Неможливість люстрації?

Для очищення чи революційної офіри достатньо лише ретельно, незацікавлено, об’єктивно і послідовно уживати якісні закони загальної юрисдикції

Колись, дуже давно, ще за Ющенка, коли в українському суспільстві чи не уперше вголос заговорили про люстрацію, я написав невеликий блог «Люстрація люстерок». Уже тоді було зрозуміло, що з процесом очищення влади ми, на жаль, запізнилися, щонайменше років на десять. І годі було волати про засилля посткомуністичних чи посткучмових чиновників, годі було апелювати до успішності сусідських прикладів. Проблема насправді полягала не у правових площинах «вигнання з владного раю» хабарників, організаторів та виконавців злочинних розпоряджень. Проблема засіла у мізках спільноти, яка – і небезпідставно, - сумнівалася у доброчесності та незаангажованості тих, кому вручать терези люстраційного «правосуддя».

Тепер, коли минув десяток літ і ще один Майдан, ми розпочали давній танець на старих граблях люстрації. Дарма, що за неї буцімто візьмуться «нові обличчя», ті, хто, на перший погляд, не встигли забруднити себе нечесністю чи сумнівними зв’язками. Дарма тому, що, як уже зауважено, ми втратили час для очищення вже давно, а сам процес виглядає тепер як відкуп влади перед суспільством, спроба гарної міни за поганої гри, фальсифікація того, що прийнято називати передвиборчими обіцянками.

Тепер, - по другому Майдані і в умовах війни, - для України потрібна не люстрація, а чітке юридичне урегулювання проблеми. І приклад недавнього президентського указу про повернення на службу люстрованих ще вчора військовиків – тому яскраве підтвердження. Адже, судячи з усього, «реабілітований» Порошенком перший заступник начальника Генштабу Геннадій Воробйов завинив перед революцією лише тим, що виявився не у той час і не у тому місці. За ним не прослідковується «злочинів проти повсталого народу», зате цілком очевидним є його бойовий досвід.

Така практика підходу до кадрів дискредитує нову владу. По-перше, тим, що є зайвим доказом правильності українського прислів’я про «закон, як дишло». Ок, зараз в Україні війна, тож потрібні фахові армійські стратеги. А якщо завтра, не дай Господи, неврожай, тоді як – повертатимемо у МінАПК люстрованих чиновників оголошеного у розшук Миколи Присяжнюка? За такою ж логікою, коли в Україні триватиме банківська криза, то чому б не реабілітувати знаних фахівців з оточення Саші-стоматолога?

По-друге, може, вистачить блукати у трьох соснах між поняттями боротьби  з корупцією, люстрації і якості держслужби? Основним законом для кожного чиновника є присяга держслужбовця. Якщо порушив її, значить, - «свободєн» довіку. Якщо це порушення межує зі зловживанням – є Кримінальний кодекс, і, будь ласка, застосовуйте його щодо таких типів без озирання на пом’якшуючі обставини. Бо крадуть вони – спільне, громадське, влаштовують свої кар’єри і просування службовою драбиною для «потрібних людей», перекриваючи кисень справді вартій того молоді. І, по-третє, слід негайно відмовитися від пріоритету політичних смаків під час призначень тих чи інших осіб на відповідальні посади. Бо від того, - не тільки кадрова метушня, але й культивування кон’юнктурщини, яка й без того властива нашому обивателю.

Тобто, як на мене, люстрація не потребує навіть окремих законів чи звичної зі совєтських часів кампанійщини. Для очищення чи революційної офіри достатньо лише ретельно, незацікавлено, об’єктивно і послідовно уживати якісні закони загальної юрисдикції, - не вигадуючи роверів і не плодячи нових, нікому не потрібних (окрім, звісно, учасників процесу) структур. Бо там, де нова структура, - там, зазвичай, новий, мімікрований під реформу, «левел» корупції.

Якщо й надалі – свідомо чи ні, - в країні роздмухуватимуть багаття люстраційної істерії, то можемо очікувати доволі неприємних 

сюрпризів. Мова навіть не про використання сміттєвих баків як кадила екзорцизму від «бісів інакомислення». І не про те, що цілком можливим є рецидив Сашка Білого (хай з Богом спочиває), тільки у зовсім інших – масових – масштабах. Адже Україні, - як не крути, - не уникнути свого варіанту «в’єтнамського синдрому» (хто зна, на якому фронті воює нині наш доморощений Тімоті Маквей?). Найгірше, що може статися після люстраційно-репресивних маневрів, так це те, що ніхто, зауважте ніхто, не кажучи вже про креативну і освічену молодь, - не горітиме бажанням попрацювати на рідну державу. На фіга, питається? Щоб потрапити під чергову люстрацію чи стати жертвою самосуду?

Ігор Гулик. Ілюстрація: news.dtkt.ua