Que se vayan todos!

Верховна Рада теж мусить піти. Вона грала роль колективного блазня, ухвалюючи якісь «єврозакони», причому її більшість свідомо тасувала мічені карти, а «опозиція» у багатьох випадках підігрувала шулерам

Коли нардепи ледь не хором вимагають від уряду Яценюка звіту, знаючи наперед, що рішення про те, що прем’єр залишається, вже ухвалене, мені залишається лише розвести руками. Або наші обранці настільки наївні, що не припускають думки про те,щопозитивне голосування автоматично означає імунітет для Кабміну, або свідомо піаряться на псевдорадикалізмі у час, коли його слід застосовувати деінде.
«Que se vayan todos!» («Хай забираються всі!») – гасло антидиктаторських рухів в Аргентині та Бразилії з усією прямотою постає в Україні 2016-го. Еліти не встигають за часом, вони прогавили зміну поколінь, їхні цінності та життєві орієнтири застаріли щонайменше на півстоліття. Ні влада, ні опозиція не знайде спільної мови зі студентами, які б міністерські політінформації їм не влаштовував Яценюк, і якими б компліментами не улещувала їх БПП зі "Самопоміччю". Це – люди двох світів, кардинально протилежних сенсів і життєвих мотивацій.
Звісно, першим на виліт є Яценюк. Офірний цап за визначенням і призначенням, якого має спіткати не тільки політична догана, а цілком очевидно – правова відповідальність за самоуправство, перевищення службових повноважень, порушення купи конституційних параграфів і юридичних новел. Відставка прем’єра і всього Кабінету реальна навіть у випадку «вашингтонського захисту», коли Нуланд разом зі всім МВФом ні сіло-ні впало прислухаються до країни і «почують кожного». Бо саме ці люди три роки терплять корупціонерів при власній касі, заплющивши очі на грабунок траншів і дерибан допомог... Саме ці люди поставили на Україну і її 46-мільйонний народ, і, - парадокс, - саме вони причетні до майбутніх недовір, ігнорацій, «руконеподавань» з боку серйозних світових лідерів.
Верховна Рада теж мусить піти. Вона грала роль колективного блазня, ухвалюючи якісь «єврозакони», причому її більшість свідомо тасувала мічені карти, а «опозиція» у багатьох випадках підігрувала шулерам. Як це зробить парламент – не має значення. Саморозпуститися чи скласти мандати – це деталі. Причому, аби зберегти обличчя і не втратити перспективи, виграють ті, хто першим зробить цей жест.
І врешті президент. Порошенко, звісно, добре усвідомлює, що у цій катавасії він переграв сам себе. ПОП мав би піти зараз, разом з усіма. Хай на дочасні вибори, але вчинити так, згідно із уявленнями спільноти про повноваження, а головне – відповідальність гаранта. Спільноти, для якої він два роки видавався найактивнішим промотором євроінтеграції. Спільноти, яку, зрештою, він обдурив.
Я цілком усвідомлюю, що викладене мною – ідеальний варіант, не позбавлений елемента романтизму. Але... Погляньмо на тих, хто відстояв на майданах, і хто досі залишається там. Невже їх можна запідозрити у прагматизмі, у подвійних стандартах, у нещирості врешті-решт? Вони – романтики, які одного дня зрозуміли, що мрію слід захищати, що так просто її ніхто не подарує. Вони – люди майбутнього, і я б не радив комусь ставати на його шляху.
Тож - que se vayan todos!

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Тест на громадянство

«Демократія знецінюється пропорційно до сліпоти виборців до того факту, що отруєний лихоманкою влади кишеньковий Наполеон опозиції замість програми підсовує їм згірклі месіанські міфи, особисті порахунки та комплекси, загорнуті у плащаницю з національного прапора»

У цивілізованій Європі, та й в Америці, серйозно переймаються проблемами і перспективами демократії. Не тільки у глобальному масштабі, але й, так би мовити, для хатнього вжитку.
Не є таємницею недосконалість системи народовладдя, - і не варто шукати у демократії панацеї від усіх людських бід. Однак досі ніхто із прихильників та апологетів цього устрою не ставив питання руба: для того, аби зберегти і користати з усіх переваг демократії, слід від сепарувати від процесу певних не надто «зрілих» індивідів. Здавалося б, маячня, оксюморон… Тим не менш, - реальність.
«Суспільство, що складається з людей, які є чимось середнім між глядачами серіалів та клієнтами торгових центрів, не заслуговує на справжніх державних діячів. Адже з якого дива у такому товаристві ці діячі мали б з’явитися? І якщо навіть з’являться, то хто б мав їх побачити, оцінити та вибрати?» - пише у Gazeta Wyborcza Роберт Сєвьорек. І це, звісно, правда. Але не уся. Зрозуміло, демократія мусить витримати іспит не тільки споживацьким мейнстримом нинішнього дня, але й, до прикладу, навчитися конкурувати із так званими «революціонерами із соціальних мереж», які, зазвичай, висловлюють свої політичні уподобання чи фобії, комфортно влаштувавшись з планшетом у фотелі. Демократія, зрештою, приречена на вічний диспут із своїми ж симулякрами – «керованою», «суверенною» чи ще якоюсь, - вигаданими фантазіями правителів, які не вміють чи не бажають позбутися комплексів минулого.
Але ці конфлікти – природні, і найвищим рефері у них є час. Натомість і згаданий автор Gazeta Wyborcza, і авторитетні дослідники з США (Ерік Лю, засновник Громадянського університету, екс-заступник радника Клінтона у внутрішніх справах), на яких він покликається, пропонують суспільству сегрегаційну модель. Йдеться про так звані «тести на громадянство». Почасти ця практика вже є зуживаною в країнах, які потерпають від надмірної та некерованої іміграції або ж мають під боком не вельми прихильних сусідів (як от прибалти). Та у випадку, про який пишу я, тести на громадянство пропонують застосувати для усіх мешканців країни. Тих, хто бажав би чи бажає користуватися усім комплексом прав громадянина. Особливо, права обирати чи бути обраним.
Я, вочевидь, теж не у захваті від таких ґанджів демократії, коли виборець-невіглас голосує за порадою сусіда, дружини чи взагалі аби як. Не тішить мене й ситуація, коли перестарілі громадяни обирають, фактично, не своє майбутнє, а завтрашній день значно молодших. «Що більше "недоінформованих" людей бере участь у виборах, то більше "аматорськими" є критерії демократії", - пише американський соціолог і фахівець з громадянського суспільства Сеймур Мартін Ліпсет.
Але так воно є, і ніхто досі не мав наміру робити інакше. Запроваджувати іспити на знання вітчизняного законодавства, історії, на орієнтацію в політиці, і на підставі результатів вручати особі «мандат громадянина», - це, як на мене, користати із сумнівного досвіду засуджених світом режимів та організацій на кшталт ККК.
Я цілком поділяю меседж Севьорека про те, що «демократія знецінюється пропорційно до сліпоти виборців до того факту, що отруєний лихоманкою влади кишеньковий Наполеон опозиції замість програми підсовує їм згірклі месіанські міфи, особисті порахунки та комплекси, загорнуті у плащаницю з національного прапора». Так є не тільки у Польщі, для України, мабуть, це ще болючіша проблема.
Але дайте все-таки шанс обивателеві вирости до громадянина. Міркую, що життєві обставини самі зроблять з нього акселерата.
Ігор Гулик. Ілюстрація: urokiistorii.ru

Борис Дацишин у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

"Коли людина приходить до мене з якимись проблемами, то потім з’ясовується, що вона таки боїться смерті. Насправді боїться смерті і не знає, що з цим робити"
Борис Дацишин, психотерапевт
Програма "Профілі з Ігорем Гуликом" в ефірі ТРК "Львів" щосуботи о 19.15

Націоналізм. Перезавантаження

Європейцям важко визнати, що модель ЄС, запропонована його «батьками-засновниками», і його нинішні стратегії суперечать одна одній

У Європі час од часу починають волати про відродження націоналізму. Причому, роблять це із подиву дивною систематичністю, лякаючи пересічного обивателя усілякими негараздами перед наступом сили, що, як видається схожим риторам, зруйнує, перш за все, його добробут і спокій. Так було в Австрії, коли там неждано-негадано виринув у парламентській залі Йорґ Гайдер зі своєю Австрійською партією свободи, історія повторюється, коли у Нідерландах перетягують мотузку валлони та фламандці, в Іспанії гримлять вибухи бомб «баскських сепаратистів», а у Франції серйозно заявляє про свої амбіції донька Ле Пена. Із певних пір євробюрократи та «єврофундаменталісти» з-посеред експертів і політологів знайшли нову «страшилку», на цей раз і в Україні. Парламентський статус ВО «Свобода» дав їм підстави оскаржувати нас у всіх смертних гріхах. Хоча скільки там тієї «свободи» у Верховній Раді…
Як на мене, метологічною помилкою таких апокаліптичних прогнозів є невіглаське або ж умисне замовчування справжніх причин націоналістичної реконкісти на континенті. Усі вони, до прикладу, Ян Техау із Фонду Карнеґі, ладні пояснювати успіхи «правих радикалів» тим, що «довгий період післявоєнної міжнародної солідарності добіг кінця» (цитую за «Тиждень»), «відцентровими тенденціями, що мають місце в сучасній Європі: три межові політичні сили – Велика Британія, Туреччина та Росія – наразі мало тяжіють до її центру і надають перевагу своєму граничному статусу».
Все це так, але, на жаль, не пояснює справжніх причин націоналістичного «перезавантаження». Європейцям важко визнати, що модель ЄС, запропонована його «батьками-засновниками», і його нинішні стратегії суперечать одна одній. Спроби створити якийсь тотально-європейський уряд, зі всіма ознаками суверена (армія, валюта, центробанк, громадянство etc.) викликають справедливі алюзії із комуністичним експериментом в СРСР. Особливо неприйнятними є такі паралелі для «нових європейців»: поляків, чехів, мадярів. Просто у них пам’ять некоротка і нетеоретична:). Це – по-перше.
По-друге, прагнення влаштувати «рай» для аборигенів коштом дешевої робочої сили із відсталих країн (особливо, колишніх колоній деяких членів Унії) спричинило загрозливу дехристиянізацію континенту. Йдеться не про секулярні настрої переважної більшості в урбанізованій Європі, мова про кардинальний перегляд цінностей, звичок, суспільних рефлексів, притаманних досі цьому теренові. Тепер у Великій Британії (!) можна надибати поселення, які живуть фактично за законами шаріату. Звісно, здоровий організм і адекватне сприйняття реальності, притаманне корінним мешканцям, шукає імунітету перед повзучою окупацією, і найлегшим способом загоїти «вавку» є націоналізм.
А назагал ще Нікколо Макіавеллі попереджав, що для того, «аби дізнатися, що має трапитися, достатньо простежити те, що вже було… Так є тому, що всі людські справи робляться людьми, які мали і завжди матимуть одні і ті ж пристрасті, а, отже, незмінно даватимуть одні і ті ж результати».
Тож, гадаю, єврочиновникам та їхнім адептам не варто передчасно нервувати. Все буде так, як має бути. Криза мине, маятник суспільних настроїв знову хитнеться убік лібералів, і про націоналізм згадуватимуть, як про «жахливий сон літньої ночі». До наступної кризи.
Ігор Гулик. Ілюстрація: forum.polismi.org

«Любі друзі». Версія 2.0

Я не схильний вважати, що ми вдруге станцюємо на граблях «любих друзів». І ось чому. Майдан-2 суттєво відрізняється від подій Помаранчевої революції мотиваціями і орієнтирами суспільства

Серед політтехнологічної та політичної спільноти вже давно побутує думка про те, що Майдан-2 обов’язково має завершитися, як і перший – скандалами в середовищі переможців. Причому, конфліктами, спричиненими не стільки ідеологічними суперечками (в українському бомонді ідеологією й не пахне), а радше бізнес-інтересами окремих угруповань. Зараз і загал постав перед фактом своєрідного рімейку дещо призабутої пісеньки про «любих друзів», а історія Абромавічус-Кононенко стала певною кодою у цій нав’язливій мелодії.

Так, позірно пазли складаються на користь саме цієї версії. Головна дійова особа – президент Петро Порошенко, - була активно задіяна у процесі, який остаточно поховав «помаранчеву команду» і рожеві надії учасників революції. Говорили тоді про різне, але провідним лейтмотивом було бажання ПОПа (тоді секретаря РНБО) перетворити Раду нацбезпеки у паралельний уряд. Причому бажання схвалене і усіляко лобійоване Віктором Ющенком, позбавленим важелів впливу «завдяки» алярмовій конституційній реформі свого попередника – Леоніда Кучми. Після прес-конференції нині покійного Олександра Зінченка конфлікт на вісі президент (РНБО) – уряд (Тимошенко) виринув на публіку, і, власне кажучи, поставив жирну крапку на перспективах України.

Зараз маємо схожу ситуацію. Порошенкові явно бракує повноважень, однак його «системними устремліннями» пробують в темну користати «любі друзі» розмаїтого штибу. А позаяк чинний глава держави – людина бізнесу, то ці «любі друзі» природно, здебільша, з того ж середовища. І бажання їхні природні – економічні зиски, рейдерські інстинкти, мотивація чистоганом. І методи теж не екзотичні для напівфеодальної – напівкримінальної вітчизняної господарки.

Єдине, чого бракує для того, аби ситуація 2016-го достоту збіглася із конфліктом 2015-го, - «газової принцеси» на чолі уряду. Бо постать Арсенія Яценюка навіть натяком не зрівняється з пасіонарністю, креативністю і банальним хамством Юлії Тимошенко тих часів. Нинішній прем’єр просто комічний своїми гучними заявами, його випади проти команди опонентів позбавлені не те що драйву, а іноді й сенсу, а харизма, згідно із соціологічними замірами, сягнула майже нуля.

Попри все, я не схильний вважати, що ми вдруге станцюємо на граблях «любих друзів». І ось чому. Майдан-2 суттєво відрізняється від подій Помаранчевої революції мотиваціями і орієнтирами суспільства. Чинник особистостей, втілених 2004-го у безперервну какофонію скандувань «Юля», «Ющенко», нині фактично нівельований. У мене є підозра, що обираючи нову владу після Революції Гідності, більшість українців усвідомлювали, що запропоновані їм кандидатури – це каліфи на годину, це, власне, слабка тінь від тих, кого хотілося б, але кого наразі немає. Відтак основний рушій змін – громадянське суспільство – не тільки плекає надію на якісніше, чистіше, якщо бажаєте, моральніше провідництво, але й, за тимчасової відсутності «ідеалу», докладається до зусиль, аби його наблизити.

Ба більше, - суттєвих трансформацій зазнала ідентичність спільноти, про яку буквально вчора дуже докладно висловився Олег Покальчук. Та, як на мене, головним маркером української ідентичності тепер є моральність і пов’язані з нею чесноти – безкорисність особи, її відданість ідеї змін, бажання жити по-людськи, і вибудовувати на цій підставі свої стосунки із суспільством. Звідси й «казус Абромавічуса», звідси й демарш його реформаторської команди. Я міркую, що саме ці обставини переконають не тільки Порошенка, але, - що, мабуть, більш важливо, - і закордонних «гарантів безпеки» Яценюка, у потребі цілковитого перезавантаження влади. Ну, хіба ж не очевидно, що екс-міністр озвучив не стільки власні умови повернення, скільки фактично ультиматум з-зовні.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Георгій Ключник

Про цапів-відбувайл

…Услід за Айварасом Абромавічусом підуть інші. Їх оцінять, і матимуть з цього користь. А ми… Ми й надалі тішитимемо себе ілюзіями, здійснюючи чергові мандрівки до виборчих скриньок, тасуючи старі колоди з вицвілими тузами і шістками

Буквально вчора Верховна рада розглядала закон про злочини проти нацбезпеки. Документ, без сумніву, поважний, тому так надували щоки і автори проекту, і, зрештою, депутати, які голосували за нього.

Ворогів у нас розвелося предостатньо. Акурат стільки, щоб вже завтра давати старт кампанії для полювання на відьом. За бажання зліпити сепаратиста чи путінського найманця можна з найсірішого обивателя, якому раптом увірветься терпець і він почне більш-менш гучно висловлювати своє невдоволення. Зрештою, як свідчить практика, це успішно робили й до ухвалення закону…

Однак… У мене є певні сумніви, що наше суспільство рухається у правильному напрямку акурат у царині ідентифікації «ворогів». Мені з голови не йде ситуація з демаршем міністра економіки Айваруса Абромавічуса. Може, через те, що у цього чоловіка, як з’ясувалося, є стержень, і він публічно відмовив і Президентові, і прем’єру, не бажаючи ганьбитися участю в грі з крапленими картами. Може, прийняв кілька викликів, які, - я передбачаю, це трапиться неодмінно, - можуть суттєво вплинути на його подальшу кар’єру.

Не є таємницею, що з паном Абромавічусом пов’язували не тільки надії на боротьбу і подолання корупції. «Золоті яйця», які у перспективі могла нести ця литовська «курка», полягали у наслідках запропонованої ним формули приватизації. Вона не передбачала жодних сумнівних схем, жодних офшорів, вона усувала з процесу не тільки бізнес країни-агресора, але й усіляких остапів тендерів, на кшталт (хто пам’ятає) лижних інструкторів з обойми Каськіва. Лише серйозні корпорації з не менш серйозними інвестиціями у модернізацію нашої господарки.

Подолання корупції, - це лише одна, і то не найласіша ягідка на тому дереві, яке хотів посадити в український чорнозем міністр-біпатрид. Серед інших, привабливіших, - інтерес світових економічних монстрів до свого, укладеного в Україну, а, отже, і їхній головний біль, аби тут врешті-решт запанував спокій і мир.

Абромавічус забрав свою команду з мінекономіки. Разом з ним звідти (і, мабуть, з України) пішли проекти, зв’язки, протоколи намірів тощо. А його кривдники взялися гарячково рихтувати й без того скомпрометований фасад «уряду куля-в-лоба», знову натякаючи на «нові обличчя», «єдність команди». Цинічно послуговуючись пацанською фразеологією на кшталт «один за всіх, всі за одного», справжні носії національної загрози тепер просторікують про те, що Айварас – «нє баєц», перекидають проблеми із хворої голови на здорову. Так в Україні є завжди, і не тому, що «світ безумний,  хоча й  не пристосований для нормальних людей. Він тільки для нормованих» (Лєц). «Нормований» по-українськи – це гнучкий, запопадливий, цинічний і безпринципний виконавець волі начальника, без різниці, хто є цим босом – учорашній загумінковий бухгалтер з бджолами в голові, кримінальний гопник нарцисівського менталітету чи кондитер, що вибував власний бізнес завдяки успішним посадам біля владного корита.

…Услід за Айварасом Абромавічусом підуть інші. Їм, певне, не смакуватимуть людські обмовки, геть не пасуватимуть шати «перебірливих лібералів» і «цапів-відбувайл». Для них категорично важливою є власна репутація перед собою, відчуття того, що їхні зусилля були щирими і безкорисними, а головне – фаховими. Їх оцінять інші, і ці інші матимуть з цього користь. А ми… Ми й надалі тішитимемо себе ілюзіями, здійснюючи чергові мандрівки до виборчих скриньок, тасуючи старі засмальцьовані колоди з вицвілими тузами і шістками. Самі не підозрюючи, що вони вже давно приготували нам незмінну роль цапів-відбувайл.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  Ігор Конденко

Леся Рибінська та Мирослав Мединський у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Мирослав Мединський, заслужений працівник культури України:

"Мені здається, що ми зробили крок у бік шоу-телебачення, забувши про телебачення журналістське, телебачення коментаторське, телебачення аналітичне…"

Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на Трк Львів