Мудрі люди кажуть, що людство
живе у дивному вимірі змін. З одного боку, наймодерніші перетворення вселяють у
наші мізки бодай дещицю оптимізму, з іншого – відбувається нечувана досі
трансформація понять, уявлень, і ці хаотичні нагромадження дезорієнтують загал,
кидають його то у депресію, то в ейфорію. Годі з’ясувати, де
в інформаційних потоках істина, а де – брехня, ба більше – така бажана і вкрай
потрібна правда набуває певних специфічних рис, які змушують до невір’я у те, що вона направду є правдою.
Ті ж мудрі винайшли собі слівце,
яке все частіше вживають для пояснень нашої епохи. Кажуть, що десяті роки
двадцять першого століття є часом post-правди, у якому слід докласти купу зусиль, аби віднайти
істину десь на маргінесі звалища чуток, пліток, фейків etc., дуже схожих на неї.
Тобто, правда є, і за нею варто
поникати…
Український рамадан сплив, залишивши за собою традиційний післясмак
пампухів, куті та вареників. А ще - гірчинку від того, що навіть святе Різдво
не здатне вплинути на вітчизняну політику. Десь у глибині душі пересічного
обивателя ще жевріла надія на диво, на те, що прокинувшись «третього празника»,
він побачить іншу країну. Але дива чомусь її, цю країну, давно оминають.
Еліта традиційно провадить міжусобні війни, тужачись вибити опонентів з
нагрітих фотелів та фотельчиків, а якщо ця місія тут і зараз є нездійсненною,
то бодай вилити на них якомога більше компромату. Гейби немає війни на Сході,
так ніби у нас з народним достатком все гаразд. Хоча, - послухати наших велемовних
урядників, - то гаразд, та ще й який! Мінімалка зросла, а разом із нею – всі
інші виплати. От тільки гривня гуляє, як і де їй заманеться, і ціни теж,
здебільша лізуть угору. І середній клас, - чи то пак, його недобитки, -
стогнуть. Такий post-правдивий загумінок за яскравою
цифрою 3200.
Але влада… Влада, здавалося б, здобута на Майдані, і така
креативно-демократична, така всенародна, така оновлена, - гарячково шукає
виходів з власної скрути. Аби втриматися при кермі, аби «перезимувати».
Опоненти не втомлюються тикати пальцем у риси, що, на їхній погляд,
рельєфно демонструють авторитарність Гаранта. Мовляв, ПОП бажає зосередити у
своїх руках якомога більше повноважень, мовляв, у ньому все частіше впізнають
«вічно легітимного овоча».
Я часто міркую над тим, а чи може чинити інакше президент країни, яка воює?
Чи є інший алгоритм дій у глави держави, змушеного постійно воювати не тільки з
неслухняним парламентом, але й з власним оточенням? Він грає, як уміє, а вміє
він нищити конкурентів з бізнес-середовища. Бо сам бізнесмен. І це є зерном,
прихованим під несосвітенними териконами post-правди, які невтомно громадять креативні конспірологи.
Тому найвдалішою стратегічною операцією Петра Олексійовича і чи не єдиною з
виконаних ним обіцянок стала деолігархізація. Донедавна всесильні Фірташ та
Коломойський тихо зализують рани, намагаючись, особливо перший, уникнути долі
Павла Лазаренка. Пінчук отримав тавро колаборанта через любов до американських
понтів, російських грошей і довгий язик. Ахмєтов тішиться відносним спокоєм,
але зупинений волонтерами ешелон мілітарної «гуманітарки» укупі з розкуроченим
сєпарами коксохімом робить його нірвану доволі сумнівною.
Схожим чином АП вибудовує стратегію поведінки з партнерами БПП у Верховній
Раді. Ударів зазнає на всіх фронтах «Народний фронт», - від Мартиненка до
Авакова. Останнього потай звинувачують у «формуванні політичного іміджу» (пам’ятаєте
«КучмаvsМарчук»?), але насправді
йдеться про значно серйозніші речі. Після екватора своїх каденцій українські
президенти стають дуже параноїдальними типами, а всесильний очільник МВС здатен
не тільки на щоденні емоційні пости у ФБ, але й на значно дошкульніші речі (борони
нас, Боже, від такого собі путчу). Хоча хто зараз візьметься прогнозувати, що
на думці в пана Авакова, і де тут істина, а де post-правда?
Потішна опозиція (фракція Опоблоку) теж не може спати спокійно. Про її
розкол говорять давно, і він вже мав би стати доконаним фактом, якби не
Фігаро-Медведчук. Пускають чутки, що Москва зобов’язала
спритника будь що стати одним із акціонерів ОБ, однак, зрозуміло: те, що гарно
ділиться між двох (Бойком та Льовочкіним), на три дробити важче…
До всього, судячи з певних симптомів, президент суттєво зіпсув собі
стосунки з прем’єром. Наразі сварка ще не виринула
на публіку, однак це справа часу. Зрештою, ніхто не обіцяв Володимирові
Борисовичу довгого і щасливого урядування. Найоптимістичніші казали акурат про
весняне загострення «державотворчих інстинктів», унаслідок якого Гройсман піде,
прихопивши зі собою лантух народного невдоволення і критики. Але тоді вже варто
говорити про дочасні парламентські вибори. А вони навряд чи на руку
президентові, та й дуже сумніваюся, що політичні партії дуже готові до них.
Попри войовничу риторику «Батьківщини», РПЛ та дрібніших підспівувачів, їхні
верховоди прекрасно розуміють, що йти на елекції в умовах війни небезпечно. Ні,
у жодному разі вони не думають про ризики для країни. Йдеться радше про те, що
в умовах виборчої лихоманки головнокомандувач (і армією, і БПП) користатиме
своїми повноваженнями на повну. Гарно й переконливо страхати публіку Порошенко
уміє, - он як струсонув уми заявою про НАТОвський референдум! - а зло, кажуть,
пам’ятає до нових віників.
Як би те не було, - перезимуємо. А про нові віники напишемо навесні. Коли
посіємо…
Ігор Гулик
P.S. А ось про дочасні
президентські перегони можемо поговорити серйозніше. Причому, ідею, гадаю,
подасть чинний Гарант. Знаючи, що восени він завиграшки переможе. Восени
2017-го… Бо, вичікуючи до кінця каденції, Петро Олексійович не назбирає ні
електорату, ні рейтингів, ні інших ресурсів для другого терміну.
