за все, - своїх адептів, яких донедавна було понад 85 відсотків) до запланованої у Кремлі трансформації країни.

Путін не вигадує велосипед. Він не випадково критикує Лєніна за його «ліберальність» щодо поневолених націй. Він уважає принцип «самовизначення, аж до відокремлення» шкідливим, таким, що спричинив «найбільшу геополітичну катастрофу 20-го століття – розвал СРСР». Путін тому припускає поховання кремлівської мумії, спричинивши підозри Нєвзорова, що, мовляв, ВВП готує місце у мавзолеї для себе.

Та жарти жартами, найдоцільніше, мабуть, було б прослідкувати ланцюжок путінських філіпік, і зрозуміти, що його головною актуальною метою є своєрідний апгрейд комуністичної імперії. Не знаю, наскільки успішним стане цей проект, позаяк «в одну ріку не увійдеш двічі». Однак мусимо визнати, що божевільні з точки зору адекватних публіцистів і політологів ідеї російського вождя, попри діагнози, стають нашою з вами реальністю.

Що каже Путін? Що завжди залишався прихильником комуністичної та соціалістичної ідеї. Що не викидав свого партквитка. Що «Моральний кодекс будівника комунізму» є нічим іншим як марксистсько-ленінською інтерпретацією Біблії. Зауважмо, що ці мислеформи озвучено Путіним на пленарному засіданні Всеросійського народного фронту, - коаліції, яка привела «Єдіную Росію» до прогнозованої перемоги на минулих виборах у Госдуму. Коаліції, у якій «змішались в купу коні, люди», яка об’єднує довкола пропутінського партійного монстра розмаїті громадські організації здебільша, патерналістського гатунку (союз пенсіонерів, організації ветеранів ЗС тощо). Певна річ, для такої публіки головним мотивом є ностальгія за СРСР, а ідеї комунізму асоціюються, далебі, не з Лєніним, а з «батьком усіх народів».

Цілком закономірно, що маючи такий електорат, Путін уважав би помилкою не пограти на суспільних настроях. Українська авантюра спричинила майже цілковиту міжнародну ізоляцію Росії, отож, як не дивно, розв’язала руки кремлівській ОЗГ на теренах «оточеної фортеці». Ніщо не вадить учорашнім комуно-кадебістам провадити тут найекзотичніші соціальні експерименти, мотивуючи їх зовнішніми загрозами, жупелом національної катастрофи, яка у ватних мізках утілена в можливості остаточного розвалу Росії. З опозицією Кремль давно поквитався і за Болотну, і за проукраїнські марші. Жалюгідні залишки нескорених кинуть, як кістку, Кадирову. А місцеві «капіталісти», які донедавна годували кримінальну путінську гоп-компанію, нікому не потрібні із замороженими рахунками у західних банках. Їм дадуть спокій за умови тихої згоди на націоналізацію усіх статків в Росії (звісно, на користь атєчєства), а депортація за кордон стане для усманових, фрідманів, вексельбергів тощо найвищою мірою покарання. Бо прокурори знавіснілого Заходу тільки й чекають на російських vip-підсудних...

Однак наразі все це деталі ніким не підтвердженого путінського плану. Може, йому не судилося стати реальністю. Однак нав’язлива, неодноразова артикуляція пронафталінених рефлексій, майже карикатурні, позірно анальфабетичні (зате зрозуміліші плебсу) путінські вправи довкола комуністичної спадщини є лише підтвердженням думки, висловленої колись Єжи Лєцем: «Ідею можна докультивувати до культу». Зрештою, де-факто він вже є. То чи варто вибудовувати ілюзії з приводу того, яким буде для Росії лютий 2017-го?

Ігор Гулик. Ілюстрація: svoboda.org

Коротке есе про зміст і форму

Кожна політична партія вважає за потрібне підгребти під себе когорту ласої до дармівщини «інтелектуальщини», аби та розповідала «urbi et orbi» ідеологічно правильні небилиці

Є такий не надто відомий письменник – Роберт Музіль – і його незавершений роман «Людина без властивостей». Можна довго і марудно сперечатися про цей твір, до слова, теж довгий і марудний, але чомусь мені видається, що головна його фабула цілком співзвучна з тим, що зараз відбувається на пострадянському просторі.

У Відні 10-х років минулого століття, ще до вибуху Великої війни, «цвіт нації» у виточненому салоні світскої левиці взявся за облаштування «патріотичної акції», приуроченої ювілеєві перебування цісаря на троні. Учасники зібрань шукають якусь вселенську ідею, здатну викристалізувати для світу образ імперії, якнайповніше втілити її глобальну місію. Жах і водночас комічність у тому, що «еліта», звісно не відає, що 1918-го, на який акурат припадає ювілей, вже не буде ні цісаря, ні імперії.

«Нам надто не важливо те, що відбувається, і надто важливо, з ким, де і коли це відбувається, - пише Музіль, - а, отже, важливий для нас не дух подій, а їхня фабула, не відкриття якогось нового змісту життя,.. а розподіл того, що є, а це направду відповідає різниці між добрими п’єсами і п’єсами, які просто приносять добрі збори».

Недавній вал мережних обговорень вчинку Славка Вакарчука змусив мене згадати і Музіля, і його «Людину без властивостей». Особливо у контексті припущень, що лідер «ОЕ» буцімто має намір балотуватися на посаду президента. Дехто гарячково припустив, що жорсткі слова співака до Петра Порошенка фактично означають старт його електоральної кампанії.

Утім... Прихильники і противники схожих теорій, якими б екзотичними ці схеми не були, ясна річ, не знають не те, що трапиться за чотири роки, які залишилися до нових перегонів. Вони не відають того, що трапиться завтра-післязавтра, лише пнуться прикрити власне невігластво розцяцькованими фразами на кшталт #зрада чи #перемога.

Приблизно те ж відбувається у царині псевдо-прогнозування майбутнього Росії. Загумінкові провидці з дипломами політологів чи без них зачаровано вдивляючись у графіки рубльово-нафтового піке, чомусь заплющують очі на такі ж танці української гривні, на те, як щодня з економічної мапи України зникають десятки малих бізнесів, а відтак сотні земляків опиняються безробітними на вулиці, у ліпшому разі – виїжджають за кордон у пошуках праці. Серед патріотично-пафосного шалу очікування краху Путіна, кремлівського перевороту, кадировського стрибка на Москву тощо ми взагалі майже нічого не знаємо про промовисті дзвіночки нової глобальної кризи, що, на відміну від рецесії 2008 року, буде значно тяглішою і більш руйнівною. Для всіх. Кажуть, що впадуть чи не найпотіжніші економічні монстри світу, то що ж чекатиме нашу кволу господарку?

Але наша «еліта» звично організовує «патріотичні акції» на кшталт салону Бонадеї з роману Музіля. Причому, таких «салонів» в Україні – до вибору до кольору, кожна політична партія вважає за потрібне підгребти під себе когорту ласої до дармівщини «інтелектуальщини», аби та розповідала «urbi et orbi» ідеологічно правильні небилиці. Зміст, зазвичай, нікого не цікавить, він іноді є навіть шкідливим для травлення у мізках обивателя. А от форма, - понад усе, - чим більше там «слави», «зради» і «ганьби», тим потравніше, тим товарніше виглядають сурогати «патріотичної акції».

Мало хто замислюється, що змістом цих перших тижнів третього по Майдані року є не очікування Третього Майдану, а цілковите розчарування у майданах як інструментах змін. Утома від революцій, відчуття, що тебе обдурили не тільки винесені бунтом на вершину влади, але й ті, хто оголосив себе «громадянським суспільством», - оці «свої в дошку хлопці», - ось лейтмотив розмов за різдвяними столами і за горнятком кави. Ось дух часу, - хай це комусь здасться моветоном. Далебі, це не «добра п’єса», це «п’єса, яка просто приносить добрі збори». Поки що...

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов

Поні й погоничі

Надто вже нахраписто влізли нам на шию, надто вже по-хамськи поводяться, так ніби й країна – не їхня, а чужа, щойно захоплена, тож чому б не розгулятися…

…Я розумію, колись їх "підуть". І маю надію, що їхній "похід від влади" не обмежиться традиційним ритуалом. Їх обов’язково слід запитати про одне: коли у них, "великих", визріла думка про право бути погоничами для "поні, які ходять по колу"?.. Хай вибачить мені Макарєвіч із "Машины времени", але його метафора дуже дочасна і влучна. 

Хто поверне мені, іншому, десятому, мільйонному двадцятиліття (коли не більше), вкрадене у нас за каденції нового "дуче"? Ми колись ці літа вже прожили, ми їх вже й прокляли, і забули, – а тепер що, знову починати все спочатку? Старшими на двадцять років братися за стару та марудну справу, загублену ще десь посеред юності…
…Ми були терпимішими і, я б сказав, делікатнішими. Ми читали Ґанді, Чорновола з їх ідеями ненасильництва, і захоплювалися тим же Макарєвічем; ми заздрили полякам із їх "Солідарністю", і хтось вже запитував себе, чи здатні українці на таке диво.
З’ясувалося, здатні.
Нинішнє покоління інше, докорінно інше. Мені видається, що воно так запросто не віддасть «свої» десятиліття, і з чого б це мали віддавати? Та й кому – невігласам, які досі м’ямлять щось "тіпа по-украінскі", при цьому "посилено вивчаючи англійську"… Та сучасні дітваки на сто голів вищі інтелектуально і морально за старпьорську шваль, яку нам видають за "команду реформаторів". Може Яценюк і К тягатися із учорашнім випускником Ґарварду? Та йому б успішно посперечатися із відмінником-дев’ятикласником із Підзамча.
Але, боюсь, інтелектуальними вправами тут не обійдеться. Надто вже нахраписто влізли вони нам на шию, надто вже по-хамськи поводяться, так ніби й країна – не їхня, а чужа, щойно захоплена, тож чому б не розгулятися…
То хто ж повертатиме нам роки? Власне про це годилося б запитати не тільки тих, хто "чує кожного". А й, мабуть, у тих, хто дуже "свідомо" пособляв їм спинатися на олімп. Настільки "свідомо" та "національно", що й у страшному сні не побачиш. І якщо навіть вони й тихенько розповідають про «помилки», гріш ціна цим байкам. Таке "каяття – це, зазвичай, не стільки жаль про зло, скоєне нами, радше, острога зла, яке можуть вчинити нам у відповідь" (Ларошфуко).
…За вкрадені роки, помножені на кількість окрадених, – тут навіть довічним не розрахуєшся.
Ігор Гулик. Ілюстрація: livemaster.ru