Законне  обмеження глупоти

Якось  недавно один із висопосадових кандидатів на посаду Президента зронив сакраментальну фразу: «Ви не можете людську тупість обмежити законом». Йшлося про те, що в Україні завжди знайдеться купа претендентів на те, щоб побути «порошенком». Не проблема, до прикладу, самозакоханому, до того ж не вельми адекватному політикану диванного масштабу прокинутися чудового ранку із думкою, що без нього не обійдуться, що саме йому було нашіптано про високу місію порятунку країни. Не особлива проблема і те, що слід поназбирувати кілька мільйонів підписів: нарід у нас, по-перше, жалісливий, майже завжди допомагає юродивим, по-друге, не надто влізає у деталі того, за що «підписуються», по-третє, хто б переймався ретельним дослідженням автентичності зібраних автографів. Тому, процитуємо політика ще раз, «жодних гальм сьогодні немає. Учора в школу ходив, сьогодні – депутат народний, а ще через день – міністр»

Тобто, – спільнота толерує глупоту. А якщо так, то, даруйте, мої шановні співвітчизники, сама ж ставить себе на один щабель із тими, кого, не приведи Господи, обравши, проклинатиме вже наступного по інавгурації дня. Проте є й інший варіант: здобувши омріяне, учорашня сірість починає втілювати схему, визначену ще Нікола Буало: «Усякий дурень знайде ще більшого дурня, який почне ним захоплюватися».

Але на варто ображатися на недолугих, адже часто ми власноруч ліпимо для них німби і вішаємо на їхні маринарки регалії державної влади. Іноді для того, аби мати, про всяк випадок, зручного цапа-відбувайла, іноді – щоб позловтішатися над марнотою марнот учорашньої бравади кандидата, іноді просто для унаочнення прикладу того, що є нерозумініші та простакуватіші, ніж ми самі.

Погодьтеся, це останнє дуже тішить наше дрібне самолюбство, яке ми плекаємо потай від інших, уважаючи, що щойно дай нам до рук важелі та кошти, перевернемо світ легким порухом лівого мізинця.

Натомість статус кво буде збережено, ніхто й не здасть собі труду визнати власну неспроможність, і країна, мабуть, розпочне чергове коло звичного маршруту – від обожнення до ненависті, від ілюзій до розчарувань, від ентузіазму до апатії. Гадаю, що приреченість на владу глупоти детермінована, у першу чергу, відразою переважної більшості співвітчизників до державницької роботи, усталеним чомусь трактуванням цього виду діяльності виключно нагодами зиску та збагачення, а ще примітивним шаблоном постсовєтчини, у якому укладено стандарт для «державотворця»: «Країною може керувати навіть кухарка…». 

…Одна із знакових осіб нинішньої «еліти», пам’ятаємо, вже наймалася пралею у штаб не менш відомого діяча сучасності. Слід визнати, ця робота їй вдалася на славу.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru