В облозі "попередників"

Зе!Команда особливо не "заморочується", шукаючи пояснення своїм провальним крокам і скандальним рішенням. А навіщо? 

Найлегше, - і це відомо з давніх-давен, - розповісти про "попередників", які винні у всьому, навіть у невчасних сонячних затемненнях. Ще хтось з антиків сказав, що натовпу властиво приписувати будь-що вині кого завгодно, - тож популісти, які хронічно залежні від настроїв і світобачення власних виборців, користають з цього наповну.

Досі коло "звинувачених" обмежувалося п'ятим президентом України та його командою. На завершенні другого року правління вчорашнього коміка ми досі чуємо про "баригу", "торгівлю на крові", "свинарчуків" та інших персонажів владної колоди 2014-2019 років. Однак ця платівка виявилася настільки неспроможною та заїждженою, що вже не впливає на емоційні рецептори інфантильних обивателів, а репризи-відосики від преЗЕдента на цю тему – не викликають, як колись, захопленого сміху невибагливої публіки. Радше, навпаки, - саркастичну посмішку на невдоволених мінах вчорашніх адептів "нових облич" чи "какойразніци". Так трапилося і з недавнім одкровенням "найвеличнішого лідера" про те, що, мовляв, до його приходу на Банкову ніхто не займався проблемою окупації Криму. "Ця страшна помилка сталася не за нас, але нам її виправляти. Це дуже неправильно, що ніхто не думав про повернення Криму з 2014 року й до мого приходу до влади", - заявив Зеленський керівнику власного Офісу та очільникам міністерства закордонних справ. Мабуть, Єрмак, Кулеба та Жовква схвально похитали головами. Зате інші люди, ті, хто власне живе цією проблемою ось уже сьомий рік, - лише скрушно розвели руками… Бо якщо вірити Зеленському, то й міжнародних санкцій, спричинених російською анексією українського півострова, немає… А це, звісно, не так. І санкції реально впливають на економіку агресора, підточуючи його фінансову та мілітарну потугу.

Недавно "квартал" з Банкової та його хедлайнер повважали, що одного Порошенка у ролі "офірного цапа" їм замало. Бо масштаби відверто антидержавних дій, точніше, навіть спецоперацій, вчинених ними, вимагають заклання усіх, хто був причетним до влади в Україні упродовж усіх тридцяти років незалежності. Контраверсійний і, як на мене, недочасний закон про референдум, для ухвалення якого "ЗЕ-команда" кинула усі зусилля, ламаючи через коліно невдоволених навіть у власній фракції, мав би продемонструвати, що "свій хлопець" тримає слово. Коли ж у суспільстві піднялася хвиля справедливої та конструктивної критики, Зеленський не знайшов ліпшого варіанту, як лише тотально звинуватити усіх (!) українських політиків у "страху перед народом". "Знаєте, чому вони так бояться референдуму? Все банально. Це їхній ключовий страх перед людьми. Це страх перед незворотністю тих змін, які відбулись у 2019 році. Коли дуже солідні діячі та діячки після десятиліть "царювання" у високих кабінетах вмить опинилися... без влади та впливу".

Насправді банальною тут виглядає аргументація президента. А виверт на кшталт "друзі-політики, звикайте. Вам тепер завжди доведеться враховувати, що останнє слово буде не за вами, а за суспільством", - до того ж, вкрай цинічним. Бо насправді, і рішення про проведення референдуму, і головне, - підрахунок голосів, та й імплементація результатів плебісциту, - залишиться у руках влади. І, якщо вже на те пішло, то Зеленський цим мало відрізняється від Леоніда Кучми, який заради антиконституційного продовження власних повноважень затіяв було схожий референдум далекого 2000 року. Ба більше, - підсадивши на гачок чинний склад Конституційного суду, який, у принципі, зашкодив тоді ЛДК протягнути всі шість потрібних йому запитань, Зеленський і Ко по-шахрайськи розв'язали собі руки для майбутніх афер з плебісцитами.

Апетит приходить під час обіду. Випробувавши метод перекладання з хворої голови на здорову на українських виборцях та політиках, сценаристи і виконавці сумнівних реприз спробували вийти на міжнародний рівень. Кажуть, що недавнє інтерв'ю Зеленського інтерв’ю Володимира Зеленського американському "Axios", яке транслювалося на платформах НВО, було викликане сверблячкою мешканців Офісу президента звернути на себе увагу новообраного президента США. Звернули, причому, у дуже дивний спосіб. Зеленський нічтоже сум'яшеся, з натяком на відповідальність Америки, по-панібратськи запитав Джо Байдена про те, чому Україна досі не в НАТО. Чомусь йому і на думку не спало, що відповідь на цей риторизм вже давно прозвучала в документах Держдепу і міністерства фінансів США про запровадження санкцій проти Андрія Деркача та провладного депутата Олександра Дубінського, зауважених у співпраці зі спецслужбами також підсанкційної Росії. До слова, ця відповідь неодноразово транслювалася американськими чиновниками у їхніх попередженнях Зеленському про токсичність його патрона – Ігоря Коломойського, якому міністерство юстиції США вже висунуло серйозні звинувачення, зокрема у відмиванні грошей. Чому це має стосунок до НАТО? Бо подолання корупції і успішне функціонування антикорупційних інституцій є однією з передумов просування країни до членства у Північно-Атлантичному альянсі. Зе!команда, натомість, робить з точністю до навпаки, заплющуючи очі і на витівки Коломойського, і на "плівки Єрмака", і на справу Татарова тощо. А ще – нищить антикорупційну структуру, вибудувану все тими ж "клятими попередниками", до слова, частково й на американські гроші.

Аби Джо Байден не подумав, що тільки він "винен" Зеленському, той, знову ж таки, абсолютно не кремпуюючись, заявив, що має жаль на його "попередника" Трампа. Такий невеличкий жаль. Словом, дотримався стилю…   

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Траєкторія абсурду

Вибірковість реакцій "найвеличнішого лідера" на виклики, перед якими постає країна ледь не щодня, наштовхує на думку, що хтось доволі вправно фільтрує інформацію перед тим, як передати її високопосадовому адресату, і, послуговуючись цими фільтрами, вправно маніпулює Зеленським.

Зрештою, колишній комік сам легко надається до маніпуляцій, бо є напрочуд нарцисичною, самозакоханою особою, здатною на найабсурдніші витівки, аби лиш зірвати такий бажаний для артистичної душі шквал аплодисментів. Інша річ, що іноді замість овацій звучить гомеричний сміх або ж невдоволене буркотіння публіки…

Днями ми дізналися, як Зеленський опікується земляками за кордоном. Йдеться про історію з побиттям українського підлітка у Франції, яка, якщо вірити гарантові прав, свобод та захисту "наших" (де б вони не були), стала для преЗЕдента "тим, що не відпускає". Жест, без сумніву, гуманний. Якби не кілька "але". Не акцентуватиму на особі потерпілого: жертва є жертва, завдані рани болять усім. Однак те, що Юрій виявився членом наркобанди RD4, а його маму французькі правоохоронці небезпідставно підозрюють у торгівлі людьми, наштовхує, принаймні, на два висновки. Перший, - Зе! настільки неперебірливий у засобах для власного піару, що не гребує нічим. Другий, - господаря Банкової вкотре підставили, – чи свідомо, чи через непрофесійність, - люди з його свити, відповідальні за комунікацію з "народом". Ще один штрих до ситуації – те, що ми майже не чуємо від головнокомандувача оцінок і жалів з приводу загибелі чи поранень українських захисників на Сході…

Так, Зеленський часто любить акцентувати на тому, що "всі ми – українці". Але ситуація направду виглядає абсурдною, коли такі апеляції до "спільності" чи "згуртованості" звучать недоречно – і до контексту, і до намірів, з якими вони проголошуються.

…Сценка з львівської маршрутки. Добряче підхмелений чоловік намагається зав'язати розмову з пасажирами, втомленими після важкого дня. Його монолог щедро пересипаний матюками, які ріжуть вухо навіть "роботягам". На зауваження припинити сквернослів'я, балакун спочатку огризається, а відтак, втямивши, що сила не на його боці, примирливо каже: "Всі ми українці…".

Щось схоже трапляється під час "креативного спілкування" колишнього "кварталівця" і його оточення з народом. Як писали колись Ільф і Петров, "на кожну гарну думку завжди знайдеться дурень, який акуратно доведе її до абсурду".

Хоча, якщо поміркувати, траєкторія абсурду, що нею рухається нинішній режим популістів та невігласів, є власне частиною великого плану руйнації України. Бо у мішку, який розв'язав Зеленський після перемоги на президентських виборах, виявилися не тільки дилетанти, пройдисвіти і шулери, але й ціла когорта персоналій, яким українська незалежність, європейські вектори та боротьба з Росією направду поперек горла. І цих людей важко запідозрити у непрофесійності чи легковажності. Навпаки, вони вміло вибудовують стратегії, штовхаючи країну без авторитетного і головне – фахового керівництва у хаос та абсурд. Вони реально втілюють у життя плани російської гібридної війни, - руйнують підвалини державності, сіють сумніви у царині ідентичності, самодостатності нації, точковими, іноді ледь помітними правничими ударами вибивають по камінцю з фундаментальних речей, які досі здавалися непохитними.

Лише перелік "ініціатив" та судових позовів ексочільника Адміністрації Януковича Андрія Портнова, які він щоденно (таке враження, що звітуючи перед спонсорами) публікує у своєму Telegram-каналі, дає підставу говорити про ешелонованість антиукраїнської кліки, спланованість кожного кроку, прогноз наслідків. І цілий арсенал інструментів для цієї боротьби, зокрема, так званий "вовчий" Окружний адмінсуд міста Києва. Саме руками одіозного "служителя Феміди" та його слухняних підлеглих протягують зобов'язання для МОН переглянути шкільні підручники історії, аби прибрати звідти будь-які згадки про Революцію Гідності та її Героїв. Саме там, у будівлі на вулиці Петра Болбочана, забороняють Київраді урочисто відзначати ювілеї українських патріотів-державників, саме там (дрібниця, але приємно?) скасовують щойно прийнятий новий український правопис…

Ви скажете: а при чім тут Зеленський? Адже суд у нас – незалежний… Окрім того, що режим популіста лояльно, щоб не сказати, з осторогою, ставиться до Портнова і Ко, особливо, до замовників їхніх брудних справ "з-за порєбріка", є ще одна деталь. На Банковій та у силових структурах, "на 100 відсотків" президентських, є чимало важелів вплинути на "його честь" Павла Вовка.  Зокрема, й плівки, які з'явилися в інформаційному просторі, і на підставі яких голова ОАСК міг би вже давно з суддівського фотелю пересісти на лаву підсудних. Але ж ні. Отже, попри корупцію і вседозволеність, в ОПУ сподіваються за потреби і на його послуги. Зрештою, яка корупція? Вона ж у нас "кастова", попри мантри Зе!, що всі ми – українці.

Портнов, до слова, дуже агресивно відреагував на створення Бюро економічної безпеки, яке нарешті мало б позбавити СБУ невластивих їй функцій і наблизити бодай на йоту до стандартів цивілізованих спецслужб. Тому, слід думати, до Окружного суду надійде його черговий стоп'ятсотий позов.

Однак траєкторія абсурду, влаштована з легкої руки "лідера" і тих, хто отримує бонуси від його правління, має інший, невтішний для популіста вимір. Адептів "какой разніци" що не день то меншає, реальний президентський рейтинг ще вчора "всенародного улюбленця" сягнув позначки у 13 відсотків. І це – не абсурд, це наслідок Зе!абсурду, який завершиться повним фіаско і для самого блазня, і для його покровителів.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Тариф на теорії змов зростатиме

Пітер Померанцев, знаний дослідник постправди та фейків, якими сповнений сучасний інформаційний простір, у недавньому інтерв'ю висловив припущення, що після "Маятника Фуко" Умберто Еко так звані "теорії змов" мали б стати дитячими казочками. 

У всякому випадку, не займати того місця у свідомості людини ХХІ століття, якою вони ще володіють більш ніж достатньо. Цілком погоджуюся з таким висновком, з єдиним лише застереженням: "Маятник Фуко" насамперед треба прочитати… На жаль, охочих до такого заняття у рази менше, ніж адептів розмаїтих нісенітниць.

У всякому випадку, недавній штурм Капітолію – святая святих американської демократії – і його хедлайнери на чолі з лідером руху QAnon Джейком Анджелі, - дає підстави для висновку, що "конспірологи" вміло й успішно спекулюють на страхах та фобіях натовпу. Але, - що гірше, - тих же "конспірологів" доволі часто використовують утемну, як таран для просування цілком реальних інтересів зацікавлених осіб.

Якщо у вас, читачу, складеться думка про те, що Україна далеко від Америки, або ж про те, що теорії змов, як у випадку з рогатим штурмувальником Капітолію, стосуються лише злобних "сатаністів-педофілів", то мушу їх розчарувати. Ми – далеко не загумінок цього процесу. Ба більше, - Росія, розв'язавши проти нас військову агресію та гібридну інформаційну війну, передбачливо уклала у свій арсенал і таку "конспірологічну" зброю.

Коли минулого тижня тисячі потенційних реально зубожілих громадян вийшли на вулиці і площі, протестуючи проти астрономічних тарифів на газ, і влада в алярмовому режимі змушена запровадити фактично "соціалістичне" регулювання цін, експерти і навіть високопосадовці повернулися до замусоленої теми російського газу. На сьомому році війни з "бензоколонкою" про це прохопився в.о. міністра енергетики Юрій Вітренко, не кажучи вже про медведчуківську ОПЗЖ, спікери якої спричинили справжній хайп на підконтрольних телеканалах. Попри вуличне протистояння і оскаженілі дискусії, влада тихцем вкинула кістку розбрату у патріотичне середовище. Бо, що гріха таїти, і там є спокуса використати народне невдоволення задля рейтингів та іміджу захисників народу, особливо у так званих радикальних організаціях. А от поміркувати про те, що наслідки держрегулювання енергоринку вбивають міжнародну антиросійську коаліцію, не кажучи вже про співпрацю з МВФ, усім забракло часу. Як і пояснити доволі тямущому українському споживачеві прописну істину: ви мали понад пів року, аби власноруч демонополізувати газовий ринок, обравши собі постачальника. Ті ж експерти кажуть, що це було є і справою якихось лічених хвилин… Але, як я уже зауважував, перш ніж боротися з конспірологією, варто, образно кажучи, спочатку прочитати "Маятник Фуко".

Але є сумнів, чи владі на руку взагалі поінформованість посполитих. Бо часто "теорії змов" використовуються нею як прикриття справжніх мотивів поведінки або ж камуфляж для реальних інтересів. Ось приклад. Днями стало відомо про підготовку атентату проти начальника Головного управління внутрішньої безпеки СБУ, бригадного генерала Андрія Наумова. Замовником називали експершого заступника керівника спецслужби і ексначальника Головного управління боротьби з корупцією полковника СБУ Дмитра Нескоромного, виконавцем – полковника спецпідрозділу "Альфа" Андрія Расюка. Автори цієї версії безпрецедентного як на утаємничені спецслужби "плану" вдалися до неабиякої конспірології, обґрунтовуючи задум зловмисника. Мовляв, це помста за звільнення, "кримінальні розбірки між групами впливу СБУ ".

Однак інші джерела стверджують, що Нескоромний володіє цілком певною інформацією про дуже болісну тему і для вітчизняної спецслужби, і для найвищого керівництва держави – тему провалу операції проти "вагнерівців". У всякому випадку, з далекого Берліна, куди йому без проблем вдалося потрапити, він обіцяє зливу компромату щодо глави президентського Офісу Андрія Єрмака і його ролі у фатальному дзвінку з Банкової у Кремль. Нескоромному можна почасти повірити, - в Офісі Зеленського проговорилися, що нинішнього берлінського втікача свого часу звільнили з СБУ через те, що він збирав компромат для ексочільника президентської канцелярії Андрія Богдана (тобто фактично був "консервою Богдана" після відставки останнього).  До того ж поінформовані джерела стверджують, що саме Нескоромний поклав на стіл Зеленському папочку із так званими "плівками Єрмака".

Яку з цих версій трактувати як "змову" чи "конспірологію", - дізнаємося з часом. Натомість вже зараз з певністю можемо говорити, що СБУ за два роки Зе!влади та під керівництвом президентського приятеля, керівника його виборчої компанії та топ-менеджера Кварталу 95 Івана Баканова ні на йоту не просунулася у справі реформування силового відомства. І для того, щоб зрозуміти мотиви саботажу, не треба бути надто утаємниченим. Саме "економічний блок" (невластивий для цивілізованих спецслужб) СБУ є найважливішим у справі осідлання "схем" і "скруток", на яких гріють руки, гадаємо, не тільки господарі офісу на Володимирській, але й мешканці Банкової.

Якщо замислитися, то Зе!режим з його "відосиками", "приколами", фабрикуванням справ проти опонентів став макабричним конвеєром розмаїтих "змов". Недолугість мислення і неперебірливість влади в інструментарії втілення своєї, з дозволу сказати, політики – це звичний стиль популістів. Спростити серйозні і складні речі до рівня примітиву, знайти "ворогів" там, де їх немає, спровокувати суспільство на пошук "сірих кішок у темній кімнаті", розповісти солодку казочку про насправді гіркі перспективи… За такого стану справ ми ще не раз і не двічі станемо свідками "змов" і "конспірології", які лише зростатимуть у ціні через невправність і невігластво аматорів політичної сцени. 

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Кому шпетить слово "колаборанти"?

 В українському законодавстві не буде слова "колаборанти". Звучить парадоксально, бо сьомий рік поспіль ми зазнаємо агресії з боку імперського сусіда, з усіма наслідками – тисячами жертв, біженців, руїнами і, куди правду діти, - зрадою.

Але ні, - міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Олексій Рєзніков впевнено заявляє, що у проєкті закону про державну політику перехідного періоду відмовилися від використання слова "колаборант". "Колаборація має дуже спірне значення і носить негативну конотацію в ставленні до всіх, і під колаборацію можуть потрапити з великою ймовірністю нормальні люди, заручники", - сказав він.

Хоча ще у жовтні минулого року той таки Рєзніков говорив кардинально протилежне: "Сам факт колаборації, потурання окупаційному режимові - це вже відмова від визнання влади країни, громадянами якої вони є. (...) Якщо вчитель в школі навіює дітям, що Україна є їхнім ворогом, я вважаю, що ця людина скоює злочин і не повинна якийсь час мати право вчити дітей".

Чому віце-прем'єр і за сумісництвом міністр ТОТ буквально за чотири місяці різно змінив риторику? Чому раптом високий чиновник почав вдаватися до евфемізмів на кшталт коміків з Кварталу 95, які, пригадуєте, винайшли смішний, на їхню думку, відповідник до слова "поліцейська палиця"? Навіщо на Печерських пагорбах знадобилася майже орвеллівська "новомова", коли чуєш одне, а розумієш інше?

Все дуже просто. Останнім часом пересічний українець міг собі дуже чітко унаочнити приклади колаборації. Причому вони стосуються не стільки якогось дрібного клерка, що працює у заштатній конторі терористичних квазі-республік ЛНР/ДНР, чи тамтешнього "педагога"-пенсіонера, а внутрішнього зрадництва тут, на теренах вільної від окупанта країни. І здебільша – саме у владних кабінетах, де вирішують, використовувати слово "колаборант" у вітчизняній феміді, чи ні.

Бо що таке колабораціонізм? Це, за Вікіпедією, "(фр. collaboration — "співробітництво") —у широкому сенсі — співпраця населення або громадян держави з ворогом в інтересах ворога-загарбника на шкоду самій державі чи її союзників і участь у переслідуванні патріотів країни, громадянином якої є колаборант". Зауважмо, безвідносно до того, чи перебуває цей, з дозволу сказати, громадянин під окупацією, чи ні.

Мабуть, Олексій Рєзніков та інші законотворці небезпідставно розважили, що запровадивши у правове поле термін "колаборація", таким чином підставляють під удар дуже і дуже впливових, чи не перших осіб країни. Всім же відомо, що "найвидатніший лідер сучасності" дістався влади, пропагуючи на кожному кроці "мир-дружбу-жвачку" з агресором. І хоча його популістична риторика базувалася на наївному і самовпевненому бажанні "зазирнути в очі Путіну" (читай – розсмішити коміка), вона супроводжувалася постійною мантрою – "перестать стрєлять", припинити чинити збройний опір терористично-російським окупантам. Ціна такої політики за два роки каденції Зе! – десятки "похоронок" і сотні скалічених…

Звикнувшись на Банковій, Зеленський відчинив шлюзи для потоку російських агентів у найвищих ешелонах української влади. Андрій Єрмак, глава президентського Офісу, не тільки фактично перебрав на себе функції міністерства закордонних справ і веде безперервний діалог з Дмітрієм Козаком довкола так званого "донбаського кейсу". Наприкінці минулорічного літа інформаційний простір вибухнув "зрадою зрадною" – після дзвінка з Банкової у Кремль зазнала фіаско одна з найуспішніших і найсерйозніших спецоперацій українського ГРУ проти "ваґнерівців". Пішли в унітаз зусилля не тільки наших розвідників, але й їхніх колег зі США та Туреччини.

Американці апелюють до Зеленського з приводу цілої агентурної мережі в українському парламенті, пов'язаної з випускником московської Академії ФСБ, нардепом від ОПЗЖ кума Путіна Андрієм Деркачем. Вашингтон загострює свої претензії, запровадивши персональні санкції проти депутата з провладної фракції Олександра Дубінського й інших агентів російського впливу. Зеленський багатозначно мовчить, бо, мабуть, цілком усвідомлює, що ні Держдеп, ні новообраний очільник Америки Джо Байден не забули його ж "жартики" з приводу так званих "плівок Деркача". Як і справу, порушену "200-відсотковою" генпрокуроркою Вєнєдіктовою проти громадянина США, який "раптом" став господарем Білого дому. 

Але особливо активними наші "неколаборанти" (за Рєзніковим) стали зараз. В.о. міністра енергетики Юрій Вітренко, не криючись, говорить про можливість відновлення постачань російського газу в Україну. Озвучує схожу "соціальну" ініціативу акурат після чергового рандеву Єрмака з Козаком у Берліні. Це при тому, що міжнародні партнери докладають титанічних зусиль, аби покласти край амбітному і, вочевидь, воєнно-стратегічному проєктові Путіна "Північний потік 2".

А у самого Зе! – теж прибуток від тепер своєї "ліпєцкой фабрікі" (гадаю, ще не призабулися передвиборчі фейки "кварталівців"?). Російський телеканал СТС придбав франшизу "Студії Квартал 95", і тепер у Лізі сміху братимуть участь команди не тільки з України та Росії, але з ЛНР/ДНР та окупованого Криму. Кінцевий вигодонабувач – Володимир Олександрович Зеленський. "Торгівля на крові", - скажете? "Колабораціонізм", - запитаєте? Нема такого слова, - відповість вам пан Рєзніков.

Сказати, що в Україні не протидіють колаборантам, значить, згрішити проти істини. Ось недавно організаторам незаконного референдуму на Луганщині вліпили по 5 років… умовно. Тобто карають за участь у дільничних комісіях "цапів-відбувайлів".

І ще одне. Справжні колаборанти, попри те, що Рєзніков не хотів би, аби їх так називали, цілком усвідомлюють, що колись таки доведеться відповідати за зраду. Не даремно ж дванадцять нардепів з проросійської ОПЗЖ вже сьогодні благають про надання їм державної охорони. Чують коти, чиє сало з'їли…

Ілюстрація: Радіо Свобода

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Бутерброд Навального

Упродовж останнього тижня почасти з подивом, а почасти – з розчаруванням, стежу на реакцією українців на повернення та ув'язнення російського опозиціонера Алєксєя Навального. 

Ну, люблять наші люди творити собі кумирів, наділяти певних осіб шляхетними рисами, насправді непритаманними їм. Скільки вже разів такі "зачаровані" боляче обпікалися об реальність, скільки гуль понабивали на своїх, здавалося б, цілком адекватних лобах, від танцю на старих граблях…

Насправді, як на мене, від повернення Навального, - як би не склалася його подальша політична доля, - Росія не зміниться. Бо він, хоч і "опозиціонер" у своїй, окремо взятій, ізольованій від цивілізованого світу, імперській бульбашці, світоглядом та ставленням до найближчого довкілля на теренах колишнього Союзу мало чим відрізняється від експідполковника КГБ, який ось уже 22 роки править ерефією.

Є чудовий маркер Володимира Винниченка для так званих російських "демократів", який услід за ним повторили і Симон Петлюра, і навіть (уявіть собі!) російський філософ українського походження Микола Бердяєв. Суть цього тесту: російський демократ закінчується на українському питанні. Навальний добряче перечепився саме на ставленні до України, оцінивши путінську анексію Криму. В давньому інтерв'ю для радіо "Эхо Москвы" він буквально заявив таке: "Крим ‒ це бутерброд з ковбасою, чи що, щоб його туди-сюди повертати? [...] З точки зору політики і відновлення справедливості, те, що потрібно зробити зараз у Криму, це провести нормальний референдум. Не такий, як був, а нормальний". А далі продовжив: "Крим залишиться частиною Росії й більше ніколи в доступному для огляду майбутньому не стане частиною України".

Якщо хтось з українців вважає, що сплило немало часу, і погляди нинішнього в'язня "Матроської тиші" перейшли певну ґенезу, то мушу їх розчарувати. Бо приблизно таким – зверхнім, імперським, недемократичним (не кажу вже про емпатію, цілком доречну в окремих ситуаціях, до прикладу, з Грузією), Навальний був в оцінках білорусів ("білоруську мову, яку вигадали кавказці з падонками") чи грузинів (2008 року, коли путінські війська стояли за кілька кілометрів від Тбілісі, він обізвав їх "гризунами"). А фраза про "мальчіка і водочку" у літаку, що прямував з Берліна у Шереметьєво, взагалі відгонить сленгом популістів, яким у Росії теж сверблять руки "пригадати хохлам Севастополь".

Так, Навальний усіма фібрами душі ненавидить Путіна та його режим. Так, його фонд боротьби з корупцією зробив чимало для того, аби імперський обрубок асоціювався у світі не тільки з імперією зла, а й з царством хапуг та злодіїв. Так, у клінчі з головним своїм критиком ВВП застосовує інструменти, які, однак, навряд чи назвеш екзотичними – фальсифіковані кримінальні переслідування, отруєння, дифамацію у пропагандистських ЗМІ. Але суть залишається: це боротьба за трон, а не за нову країну. Навальний навряд чи є носієм ідеї кардинальних змін у Росії, а, радше, порятунком її як такої, що сформувалася за путінського режиму. Новим обличчям звичної, імперської, пихатої, амбітної Раші, яка досі не може усвідомити, що насправді давно стала "бензоколонкою" на периферії цивілізації.

Є всі підстави вважати, що повернення Навального у Росію, навіть під загрозою очевидного затримання і путінського кривосуддя, - частина плану невдоволених олігархічних еліт для усунення токсичного карлика. Тамтешні справжні "господарі життя" втомилися від тягаря західних санкцій, які щораз множаться, зважаючи на затятість і тупу безкомпромісність диктатора. Олігархам не йдеться про розвій демократії, свободи, їм радше ходить про вільні руки для бізнесу, який зараз обмежений міжнародними табу та заборонами. Їм потрібне "нове", позірно "демократичне" обличчя, бажано з яскравою кредитною антикорупційною історією (але специфічною, яка не стосується кожного з них конкретно), і подати його світові як наочний приклад здатності Росії до трансформацій. З наступним скасуванням санкцій, відбілюванням іміджу агресора, порушника світового порядку, а, отже, збереженням звичного й зручного стану справ.

У цьому сенсі Навальний і є "бутербродом", оздобленим глазуррю непримиренного "антипутінця" і "демократа", але зі старою шовіністичною та імперською начинкою. Він є елементом консенсусу західних правлячих кіл, навіть тих, кого не запідозриш у путінофобії. Адже навіть ексканцлер ФРН Гергард Шрьодер, який роками годувався з Газпрому, публічно "обурився" арештом Навального.

Зрештою, з певною часткою умовності, українці вже пережили схожий сценарій олігархічної змови. План Зе! був теж продуктом консенсусу олігархічних еліт, усіх цих коломойських-боголюбових-фірташів-пінчуків, які запропонували втомленому війною, розшарпаному реформами пост майданної влади суспільству "легший шлях" з "новим обличчям". Цей задум також був наслідком невдоволення усунутих від реального управління країною багатіїв, до того ж (і це тепер більш ніж очевидно), стратегією, цинічно узгодженою з агресором. Аби справжня, а не вигадана для "попередників", "торгівля на крові", не припинялася ні на мить, аби зупинити антикорупційний рух та реформи, що наблизили б Україну до Європи.

Наслідки вибору 2019 року українці вже відчули достатньо. А історія з Навальним наразі тільки розпочинається. Так, вона, мабуть, на деякий час перемкне увагу московських "яструбів" з України. Але навіть коли Навальний і залаштункові сценаристи досягнуть бажаного, мусимо бути готовими до того, що закон  "бутерброда" від того не зміниться. Тобто очікувати демократичних і цивілізаційних метаморфоз у ставленні імперії до колишніх колоній не варто. 

Ілюстрація: Сєргєй Єлкін

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Командує парадом саме Зе! І відповідатиме він

 "Союз меча і орала", тобто ільфо-петровське угруповання на сучасний манер, втілене у так званій парламентській "монофракції" "Слуга народу", починає розповзатися, мов клаптикова ковдра. 

Це було цілком прогнозованим, позаяк партія, склепана на коліні під олігархічно-популістський проєкт "президента, лиш би не Порошенко", була результатом змови різношерстних товстосумів, які шукали порятунку перед перспективою остаточного банкрутства та євроінтеграції України. 

Тепер, коли Зеленський (на його переконання) зручно умостився на троні, його залаштункові інвестори вирішили прискорити утілення своїх амбітних планів, уповні застосовуючи усі інструменти зі своїх арсеналів, серед іншого – і депутатські "багнети" під куполом законодавчого органу країни, відвертих лобістів в уряді, ну, й звісно, велетенський потенціал ЗМІ, які наввипередки пропагують потрібні їм ідеї.

Дуже показовим у цьому плані є вигнання Єлизавети Ясько з посади керівника української делегації у ПАРЄ, і її заміну на близьку до медведчуківської ОПЗЖ Марію Мезенцеву. Ображені завжди втрачають притаманну їм раніше здатність мовчати, і ось Ясько прямим текстом розповідає в ефірі одного з телеканалів, що, мовляв, "у моїй фракції постійно почала перемагати проросійська та дуже корупційна частина. Вона почала співпрацювати з депутатами з ОПЗЖ в різних напрямках".

Перед скандалом з "ротацією" глав делегації у ПАРЄ вся Україна обговорювала запровадження американських санкцій проти народного депутата Олександра Дубінського. Ні для кого не є секретом, що парламентар, знаний зневажливим ставленням до прискіпливих медіа, які невтомно шукають джерела астрономічних статків "мами, яка любіт скорость", є креатурою одіозного олігарха Ігоря Коломойського. Про токсичність Ігоря Валерійовича як спонсора і бізнес-партнера відповідні структури США вже давно говорили особисто Зеленському. Дубінський додав цьому персонажеві, окрім шахрайсько-кримінальних, ще й відверто антиукраїнських рис. Бо у "санкційному списку" Міністерства фінансів США фігурують, окрім чинного депутата-слуги ще кілька осіб, пов'язаних з Андрієм Деркачем – народним депутатом України, який "вже понад десять років є активним російським агентом, який підтримує тісні зв'язки з російськими спецслужбами" (цитата з повідомлення американського Держдепу).

Цікаво, що сам Зеленський жодним словом не відреагував на звинувачення проти Дубінського, хоча той досі є власником мандата від "Слуги народу". Оточення преЗЕдента з усіх сил пнеться пояснити, що "лідер" не причетний до нього. Та ні, таки причетний, бо хто б повірив, що рекрутування майбутніх депутатів від СН не обійшлося без торгів та перемовин саме на Банковій і саме з хедлайнером, на захмарному рейтингові якого "слуги" й потрапили до Верховної Ради. Тому позиція "я – не я, і хата не моя" тут абсолютно безпідставна". Зеленський "командує парадом", принаймні відповідатиме за кожного зі "слуг" чи інших високопосадовців, яких він пригрів, яких наділив повноваженнями і посадив на "потоки".

Ще одне спостереження, яке, на мою думку, також має значення. Мовчанка Зеленського з приводу підсанкційного "слуги" була розрахована на те, що висловиться глава ОПУ Андрій Єрмак. Він сказав кілька нічого не вартих слів, але це показово. Бо саме Єрмак (не міністр закордонних справ), - людина, що реально не вписується в конституційне поле України (бо ОПУ як структура не присутня в Основному Законі країни), так от, саме Андрій Борисович курує так званий "російський напрямок" політики Зе!. Це він недавно вів тривалі перемовини із заступником адміністрації Путіна Дмітрієм Козаком у Берліні. Офіційно – про ситуацію з перемир'ям на Донбасі, у рамках нормандського формату. Неофіційно, як стверджують поінформовані джерела, – про можливість прямого постачання в Україну російського газу.

Тому заява виконувача обов'язків міністра енергетики Юрія Вітренка про відновлення "газових стосунків" з агресором прозвучала не тільки у контексті прогнозованого "тарифного армагеддону". По-перше, він озвучив цю "дивну пропозицію" уночі, акурат після діалогу Єрмака з Козаком. По-друге, після потужних протестів, що прокотилися Україною після олігархічного "газового свавілля", коли дійшло до захоплення Житомирської облради, влада звично розраховує на інфантилів, які готові знову купитися на "Путін пріді!", на цей раз – у вигляді халявного газу. По-третє, знаючи, що навіть натяк на державне регулювання ринку енергоносіїв спричинить різко негативну реакцію МВФ, і годі буде розраховувати на бодай примарні майбутні транші від нього, Зе!режим готує "логічне пояснення" цій по-справжньому "торгівлі на крові" з Росією.

Виглядає, що задля потрібних законів, які б уможливили колаборацію перед Кремлем, Банкова готова до переформатування більшості і коаліції з відверто зрадницькою ОПЗЖ Медведчука. Однак, як свідчать недавні соціологічні заміри, більшість виборців "зелених", м'яко кажучи, не толерують такого альянсу. А, отже, він буде цинічним спотворенням народного волевиявлення, підставою для делегітимізації цього парламенту.

Ще Зеленський мусить собі чітко втямити, що у власноруч створеній кризі винен він особисто. Що не тільки МФВ, але й іншим міжнародним партнерам, які готові на радикальні заходи, щоб, до прикладу, завадити реалізації путінського проєкту "Північний потік-2" і вже роблять для цього конкретні кроки, не вдасться пояснити  таку цинічну співпрацю з московським режимом. 

Зрештою, Зеленський не уникне виправдань і перед власним народом, який йому таланило дурити не раз і не двічі, але, гадаю, цього разу не вдасться. Бо тисячі життів, які забрала російська війна проти України, стануть беззаперечним аргументом проти чергових обіцянок "міра-дружби-жвачкі".

Ілюстрація: Валерій Чмирьов

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Маятник популізму

Перші платіжки за комірне та енергоносії шокували українців неадекватністю цін, а перші "тарифні протести" неабияк злякали Зе!владу. 

В арсеналі суспільства – випробувані часом "майдани", серед інструментарію влади, яка позиціонує себе "народною", – пронафталінені методи популістів. "Добрий цар" у праведному гніві наказує розібратися "боярам" з цінами на газ, а ті вдаються до найпростіших рішень, відомих ще з часів "недорозвинутого соціалізму" – державного регулювання. Усе списали на пандемію, мовляв, то вимушений крок, бо декларований "кінець епохи бідності" аж ніяк не передбачав смертоносного ковіду.

…Мій добрий знайомий, відмовившись від злидарської 8-тисячної державної подачки, закрив свій маленький ресторан, який досі годував не тільки його, а ще кілька сімей. Відверто каже, що на зароблені заощадження планує придбати якесь помешкання за кордоном. "Тільки не в цьому дурдомі, подалі від нього…".

…У сусідньому супермаркеті пенсіонери все частіше залишають при касі вибрані з полиць нехитрі продукти – нині ціни не "вчорашні", до того ж явно не корелюються зі замороженими соціальними виплатами. Те, на що ще вчора вистачало, нині стає недосяжною розкішшю. Пенсіонерам втікати нікуди…

Водночас, "слуги" безсоромно розкошують під час чуми. Юзік обдарував дружину автівкою за сто тисяч доларів, матері нардепів від правлячої партії за останній рік стали щасливими власниками столичної нерухомості (наприклад, мама Олександра Дануци придбала на свою пенсію дві квартири за сто тисяч доларів). "Любіт скорость" не тільки мама одіозного Олександра Дубінського, але й Сергія Нагорняка. Її вибір припав на "Лексус". А Олександр Горобець з тих таки "слуг", мабуть, порадив мамі вкластися у мерседес за 150 тисяч "зелених". Люблять і дружин. До прикладу, заступник голови ОПУ Кирило Тимошенко подарував коханій підкиївський особняк за 10 мільйонів гривень. Мабуть, викрутив копійку з "Великого крадівництва", бо ж курує цей президентський проєкт.

Отже, такі різні історії – принизливого зубожіння  та шахрайського успіху. Пересічних громадян і випускників "трускавецької академії", "слуг", які стали "господарями" у найвищій точці амплітуди маятника популізму, що розхитує країну, руйнуючи не тільки її інституції та фундаментальні основи, але й саме поняття держави, розбещуючи її лідерів, натомість нівелюючи гідність її мешканців.

Але насправді – це дві несумісні тенденції, діаметрально протилежні шляхи популістів та їхнього електорату – інфантильних обивателів, здатних повірити у все, що завгодно, аби лише пролонгувати у власних мізках мрії про патерналістську державу, "найвидатнішого лідера" сучасності, яким буцімто не байдужі проблеми кожного конкретного громадянина. Зеленський та його квартал уміло підігрівають ностальгію за "ковбасою по 2.20", совковими "стандартами якості життя", влаштовуючи час від часу справжні гойдалки між жорсткими реаліями ринкової економіки і "добрим царем", який одним порухом пальця вгамовує апетити "олігархів-кровопивць". Не пояснюючи, однак, що різницю між, до прикладу, відрегульованою державою ціною на газ витягнуть з кишень платників податків (тобто з убогого, передбачливо роздерибаненого державного бюджету), щоб покласти її до калиток тих же "ненаситних акул капіталізму".

Скільки б не пнувся екс-Голобородько одягати на себе звичні кіношні шати "свого хлопця", він залишається маріонеткою олігархів. Зеленський – яскравий зразок так званих "нових правих", особливої породи консерваторів, "вічно вчорашніх", які, попри відносно молодий вік і завдяки вихованню та звичкам оточення, загрузли у минулому (конкретніше - в УРСР). Однак для утримання влади вони послуговуються і лівацькими, і лібертаріанськими, і навіть несосвітенними конспірологічними ідеологічними конструкціями, уміло користають з новітніх технологій, можливостей комунікацій, гламурних трендів, спекулюючи на споживацьких настроях юрби, сіючи ненависть і відторгнення серед фрагментованої у штучно витворених "бульбашках" спільноти.

Роздрай серед реально зубожілих явно на руку режимові популістів. Поки унизу гризуть чергову "кістку" на кшталт "переваг" чи ідіотизму локдауну, поки уповають на милість "вождя" після оприлюднення астрономічних тарифів, залаштункові сценаристи без перешкод грабують країну, ревізують реформи попередників, підрихтовують законодавство під лекала автократії. Бо, попри відосіки і оптимістичні казки під ялинкою, рейтингозалежний лідер у теплій інформаційній ванні все ж відчуває пронизливий вітер соціологічних "метеорологів", які не в силі намалювати йому вище 25 відсотків від колись майже "всенародної любові". І цілком може передбачити, що коли шукатимуть винних, то саме йому припаде невдячна роль "цапа-відбувайла".

У постколоніальній України пройдисвіти на кшталт Зеленського пнуться заштовхати суспільство у рамки макабричної парадигми набутої безпорадності. Це – теж спадок тоталітаризму і пов'язаного з ним комплексу меншовартості. Відома індійська авторка, лавреатка Букерівської премії Рой Арундаті у своєму романі "Бог дрібниць" рельєфно окреслила внутрішній, психологічний дискомфорт креолів, позбавлених "опіки" вчорашньої метрополії: "…Наш розум заполонила війна. Війна, яку ми і програли, й виграли. Найприкріша з воєн. Війна, яка бере у полон мрії, і перекроює їх. Війна, яка змушує нас захоплюватися нашими ж поневолювачами і зневажати себе… Нам вселили чужі мрії".

"Найприкріша з воєн" – це, далебі, не війна з вітряками. Це війна з маятником. На найвищих точках якого, мов на різних полюсах, – обіцянки і реальність, Буковель і локдаун, сибаритство ненаситних "еліт" і тарифний геноцид, безсоромна брехня і жорстока правда. Маятник популізму направду здатен змести високі мрії, однак з таким же успіхом – знищити тих, хто його несамовито розгойдує, сподіваючись на сумнівний фарт.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал