Проблеми дистанції

Є простий тест на якість влади: співмірність її передвиборчих обіцянок і практики державного управління опісля. Дехто із „обраних” просто забуває те, що говорив своїм потенційним симпатикам, переконуючи їх віддати свої голоси за нього, дехто намагається утілити програми в життя, але якимось геть макабричним чином, дехто робить все навпаки, пояснюючи обставинами чи підступом ворогів. Але зажди існує певна дистанція між політиком „до” і „після” елекцій.

Відомий політолог Віктор Небоженко дійшов цікавого висновку, що ця дистанція є ментальною рисою, що її витоки – в особливому складі міркувань, притаманних не лише політикам. „Цинізм, – пише він, – це не просто моральна позиція, а радше певна дистанція між правильним і неправильним. Тому людина цинічна руйнує правильну точку зору, змушуючи нас вислуховувати або діяти тим чи інакшим чином. А коли вона володіє ще й владою, то негативний ефект стає величезним”.
Мабуть, не я перший, і не я останній тицятиму пальцем в блискавичну переорієнтацію політичних сил, представники яких змагаються зараз за парламентські регалії, у питанні соціальних стандартів. Надто вже урізалися у пам’ять епізоди критики «регіоналів», за допомогою яких тодішні опозиціонери „захищали інтереси знедолених”. Здавалося б, зараз – що завадило їм підтвердити давні позиції і бодай внести вирозумілі тези реформ у свої обіцянки? Ан ні, – проект закону про підвищення соціальних стандартів часів Ющенка залишився проектом, про нього забули в запалі війни. І не тільки війни у справжньому розумінні цього слова, але й роздорів виборчої боротьби. Зате згадали про те, що на шляху до європейського майбутнього варто наростити тарифи, а перед загрозою газових сутичок з агресором – не забути про ціну на «блакитне» паливо.
Дистанція, яку, нагадаю, Небоженко назвав цинізмом, була зовсім короткою...
Я не кажу про те, що знедолені у нас перевелися, і про те, що вони не потребують опіки. Я про те, що коли ця опіка пропонується із руки циніка, гендляра, який в обмін на ефемерне щастя обіцяє тобі ефемерні ж „золоті гори”, – то у легковірного немає іншої лінії поведінки, як лише стати таким же циніком. Тому власне кажучи, можна засумніватися у доцільності будь-яких електоральних кампаній в Україні надалі, оскільки усі моделі суспільного устрою, здається вже спотворені політиками настільки, що вони цілком можуть обиратися і бути обраними, не залучаючи до процесу народ.
Тому усі розмови про парламентську, президентську чи змішану модель України, про мажоритарку чи партійні списки не слід сприймати надто серйозно, ліпше поглянути на них з дистанції притаманного усім цим речникам цинізму. Бажано зосередитися на тому, щоб спочатку змінитися самим, а відтак взятися за „еліту”. Може, тоді, позбувшися набутого цинізму, наша спільнота стане спроможною на гідний вибір.
Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru