"Ходім лишень до Вифлеєму…"

Знову на календарі Різдво. У такі миті ми перебуваємо у стаєнці, біля ясел з Божим немовлям, - де б не ми були фізично, - куди нас запрошують біблійні пастушки, і про яку згадав у цьогорічному Різдвяному посланні блаженніший Святослав: "Ходім лишень до Вифлеєму та подивімся на ту подію, що Господь об'явив нам" (Лк. 2, 15).

Для мене особисто постійною дилемою Різдва є затишна й пастельна атмосфера вертепу, де народився Христос, і гіркий шлях, який випав Йому на цій грішній землі. Шлях, наперед визначений пророками, сповнений тернів, сумнівів, переслідувань і постійного болісного вибору. Шлях, що врешті-решт завершився муками на Голгофі. І не лише через те, що так трапилося "згідно з Писанням".

Зазвичай у передріздвяних клопотах і цейтноті ми забуваємо, що народжений в убогих яслах, всипаних однак коштовними дарами Трьох Царів, відтак тридцять років йшов до усвідомлення і проповідування нового вибору для всіх. Вибору, названого Новим заповітом. На противагу старим і, здавалося б, випробуваним правилам співжиття. Утім непридатним для людськості, для її майбутнього, для нормального життя і за великим рахунком виживання. Бо не можна постійно бути у страху та переживаннях, будувати стосунки за принципом "око за око", тримати за пазухою камінь для ближнього, живитися недовірою та підозрами. Бо людина – творіння Боже, мусить ходити випрямившись, бути вільною і самодостатньою, водночас – відповідальною за свої вчинки і за свій вибір.

Новий, геть інший шлях пропонує кожному з нас народжене понад дві тисячі років тому "світло від світла". Воно запалює у людських душах маленькі вогники великого світла Божої любові, милосердя і людяності. Інша річ, що свічечка ота теж потребує жертви. Невеликої, проте не для кожного прийнятної і зрозумілої. Інша річ, що той скромний вогник може не втриматися перед несамовитими вітрами пристрастей, злоби й нечесності, перед спокусою вивищення або ж примусом приниження, перед несосвітенними ілюзіями чи безглуздям вседозволеності і фата-морганою всесилля. Інша річ, що не кожному під силу відповідальність вибору: хтось кидається стрімголов за ласим, однак сумнівним, а хтось опускає руки, здавшись, як кажуть, на волю Божу. Однак Богочоловік, народжений на санях чи у яслах, навряд чи схвалив би інфантилізм і безпорадність, оскільки Він свого часу також обирав між суєтою суєт і вічністю. І саме через Його вибір кожен з нас досі прямує до свого, особистого Вифлеєму. Щодня, щогодини, кожним вчинком чи бездіянням, кожним порухом душі чи її байдужістю, кожним виявом довіри чи навпаки.

Тому з погляду вічності неважливо, що вигукуватиме натовп услід нам: "Осанна" чи "Розіпни!..". Це вже було… Так волали Цареві чи, якщо бажаєте, назаретському теслі. "Не сумуй надмірно, - казав святий Августин, - один з розіп'ятих розбійників був спасенним. Не тішся надмірно, - інший розіп'ятий розбійник був проклятим".

Важливо, що наш, як і Його, Ісусів, шлях розпочався з Вифлеєму, куди нас запросив Той, хто своїм народженням, а згодом – і жертвою, змінив цей світ до невпізнання. Поклавши у його підмурок наріжні камені Любові, Добра і Милосердя. Спорудивши у кожній душі її Вифлеєм, її Єрусалим та її Голгофу. Давши нам внутрішній голос, який втримує нас серед цього несправедливого, жорстокого і водночас такого крихкого, тендітного світу. Голос, який може бути найвитонченішим катом, рівно ж як лікарем для недужого.

Напередодні Різдва Христового бажаю кожному з вас, наші дорогі читачі, прислухатися до цього тихого голосу і почути у ньому поклик до Вифлеєму. Хай свята будуть для вас затишними і погідними, хай новонароджене Дитя Боже дарує вашим родинам віру, надію та любов. Хай над кожною оселею засяє Вифлеємська зірка, і її світло не згасає над нами ніколи.

Христос Рождається! Славімо Його!

Ілюстрація: Остап Лозинський. Сьогодні не стало цього незбагненного і великого художника. R.I.P

Рік бабака

"А що б ти робив, коли б застряв в одному місці, і всі дні були б однаковими, і що б ти не робив, не мало б значення?". "Це – історія всього мого життя".

Мабуть, чимало з вас упізнали відомий діалог з американської комедії "День бабака" з неперевершеним Біллом Мюрреєм у головній ролі. Його герой — бундючний телеведучий із "зіркою" в голові Філ Коннорс взяв собі за традицію щороку відвідувати містечко Панксатон, де бабак Філ провіщує весну. І якось, під час чергової поїздки, самовпевнений сноб застрягає в одному і тому ж дні. Минають ночі, а у Коннорса все те ж 2-го лютого… Виборсатися з цього зачарованого кола виявляється непросто…
Розмірковуючи над пережитим нами роком, я спіймав себе на думці, що, по суті, 2021-й був таким собі "роком бабака" для нас усіх, принаймні тих, хто бодай трохи пильнує над тим, що відбувається в країні. І не тому, що ми усі так захотіли, — все набагато банальніше. Хай там як, але порядок денний в країні все ж формує влада, і якими б аполітичними не були її громадяни, він позначається на їхньому щоденному житті.

Нинішній "найвидатніший лідер", попри прямі аналогії з професією Коннорса (теж телезірка і не позбавлений комплексу нарцисизму), разом зі владним Кварталом, видається, лише сприяють продовженню "епохи бабака". Як у фільмі: "Я знаменитість в екстремальній ситуації". А разом з ними країна вже не дивується ні несосвітенним "зашкварам", ні скандалам, ні кричущому невігластву. Прокидаючись вранці, очікуємо на якусь нову витівку наших керманичів, — чи то з Офісу президента, чи з середовища "Слуг…", чи з довколавладних тусовок. Суспільні рецептори за два з половиною роки каденції Зе! кліки настільки притупилися, що, видається, вже й нема чогось такого, що могло б струсонути країну, по-справжньому розгнівати чи бодай, дотримуючись канонів улюбленого жанру, розсмішити її.

Хоча, якщо розважити по-серйозному, то, мабуть, справа не у безпорадності вчорашніх коміків, стендаперів чи весільних фотографів. Це цілком усвідомлена політтехнологія тестування суспільства на стресостійкість і опірність. А оскільки вона можлива лише з використанням екстравагантних витівок, які супроводжуються скандалами, то наступними мусять бути глупства ще вищого левела, ще безумніші вчинки і заяви… Скандал, як правило, гаситься ще більшим скандалом, і вишикувавшись у ланцюг, вони просто притуплюють пам'ять і адекватну реакцію. Зрештою, природа подбала про захисні механізми для людської психіки.
Політичний популізм базується, серед іншого, на пошуку "винних". Особливо, коли ці "офірні цапи" є успішнішими, професійнішими та вправнішими. Тому не слід дивуватися черговому загостренню комплексів рейтингозалежного актора у його намаганні "посадити" Порошенка. Ба більше, усі ці "підозри", підписані невідь ким, є димовою завісою, аби прикрити власні зловживання і співпрацю з терористичними "ЛДНР", зокрема з постачанням вугілля. Журналістка Тетяна Чорновол розкрила подробиці цієї співпраці, і колись руки української прокуратури (у нормальному сенсі цього слова) дійдуть до цієї, направду підривної роботи Зе! і його "менеджерів".

І ще один штришок. Взявшись за переслідування політичних опонентів, Зеленський вдається до вже випробуваних методів. Зокрема, Путіним у Росії. Той теж усіляким чином намагався "вижити" невгодних з країни, зокрема вчинив так з Березовським. З Порошенком у Зе! цей фокус навряд чи пройде. Адвокати п'ятого президента вже висловилися з цього приводу. Тож для чинного недоавтократа світить перспектива продовження "року бабака".

Та, попри пошук "ворогів", Зе! режим невтомно працює над тим, аби навіть ті, хто наполегливо бажає Україні вирватися з зачарованого кола "днів бабака", розчарувалися у її спроможності це зробити. Приклад зі зривом конкурсу на посаду очільника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури лише через те, що беззаперечний переможець, — Олександр Клименко, — м'яко кажучи, не влаштовував Банкову, — це, мабуть, вершина цинізму. Можна лише дивуватися дипломатичній витримці присутніх на "процедурі" іноземців, які, мабуть, вперше у житті бачили схожі маніпуляції і дурість. Один з них Драго Кос не втримався: "Мені дуже шкода, що ви зараз це робите. Очевидно, що ви перебуваєте під тиском… Вам байдуже, що про вас думають люди. Але одного дня вас запитають, що ви робили у комісії півтора року".

Але ці заклики зависли у повітрі. Марно апелювати до осіб, які, по-перше, живуть в ілюзіях про всесилля того, на чиєму сумнівному авторитеті їм поталанило "злетіти у владу", по-друге, не здають собі справи, що завтра обов'язково прийде, і воно може бути не схожим на звичний день чи рік бабака.

І коли завершиться епоха популістів, то лише міські божевільні зроблять свій вибір за таким критерієм: "Ви впевнені, що раніше не грали на фортепіано?". "Впевнений. Але мій батько був вантажником роялів" ("День бабака").

Тож бажаю читачам залишити у минулому році зневіру і розчарування і взяти у новий 2022-й здоровий глузд, практичність і винахідливість у подоланні негараздів.

Ілюстрація з відкритих джерел

Президент чи інфант?

"Якщо мені дати спокій, мені ніде не буде боляче", — любив казати інфант зі знаменитої книги Шарля де Костера "Легенда про Тіля Уленшпіґеля". Гадаю, чинний український "найвидатніший лідер" хотів би публічно сказати те ж саме, тільки це означало б крах його кар'єри.

Останнім часом мене не залишає думка, точніше, — риторичне запитання: "Хто насправді править Україною два з половиною роки?". Здавалося б, відповідь очевидна, — обраний народом президент, за якого проголосувало 73 відсотки громадян. Але така проста констатація розбивається на друзки, якщо ретельніше придивитися до того, що насправді коїться на владному Олімпі, які комунікативні зв'язки вибудувано за половину каденції Зеленського, і хто, так би мовити, тримає на контролі будь-який порух президентської особи.

І все частіше доходжу висновку, що той, кому вручили державні клейноди, і той, хто клявся на Пересопницькому Євангелії, — насправді не глава держави, а виконавець ролі президента. Ця роль йому подобається, проблема лише в тому, що реалії президентства потребують значно більшого, аніж вивчені назубок репризи та репліки, навіть якщо вони присмачені відповідною мімікою та жестами.

Що гірше, — керує країною інфант від імені залаштункових персонажів.

Увесь світ переймається загостренням на східних кордонах України, аналітики кажуть про чергову "Карибську кризу", про реальність новітнього "Ґляйвіца", про агресивні плани путінської Росії вдертися в Україну. У світових столицях збираються наради і конференції, західні військові вибудовують на мапах ймовірні удари росіян по стратегічних об'єктах України, прораховують ризики, моделюють плани передислокації власних збройних сил. І лише той, над країною якого нависла ця смертельно небезпечна напасть, дозволяє постити у соцмережах "фоточки" з фітнес-клубу. Бо воліє, аби "не було боляче…", щоб йому "дали спокій".

Те, що за Зеленського про нас почали говорити у світі без нас, — закономірний наслідок інфантилізму і невігластва президента-коміка. Досі йому вдавалося займатися популістською еквілібристикою, створювати враження "хлопця з народу", який прийшов покінчити з "несправедливістю олігархів", покласти край війні, яку він не розпочинав, і збудувати "рай". Однак з глянцевого сценічного іміджу поступово почали проглядатися непривабливі риси офшорів, зрад і корупції, а сам Зеленський і його Квартал не втомлюються продукувати скандали замість марудної щоденної роботи. У критичні моменти зазвичай велемовна президентська канцелярія тихо відмовчується "у ганчірку", а в гіршому випадку робить неприпустимі ляпи.

Це ж треба, — багатомільйонна нація дізнається про перемовини найбільшого союзника у війні з Росією з російським же диктатором з чужих вуст (серед іншого — й кремлівських). І затамувавши подих, чекає, коли до її, даруйте, "лідера" доведуть результати цих переговорів. І, знаючи вже достеменно непрогнозованість та амбітність Зе!, починає моделювати його реакцію. Відосик, фото зі спортзалу, чи щось ще дикіше? Якби ж то сам Зеленський формулював відповіді, — було б, може, пів біди. Бо інфант-"президент" вже давно облишив нецікаві та рутинні обов'язки, передбачені йому Конституцією, і віддав їх на поталу керівникові своєї канцелярії Андрію Єрмаку і його ще сумнівнішим радникам на кшталт Михайла Подоляка та Олексія Арестовича. Це він, Єрмак, зустрічається з послами наймогутніших світових держав, бере участь у безпекових форумах, виголошує тексти, на які змушені орієнтуватися ті, хто вважає Україну демократією і форпостом у протистоянні з Росією.

Це на догоду йому, своєму кураторові, Зеленський зруйнував реноме і справжні здобутки української розвідки, — зауважте, — у розпал ймовірного загострення з Росією. Це його, Єрмака, Зеленський постійно покриває, починаючи зі скандальної історії про торгівлі посадами й завершуючи "ваґнерґейтом". Це, вочевидь, за порадою Єрмака, на Банковій оселилися одіозні фігури на кшталт Татарова і Демченка… Попри застереження авторитетних розвідувальних центрів і неодноразові натяки вільних медій на справжню сутність цих типів.

Тому мені виглядають доволі дивними пасажі серйозних політологів і експертів, коли вони починають щось радити Зеленському, наївно сподіваючись на самодостатність і елементарну адекватність цього випадкового персонажа в історії країни. Коли прораховують варіанти майбутніх його рішень чи аналізують перспективи політичної кар'єри. Це не про Зеленського. Бо він інфант, — у прямому і переносному значенні цього слова. Бо біля владного керма — зовсім інші особи, цинічні й меркантильні виконавці геть не українського сценарію.

Ілюстрація: Павел Кучинські

На порозі Зе!Енду

Ці рядки я пишу не тому, що на Майдані Незалежності, а відтак і під Офісом президента України зібралися люди, і їхня акція у багатьох повернула ностальгію за подіями восьмирічної давності. І попри те, що з усіх прасок і мікрохвильовок провладні "лідери громадської думки" волають, що новий Майдан – абсолютно недоречний, бо "Путін нападе!"Навіть усупереч тому, що у повітрі просто таки висить запитальна фігура: "На дідька нам такий президент?".

Є чимало непримітних симптомів того, що популістська влада занурилася у затяжну агонію. Бо якщо вони свідомо прагнули хаосу і сподівалися "просто поржать", то мали б прочитати застереження російського публіциста Віктора Єрофеєєва: "Безлад тому й безлад, що вимагає розправи над усім, з царями включно".

Один з таких опосередкованих натяків на агонію нереалізованої "зеленої автократії" – відмова Центральної виборчої комісії готувати всеукраїнські референдуми за сумнівними "ініціативами". Хай за ними не стояв сам Зе!, але, пригадуєте, як під час місцевих виборів 25 жовтня минулого року під дільницями тинялися люди зі скриньками та виготовленими на простих аркушах А-4 "бюлетенями" з п’ятьма запитаннями від президента? Таким, за задумом політтехнологів з Банкової, мало б виглядати "народовладдя". Відтак "Слуги…" у турборежимі ухвалили закон про всеукраїнський референдум, але настільки недолугий, що виправляти його взялася ще одна "вічна революціонерка" Юлія Тимошенко. І саме з її легкої руки з'явилися оті п’ять ініціатив, які кілька днів тому "закопала" ЦВК. І мала на те вагомі підстави: ініціативна група не спромоглася зібрати трьох мільйонів підписів, потрібних для реалізації "процедури". Здавалося б, що Зеленський, що Тимошенко у звичному для себе стилі спробували "піймати хайп" на питаннях, які, на їхню думку, викликають суспільний інтерес. Але з'ясувалося, що ні легалізація канабісу і грального бізнесу, ні "велика приватизація" не гріють душі громадян, яким, радше, доведеться думати над тим, як зігріти власні помешкання у час довгої й високотарифної зими. Ну, і, зрештою, сам факт "непослуху", здається, майже ручної ЦВК є симптоматичним.

Як і відмова Конституційного суду приводити до присяги щойно призначених за президентською квотою "свіжих колег". Я вже писав про те, що, прагнучи необмеженої влади й усіляко намагаючись усунути будь-які перепони на шляху реалізації такої захцянки, Зеленський, усупереч здоровому глузду і, зрештою, усіляким кадровим параграфам вирішив посадити "своїх людей" у не вакантні (за законом) крісла в КСУ. Тобто підкинути полінець у багаття задавненого конфлікту, спричиненого невмотивованим звільненням головного судді Тупицького і члена КСУ Касмініна. Вважаючи, що його укази оскарженню не підлягають, "юрист" Зеленський плюнув на реальну перспективу успішного оскарження призначень "своїх людей" у будь-якому суді, включно з ЄСПЛ. Але КСУ, - чи не вперше за 2,5 роки перебування Зе! при владі, - насмілився нагадати гарантові про Конституцію, яку той, за всіма приписами, мав би захищати сам. "Для того, щоб процедура призначення суддів Конституційного суду України та набуття ними повноважень відповідала вимогам європейських стандартів, установлених Страсбурзьким судом, неодмінно має бути дотримано приписів Конституції України, які гарантують верховенство права (правовладдя) в Україні та поділ державної влади", - сказав цього разу суд. Хотілося б вірити, що люди у мантіях захищали не тільки власне реноме і посади, але й зробили це з державницьких міркувань. Оскільки каток руйнівників інституцій зайшов настільки далеко, що громадяни мали цілком достатньо підстав остерігатися появи відверто колаборантських законів на кшталт "виборів в ОРДЛО" чи "амністії для бойовиків". І КСУ залишався чи не єдиною перепоною для "тихої" капітуляції перед Росією з волі Єрмака, Демченка та інших відомих персонажів вітчизняного "марлезонського балету".

Правда, події минулого тижня засвідчили, що агонія режиму пустила метастази у середовищі найбільшого досягнення популістів – монобільшості. Її реально штормить, - і не тільки унаслідок скандалу з відставкою спікера. Разумков, що був натхненником перемоги Кварталу 2019 року, обрав власний шлях, і прихопив зі собою два з половиною десятки однодумців. Аж ось і мажоритарник Роман Соха згадав про сумління: "Я хочу бути чесним перед самим собою та виборцями, яким я маю дивитися в очі", - заявив цей "сірий депутат-мажоритарник" і гримнув фракційними дверима. Хотілося б вірити у те, що його мотивували справді високі пориви. Але чомусь видається, що це типова поведінка щурів під час серйозного шторму. Якщо врахувати, що у групі Разумкова ще шість схожих до Сохи мажоритарників, то їм нічого не важить безкарно (тобто без втрати мандата) вийти зі "СН".

Те, що монобільшості вже за фактом немає, свідчить і голосування за звіт ТСК Безуглої, яка реально відбілювала Зеленського і Єрмака у справі "вагнерівців". "За" було… 212 "слуг" з 242-х…

Процес, безумовно, триватиме. Особливо, коли зважити на останні соціологічні заміри. Так, Київський міжнародний інститут соціології заявив про тектонічний злам в електоральних симпатіях наприкінці листопада. За його даними, найвищу підтримку мають "Європейська солідарність" (14,8% серед усіх респондентів і 17,1% - серед тих, хто визначився з вибором), "Слуга народу" (відповідно, 13% і 15%). Тобто вперше "слуги" поступилися політсилі "попередника". Не думаю, що це сприятиме згуртуванню дивного зібрання випадкових людей, які трималися за свого "найвидатнішого лідера", як воші кожуха. Поки він, принаймні про людське око, виглядав таким…

Ілюстрація з відкритих джерел

Сором'язливий фашизм Росії

Спроби Банкової чимдуж перемкнути увагу суспільства від катастрофічних для неї наслідків "ваґнерґейту" воланнями Михайла Подоляка, Олексія Арестовича і хору придворних блогерів про те, що "Путін нападе!", виглядають сміховинними. 

По-перше, ті ж люди недавно кепкували з категоричних попереджень американської та британської розвідок про згромадження російських військ біля кордонів України, називаючи їх "провокаціями". По-друге, проблеми Зе!режиму не вичерпуються результатами розслідування Bellingcat з його майже неприкритими висновками про державну зраду, а матимуть набагато прозаїчніше продовження – зі свіжими платіжками за комірне та енергоносії. Зима ж тільки-но почалася…

І, по-третє, найсуттєвіше. Путін нападе у будь-якому випадку, попри заклинання наших "миротворців", їхні наївні "схеми" "розведення військ", "припинення вогню" та "зустрічей посередині". Путін нападе, - і до ворожки не ходи, - бо такою є його маніакальна ідея "вєлікой Рассєі". Бо тільки так він сам зможе втриматися на кремлівському троні. Тобто Путін нападе тому, що інакше не зможе правити далі. Без нападу впаде не тільки він, але і його, - путінська, - Росія.

Власне про це – і свіжа стаття Владіслава Суркова, ексрадника Владіміра Путіна, по суті, головного ідеолога війни РФ проти України. Як і всі опуси цього "філософа", вона має доволі претензійну назву: "Куди дівся хаос. Розпакування стабільності". І сповнена пустопорожніми розумуваннями, які слугують авторові для камуфляжу його реальних месиджів. Слід розуміти, що, попри свій нинішній статус "відставної кози барабанщика", Сурков насправді лише ретранслює ідеї і смисли, які витають у найближчому оточенні Путіна. І якщо тексти Владіслава Юр'євіча публікують, то це фактично означає волю "вождя", аби опосередковано донести читачеві те, що не може публічно сказати ВВП.

Між рядків статті Суркова цього разу доволі прозоро читається слово "фашизм". І воно не тільки в обірваній (нібито знічев'я) фінальній фразі: "І Росія отримає свою частку у новому всесвітньому "собіранії" земель (точніше, просторів), підтвердивши свій статус одного з небагатьох глобалізаторів, як це було в епохи Третього Риму або Третього Інтернаціоналу" (продовжіть – і Третього Рейху. – Авт.). Про фашизм йдеться у наполегливому рефренуванні автором слова "експансія", у тому, що він чітко ставить наголоси – Росія не зможе далі існувати без агресивного розширення своїх меж (територіальних, ідеологічних та світоглядних): "Для Росії постійне розширенння не просто одна з ідей, а справжній екзистенціал нашого історичного бутття". Про нього ж – коли Сурков каже про експорт Росією "хаосу", і про, - увага, - потребу скерування цього "хаосу" у визначені "русла", аби уникнути "зіткнень з геополітичними потоками" інших "супергравців" у світі. Москва не проти обговорити ці "потоки" зі Штатами, організувавши новітню "Ялту". Тільки ж у Вашингтоні добре розуміють усі наслідки "ялт" і чистять зброю, серед іншого, - й для України.

По суті, Сурков говорить мовою, властивою російським інтелектуалам ось уже кілька століть. Мовою, яка позірно видається сприйнятною, переповненою покликаннями на бездоганних авторитетів, потравною у наукових колах, зі шармом всезнайства, акцентом на етиці та моралі. Однак під м'якою обгорткою слів і фраз глибинно прозирає оскал примітивного і брутального фашизму. І жоден Гегель з Платоном не здатні були б цього приховати. "Соціальна ентропія дуже токсична. Працювати з нею у наших домашніх умовах не рекомендується. Її треба виносити куди подалі. Експортувати для утилізації на чужій території. Експорт хаосу справа не нова. <…>. Імперські технології ефективні й сьогодні, коли імперії перейменували у наддержави. Кримський консенсус (??? – Авт.) – яскравий приклад консолідації суспільства коштом хаотизації сусідньої країни". 

Що ж, до "кримського консенсусу" за останні кілька років Москва долучила ще й "Сирійське замирення" та "інтеграцію з Білоруссю". Остання стала чудовим полігоном для ефесбешного "експорту хаосу" прямо у сіни об'єднаної Європи.

Схожу лексику не почуєш на офіційних пропагандистських каналах Кремля. Зате вона притаманна і "євразійцю" Алєксандру Дуґіну, і пафосу членів "Ізборскаго клуба", її відлуння – у доповідях на зовні респектабельних дискусійних майданчиках Валдаю. Ба більше, - часто такі ж філіппіки – коштом російського бюджету – проникають в університетські середовища Європи, і лише згодом ми з подивом розводимо руками – звідки там свої "соловйови" і "кісельови"?

Тож Путін нападе у будь-якому разі. І недаремно "з-за порєбріка" останнім часом істерять з приводу "українських провокацій", мусують тему якогось "ефемерного наступу" Києва на "ЛДНР" (Сєрґєй Лавров) чи штурму Кримського перешийка (заступник Радбезу Алєксандр Ґрєбєнкін). Недаремно шеф останнього - секретар РБ РФ Ніколай Патрушев зловісно пророкує Україні "спалах будь-якої миті". Підготувавши ґрунт в окупованих донбаських анклавах, - паспортизувавши місцевих, запровадивши там рубльову зону і фактично економічно інтегрувавши їх в ерефію, - Кремль наполегливо шукатиме приводу для "українського Ґляйвіца". І, безумовно, знайде.

Тоді виплеканий сурковими, ісаєвими, павловскімі (їх легіон) російський "сором'язливий", "інтелектуальний" фашизм набуде притаманних цій ганьбі 20-го століття рис і практик. І пройде той же шлях, що і його попередник. Щоб судді майбутнього "Нюрнберга" не помилилися з вироком…

Ілюстрація: Сєргєй Йолкін

Право публічно брехати

Я не втомлююся повторювати: Зе!режим здобув повноту влади в Україні на тотальній і брутальній брехні. На початках це була брехня безвідповідальних, але амбітних невігласів, керованих цілком певними залаштунковими сценаристами, з цілком визначеною метою. Та брехня загорталася у яскраві популістські папірчики "Кварталу", у захоплюючі для обивателя, на перший погляд, безневинні сюжети серіалу з Голобородьком, подавалася у численних "відосіках" коміка. Отож, говорити про відповідальність, — пуста розмова, оскільки хто б кому боронив у демократичному суспільстві висловлюватися з будь-якого приводу.

Тепер, наділений майже необмеженими повноваженнями, Зеленський та його свита вирішили, окрім іншого, узурпувати ще й право публічно брехати. Брехати, не озираючись на очевидні факти, на те, що самі говорили раніше, обіцяли; брехати, наплювавши на суспільну та міжнародну опінію, на мораль та будь-які етичні застороги. Брехати голосно, безкарно і головне — невпинно. Брехати, намагаючись, як казав німецький публіцист Вільгем Швебель, "з безлічі дрібної брехні зробити щось схоже на одну велику правду".

Публікація першої ж частини журналістського розслідування Bellingcat про реальність спецоперації українських спецслужб задля затримання військових злочинців з терористичного угруповання ПВК "Вагнер" продемонструвала, наскільки цинічно і беззастережно Зе! і його камарилья користуються цим правом публічно брехати. Коли радник глави Офісу президента Михайло Подоляк розповідає, що Bellingcat спростовує міф про залученість іноземних розвідок у діяльність нашої розвідки, то він мав би пам'ятати, що сам "найвидатніший лідер", викручуючись, мов вуж, від прямих запитань журналістів, заявляв буквально таке: "Це точно не була наша операція. Я точно розумію, що ця ситуація, ідея цієї операції була інших країн, точно не України, й те, що Україну максимально затягували в це питання". Але Подоляк фальшує, не моргнувши, вважаючи, мабуть, що "громадська думка не знає історії".

Та що Подоляк. Киньмо оком на парадигму "потоку свідомості" на тему спецоперації від самого Зеленського. 20 серпня 2020 року: "Навіщо ви ставите таке провокаційне питання? Навіщо зараз ви президенту України кажете, що операція планувалася? Я про це читав. Сумно, що деякі засоби масової інформації передрукували „Комсомольську правду“ (здається, російську), зробили з цього сенсацію в Україні. Я не знаю ні про який „злив“ якоїсь там операції". 24 червня 2021 року: "Я подзвонив Олександру Григоровичу, я попросив його, я його попередив, що готовий передати йому всю інформацію щодо цих людей, там були прізвища, ми розуміли, хто це такі".

Той же Подоляк, відбілюючи власного шефа, розповідає, що "Андрій Єрмак ніколи й за жодних обставин не міг навіть пробувати керувати розвідкою і тим більше якимись її оперативними заходами". Тоді з якого дива він опинився серед утаємничених у деталі операції того знакового липневого дня 2020 року? І чи стане заперечувати сам Єрмак, що саме він був промоутером "великого перемир'я" 27 липня, через два дні після планованого дедлайну операції?

Я часто думаю над тим, що штовхає цих людей, у руках яких, без перебільшення, — доля великої європейської країни, на такі очевидно нешляхетні і неприпустимі речі. Як на мене, мотиви можуть бути різними, — від далекоглядного передбачення чогось важливішого до банального страху за власні персони. У випадку ж з "вагнерівцями" цілком схиляюся до версії, яка побутує серед більш утаємничених. Вона присутня і в розслідуванні Bellingcat. Опитані Bellingcat колишні оперативники ГУР МОУ висловили думку, що однією з причин зриву операції могло стати упереджене ставлення президента та його апарату до Василя Бурби, який уже мав тертя з офісом президента. Тріумфальне завершення такої значущої спецоперації зробило б його героєм в очах широкого загалу і додало б йому політичної ваги. Ну, вчорашній комік не міг "поділитися оплесками" з непримітним і утаємниченим контррозвідником, банально через випрацюваний роками у його мізках нарцисизм і завищену самооцінку.

Взагалі, говорити про Андрія Єрмака, як і про його шефа, у конструкціях "ніколи і за жодних обставин не могли навіть пробувати…", — смішно і гірко. Вся політична практика Зе! та його посіпак базується на ігнорі меж повноважень і прав, окрім права тотально і публічно брехати. До, прикладу, Зеленський де-юре не міг призначати двох суддів Конституційного суду на… невакантні посади, але таки призначив. Цікава виходить ситуація, чи не так? Бо реально йдеться про делегітимізацію найважливішого органу, який ще спроможний (за присутності сумління і вірності присязі у суддів) зупинити волюнтаризм популістів. Зокрема, у випадку, коли вони наважаться ухвалити реально капітулянтські закони про вибори в ОРДЛО чи амністію для бойовиків.

Воюючи за право публічно брехати, Банкова і її господар, природно, не готові терпіти присутність інших, альтернативних джерел інформації. Історія стосунків Зе! з мас-медіа, яка рясніє і дрібними конфліктиками, і гучними скандалами, і направду боксерськими клінчами, потенційно може перейти у зовсім іншу площину, коли режим не зупиниться перед відвертими репресіями. Принаймні, "закон про олігархів" здатен не тільки заткнути рота опозиційним ЗМІ, але й просто знекровити їх фінансово.

Ілюстрація з відкритих джерел

  

Трагіфарс від Кварталу

Все частіше в інформаційному просторі звучить передбачення того, що, мовляв, Зеленський поступово набуває рис "трагічної фігури". Йдеться, мабуть, насамперед про особисту трагедію "найвидатнішого лідера", спричинену невмолимим падінням рейтингу, що його фіксують різні соціологічні служби. 

Так, до прикладу, "Социс" подає безпрецедентні досі цифри антирейтингів найзнаковіших фігур, які могли б претендувати у майбутньому на президентську посаду. Зеленський у ньому – лідер, причому, вже без лапок: 29,3 відсотка українців у жодному разі й за жодних обставин не проголосували б за донедавна 73-відсоткового "свого хлопця".

Трагізм фігури колишнього коміка – це, перш за все, його особиста історія. Звісно, учорашньому хедлайнеру "Кварталу" важко жити без оплесків, теплої ванни фанатського захоплення, вседозволеності, яку дарують акторові його глядачі. Та проблема у тому, що особисте будь-якого очільника так чи інак транслюється на його "аудиторію" – вчорашніх прихильників, тих, хто з різних причин вирішив поставити на "темну конячку".

"Комедію може грати один; для мелодрами потрібно вже двох; а для трагедії – трьох", - зауважив колись американський письменник та філософ Елберт Хаббард. Так і в нашому випадку: Зеленський у Кварталі грав вар'ята самотужки, після приголомшливого результату виборів його стосунки з фанатами набули рис мелодрамного і сентиментального медового місяця. А тепер маємо трагедію – Зеленський, його розчарований електорат і українська реальність після екватора каденції викінченого популіста та невігласа.

Недавно розмовляв із селянкою з львівського прикордоння – зони, яка 2019-го майже тотально проголосувала за "свого хлопця". Тепер вона з гіркотою згадує, як сусіди та знайомі напоумили її обрати "актора", який "не вміє красти", і "щось змінить". "Якби я тепер його зустріла, то, мабуть, не втрималася б, і потовкла йому пику", - каже жінка.

Це – людина з глибинки, яка обирала кота у мішку, не заглиблюючись у політичні нюанси свого вибору. А ось діалог доктора Євгена Комаровського та Дмитра Гордона значно "трагічніший", оскільки кидає світло на цілком очевидну річ, про яку нині вчорашні Зе!фанати воліють й не згадувати: "Так це і була наша з тобою дурна помилка. Ми з тобою лоханулися, і 73% так само лоханулися. Тому що нам було важливо, щоб це не була команда Порошенка. Ми лохи. Реальні. Я почуваюся винуватим", - каже доктор. І трагедія двох іменитих і, здавалося б, недурних людей, у тому, що їм, - завсідникам Олімпу і майже небожителям, - доводиться ототожнювати себе із легіоном лохів, яких вони (серед інших) допомагали одурити. Бо гасло "тільки не Порошенко" продукувалося як головний наратив російської пропаганди, а його автори знали достеменно, що другої каденції п'ятого президента не переживе імперський агресор.

Говорити про потребу та навіть життєву необхідність щеплень, - шкодити не лише електоральній довірі, а й взагалі – визнати безперспективність "другого терміну", на який вже сьогодні замахнувся "той, хто тільки один раз".

Та ж історія – із сумнозвісним "законом про олігархів", який, за задумом Зе!команди, мав би стати черговою фішкою у рейтинговому казино "Слуг". Однак і її вже можна схарактеризувати словами того ж Хаббарда, мовляв, "будь-яка історія – це гарно розказана плітка". Бо насправді, "воюючи з олігархами" на "олігархічних каналах", Зеленський і його радники прагнули сегрегації багатих і впливових українців на "наших" і "не наших". А сам закон, що виник у доволі сумнівний з правової точки зору спосіб, і містить ще сумнівніші дискримінаційні новели, мав, за задумом авторів та промоутерів, стати битою для неугодних. На Банковій вже й зараз не приховують, що з набуттям чинності, "антиолігархічна дубина" розв'яже руки Зеленському, перетворивши його на одноосібного автократа.

Однак елементи недолугого фарсу вже почали проступати крізь тонке мереживо політтехнологічної павутини. В олігархів – свої сценаристи, і вони вже роз'їдають "зелену більшість" у парламенті і ставлять напередодні зими на енергетичний шпагат Банкову та її господаря. Та й чому б не розглядати гарячкову медійну активність тих же таки Комаровського чи Гордона як заявку на майбутню участь цих персонажів у виборчих перегонах. А що як "ковтнуть" барвисту наживку?

Зеленському ж не залишається нічого іншого, як лише тішити крихти досі відданої публіки "відосіками"… прощання з вечерею. Сумнівне полегшення, скажу я вам…

Ілюстрація з відкритих джерел