Упорядкування системи

Якою б непевною була перспектива вступу України до НАТО, однак те, що Київ квапиться це зробити, свідчить бодай вчорашня заява Яценюка. Квапитися варто, удосконалюючи своє правництво, господарку, гуманітарну та оборонну сфери. Ми й так плентаємося у хвості, постійно наздоганяючи тих, хто, своєю чергою, також не стоїть на місці.

До слова, правнича казуїстика та еквілібристика термінами дещо свідчить про рівень демократії у середовищі тих, хто, зазвичай, полюбляє повчати українців, як то воно, – жити цивілізовано. І окреме застереження до провідників європейських держав, які досі нехтують рівнем російської загрози, зводячи «українське питання» до вже карикатурних погроз агресору. Зрештою, це стосується і натовських верховодів, що доволі прохолодно зреагували на заклик України про військову допомогу. Хоча варто таки почекати підпису президента Обами під «Актом на підтримку свободи України», аби окремі висловлювання того ж таки Єнса Столтенберга склалися у більш-менш втямливу мозаїку. Гадаю, що до цього очільника НАТО підштовхне і учорашня істерична маячня Лаврова...

Тепер про ЄС, з яким в Україні, на перший погляд, поки що склалося... Колись британська Guardian написала про євроконституцію (так званий Лісабонський пакт) таке: «Сама собою вона нічого не зможе зробити, щоб переконати громадян Європи або решту світу у перевагах Європейського Союзу. Але вона допоможе ЄС робити речі, які можуть їх переконати…».

Речі, які можуть переконати Київ, полягають у тому, що з ним варто розпочинати розмову про справжнє місце в Євроунії. Про що йде мова? Мова про те, що ще у Лісабоні започатковано цікавий процес, який ще одне видання, на цей раз голландське, сформулювало таким чином:  «Дефіцит демократії ЄС може бути розв’язано, лише якщо політична еліта матиме успіх у формулюванні та проголошенні «виразної європейської ідеї». Той же дефіцит керівники країн-членів ЄУ намагалися подолати, зафіксувавши у новій угоді відсутність права вето за конкретними суб’єктами Союзу. Тож поки «виразна європейська ідея» народиться в офісах Брюсселя, матимемо доволі невизначену картину стосунків Унії зі своїми сусідами. Їх багато – від Марокко в Африці до Росії за арктичним колом. І якщо Франції, скажімо, особливо важитимуть добрі стосунки з Лівією, то зв’язки на лінії Париж – Київ будуть, очевидно, другорядними. Я вже не кажу про традиційне російське лобі, завжди доволі успішне у Франції.

Найпроблематичніше, – відсутністю «єдиної європейської ідеї» хибують не тільки політичні еліти країн-членів спільноти, що стосується мешканців, то вони також по-різному визначають свої пріоритети. Коли ми кажемо, що Варшава є адвокатом Києва в Євроунії, то чинник спільного кордону тут цілком умовний, адже Україна межує і з Румунією, яку, радше, можна назвати «прокурором». Неконсолідованість європейського громадянства – ось те, що слід подолати, коли йдеться про успішність українських зусиль.

Ігор Гулик. Ілюстрація: kds.org.ua