У кризі

Абстрактні розумування політиків на тему перспективи падіння економіки втрачають сенс в контексті конкретних випадків рецесії. Співаючи колискові про кволість української господарки («гроші потрібні на вчора» – Арсеній Яценюк), урядники забувають про одну доволі просту річ, – пересічний мешканець має доволі слабке уявлення не те що про оборудки на фондових біржах, але й про акції як такі. А якщо й тямить дещо, то послуговується не надто задавненим „ваучерним досвідом”.

Я також переконаний, що Україна має шанс уникнути катастрофи. Але я не переконаний, що нинішнє щиро провідництво бажає цього. Бо для нього йдеться не про добробут чи принаймні гідне людини життя своїх громадян, а про вічно неподілений пиріг влади. Акурат за принципом: чим гірше, тим ліпше. Основна проблема, що встряла у мізки знаковим фігурам антагоністичних угруповань, – як знайти цапа-відбувайла, повісити на нього вину за економічні негаразди, зовнішньополітичні фіаско, зимні помешкання, високі ціни, – аби відтак, спекулюючи на цих речах, здобути електоральну перемогу.

Але цієї омріяної вікторії може й не бути. Я не певен, що після кризи деякі нині найхаризматичніші політики зможуть втримати довкола себе своїх симпатиків. І не тому, що останні, розчаровані злиднями та нездійсненними обіцянками, відкинуться від учорашніх кумирів. А тому, що кумири не доживуть самотужки до фіналу рецесії і продадуть свої політичні капітали потужнішим гравцям. З-за меж держави. Це – в гіршому випадку. У ліпшому ж – знову помандрують в оффшори, де ніжитимуться під сонечком і дивідендовим дощиком із далекоглядно заниканих рахунків.

Цікаво прослідкувати, як еліти різних країн по-різному вгамовували схожі економічні шторми. У цивілізованих спільнотах говорять про податкові пільги для малого та середнього бізнесу, про суттєве змешення акцизів і таке інше. У нас же – достеменно навпаки: нові побори, високі мита. Відмінність підходів – відмінність світогляду. „Там” уважають, що головний тягар тимчасового дискомфорту має взяти на себе держава (вона – для людей, бо існує на їхні податки); „тут” – воліють перекласти труднощі на й без того переобтяженого фіскальним пресом громадянина, аби його коштом жити комфортно, влаштовуючи ще й власне політичне буття.

А народ мовчить. Правда, як писав Бодріяр,  „це не мовчання, яке не говорить, це мовчання, яке забороняє, щоб про нього говорили від його імени. А отже, це зовсім не форма відсторонености, а досконала зброя”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: tyzhden.ua