Жертви креативу

Якось вже так складається, що після хвилі ентузіазму, солідарності завжди знаходяться ті, хто проспав, або ж, прокинувшись, вирішив не квапитися, а почекати, що ж з того вийде. Відтак, зрозумівши, що втратили момент, ці мудрагелики гучно стрясають повітря своїми філіпіками, намагаючись: а) виправдати власну нерозторопність; б) зробити дурнями всіх, хто адекватно і вчасно зреагував на подію.

Учора в українському сегменті інтеренету почалася лавина хештегів на кшталт Я – не Шарлі, Я – не Волноваха. Автори, зазвичай, втирають у мізки читачів переконання, що, мовляв, йти у всезагальному тренді – це мавпувати чужий креатив. Мовляв, які ж ми – українці – другосортні, не спромоглися придумати щось своє.

По-перше, варто нагадати цим запізнілим розумникам, що гасло «Je suis Charlie» вигадав саме українець, хай французький. По-друге, істерика із запереченням (хоча, у принципі, ніхто нікого не змушує долучатися/не долучатися) у вітчизняних інтернет-спільнотах дивним чином збіглася у часі з шаленою кампанією російських ЗМІ. Причому, найодіозніших з точки зору оборони тамтешнього царя. Наприклад, «Комсомольская правда» смакує коментарями «знамєнітого політіка» Жан-Марі Ле Пен, «Національний фронт» якої не забажали бачити у колоні паризького Мовчазного маршу мільйонів. Саме через ксенофобську програму, ідеологічні постулати якої є чи не найдошкульнішим подразником для мусульман-мігрантів.

По-третє, доморошені «не-Шарлі», «не-Волноваха» свідомо чи ні, зате доволі цинічно переконують всіх (а насамперед – себе) у маргінальності українців. Мовляв, у Парижі загинули відомі журналісти, натомість у якомусь Богом забутому Донбасі під залпами російських Градів полягли нікому не знані особи, можливо, навіть ті, хто вчора кричав «Рассєя пріді!». Це взагалі не вписується у нормальне людське світорозуміння, зрештою, як і головна теза таких естетів, які пробують шукати креатив у природних людських реакціях на чуже горе. Відомі і невідомі, нон-конформісти і навіть ймовірні побутові сепаратисти  були, перш за все, людьми. Це єднає їх, а ще – одна позасумнівна обставина: вони впали від рук терористів. Чи не цей факт подвиг креативних негативістів на доволі істеричні реакції, точніше, намагання його заретушувати, маргіналізувати?

Ще раз наголошу: ідентифікувати себе з якимось явищем, рухом, громадським трендом – справа добровільна. Йдеться лише про те, що така ідентифікація, якщо, звісно, вона є щирою і, як кажуть, без задніх думок, мала б не передбачати принижень опонентів, Адже, наскільки я поінформований, ніхто із них уголос і публічно не дорікнув байдужим за їхню позицію.

І ще про одну драстичну річ. Ці кілька днів у новому році дали надзвичайно яскраві взірці не тільки солідарності, співчуття і розуміння, але й приклади подвійних стандартів, якими послуговуються, здебільшого, політики. У колонах Маршу мільйонів йшли доволі сумнівні персонажі, які ще учора своїми вчинками, розпорядженнями, переслідуванням журналістів були реальним втіленням «Я – не Шарлі». А трагедію французького тижневика вони спритно використали в особистих інтересах. Тепер – що у Франції, що в Україні, - їм дуже кортить накинути імідж дворушництва на все суспільство. Тому й виринають у мережі опуси «жертв креативу», не стільки тішачи власне еgо авторів, скільки виправдовуючи конформізм і колаборацію тих, хто при владі. Тих, чия байдужість обертається трагедіями, – що у Парижі, що на Донбасі.

Ігор Гулик. Ілюстрація: skomorox.net

P.S. Аби не виникало запитань. Я – Шарлі. І Волноваха...