Московські опозиціонери воліли б повалити Путіна ціною української гекатомби
Із певних пір я припинив поширювати у соцмережах публікації російських так
званих «демократичних» ЗМІ. І не тому, що у мені перемогло почуття ненависті до
всього, що пов’язане з країною-агресором. Якоїсь миті я зрозумів, що «другой
Расіі» не існує, що це – черговий фейк, чергова спроба легковірних українських
інтелектуалів видати бажане за дійсне.
Варварський обстріл Маріуполя, точніше, - розголос і реакція світу на цей
безпрецедентний трагічний епізод українсько-російської війни, - лише утвердили
мене у такому висновку. Ми не зауважили жодного публічного виступу на
московських вулицях і площах, жодного навіть натяку на співчуття з середовища
«прогресівной абществєнності». На відміну від недавніх подій у Парижі.
Ніхто, звісно, не просить показного жалю чи співпереживань. Але є норми
людської пристойності, такту і наміру жити по-людськи. Ці поняття у Росії
поховали разом з Андрєєм Сахаровим, Анной Політковской, Васілієм Шукшиним, Валєрієй
Новодворской. Справжня російська «фронда» тепер втратила московську прописку –
Звягінцев в Америці, Яков Кротов – в УАПЦ. Живі ж «визнані лідери» так званої
опозиції – це негідні епігони тих велетнів, у тіні яких їм було комфортно, чиєю
присутністю зручно було маскувати власне пристосуванство і власну неміч.
Показовою є прихована трансформація «Эха
Москвы». Ікона
російської журналістики Вєнєдіктов (слід розуміти – після недвозначних діалогів
у кремлівських кабінетах) вправно перевів стрілки нападу на «Шарлі...» з
антитерористичної риторики на проблему «свободи преси» у своїй, специфічній
інтерпретації. Тепер найпопулярнішим жанром інтернет-ресурсу «Эха…» стали блоги. Причому кількісно превалюють там виступи
прокремлівських діячів інтелектуальної ниви або й самих путінських чиновників.
Маніпуляція очевидна: з уст начальниці департаменту інформації лунає те, що міг
би сказати ВВХ міністру закордонних справ Польщі на тему Аушвіцу; і громадянин
Гундяєв (він же – патріарх Кірілл) «во всю іваноскую» пропагує збочену «православну
мораль».
Схожі трансформації зауважую і у загальному тлі «продвінутих западніков». Усе
частіше й частіше у їхніх виступах лунають натяки на те, що в Україні
відбувається «громадянська війна», що, у принципі, Крим украдено, однак...
історична справедливість таки взяла гору тощо. А про «господ»-провокаторів на
кшталт Ілларіонова, які щоденно кошмарять українців несусвітніми сценаріями
поразки, взагалі волію не згадувати.
Розуміючи, що на боці Києва – значні світові потуги, що Росія теж була б
ласою до перспективи не випасти із загальносвітового контексту (для того, аби
скористатися всіма можливими й неможливими ресурсами), тамтешні «демократи»
уміло маскують свою новітню стратегію. Як на мене, то вона проста, як борщ,
причому – цілком у московській історичній традиції. І Нємцов, і Ходорковскій, і
Навальний (кого ще забув?) воліли б повалити Путіна ціною української
гекатомби, втопити його режим в українській крові, а вже відтак – на білому
коні в’їхати у Грановиту палату Кремля і помпезно проректи: «І ми орали...».
Чим, скажіть, відрізняється цей задум від утіленої Петром І ідеї збудувати нову
столицю імперії – неперевершений Санкт-Петербург – на кістках запорожців? Чим,
по суті, стратегія «другой Расії» ліпша від путінського розуміння «вєлікай пабєди»
виключно російського народу над фашизмом? І коли Гжегож Схетина прозоро
натякнув, що це, м’яко кажучи, хибна думка, то у загальному хорі офіційної
кремлівської контрпропаганди було чутно й фальцет так званих «другіх расіян».
...Нам, звісно, не звикати до «ста літ самотності» у боротьбі за свободу.
Тим пронизливіше ми розуміємо інших, хто, як і ми, вважає цю мету настільки
святою, що без сумнівів складає на її вівтар численні жертви. Гадаю, що поки
росіяни (не тільки інакодумна еліта, але й загал) не втямлять, що за майбутнє
своїх дітей і своєї країни слід боротися і, якщо це потрібно, вмирати, що
досить красти чужі перемоги і чужі землі, - «другой Расії» не буде. За
замовчуванням.
Ігор Гулик. Ілюстрація: adme.ru
P.S. І не переконуйте мене, що
ВВХ, мовляв, закатав усіх незгодних у асфальт. Кучма і Янукович теж здавалися
всесильними. Чаушеску і Каддафі – й поготів.
Немає коментарів:
Дописати коментар