Чи потрібен український Ганді?

Закордонні інтелектуали радять українцям «тактику ненасильства»

Про «м’яку силу», її роль у вітчизняній історії, її актуальність на розмаїтих відтинках шляху українства мені доводилося писати неодноразово. Однак поява на «УП» інтерв’ю із шанованим мною Кшиштофом Зануссі, який стверджує, що сучасній Україні доконечно потрібен свій «Ганді», спровокувала на певні рефлексії, які комусь можуть здатися суперечливими, іншим – доцільними. Зрештою, а чому б власне не поміркувати над тим, чому спроби перенести сатьяграху на східноєвропейський чорнозем завершувалися… ну, не скажу, що повним фіаско, але й не перемогою добра над злом.

Зануссі, звісно, здалля видніше, чого зараз потребує народ, затиснутий у лещата безжальних обставин. Як, очевидно, було видніше Джорджу Бушу-старшому, який, передчуваючи крах «імперії зла», примчав на Печерські пагорби, аби обізвати порив українців до незалежності «котлетою по-київськи». А ще раніше дуже далекозорими виявилися учасники Ради Амбасадорів у Парижі, які з легкістю віддали Галичину явно не прогандистськи налаштованому Юзефу Підсудському, остаточно поставивши хрест на модерній українській державі початку минулого століття.

Зануссі, очевидно, чудово знає, що Україна дала світові цілу плеяду прихильників сатьяграхи, які, можливо, й не відали про автора теорії ненасильницького спротиву. Дехто з них, випробувавши останні мирні аргументи, аж до певної колаборації з режимом, пустив собі кулю в скроню, ще більше – завершили земний шлях на Соловках, аби відтак відродитися у русі «шістдесятників». Пан Кшиштоф, мабуть, знайомий з певними постатями тієї доби, які й досі є моральними авторитетами нації, однак скільком не поталанило потиснути руку з банальної причини – всі вони, - і Василь Стус, і Олекса Тихий, і Олександр Марченко, і… - тисячі інших, - були нещадно знищені комуністичною системою як «інші», «не такі», «вільнолюбці». Вони не стріляли у совєцьких комісарів і емгебістів, вони не палили державних установ, не вели «антирадянської пропаганди» у нормальному розумінні цього слова. Ці люди уважали, що апель до справедливості має бути почутим, а право народу на власну історію і майбутнє – реалізованим.

Зрештою, якщо Зануссі так наполегливо рекомендує українцям сатьяграху, то чому б йому не звернути свій погляд на Надію Савченко, яка мовчазним голодним протестом чинить власне ненасильницький спротив нащадкам мучителів Чорновола, Лук’яненка, Осадчого, Калинців, Світличних? Хіба, урешті-решт, Майдан-2 не став доказом того, що спроба громадян мирно поговорити із владою постсовєтського штибу, радше, з владою-мафією, так чи інак завершиться кров’ю?

Скажу чесно, - радити українцям, які за рік пережили неймовірні для будь-якої нації злети духу, склали і складають на вівтар власної незалежності і, - це для мене безсумнівно, майбутнього всієї Європи, - жахливі офіри, пропонувати українцям, за плечима яких – Ізварине, Іловайськ та Дебальцеве, а попереду – невідомість «гібридної війни», - плекати свого Ганді, - це, перепрошую, інтелектуальна примха на межі зі світоглядним збоченством.

Ми маємо справу із винятком в історії постколоніальних війн. Росія – не Британія, і, погодьтеся, вести діалог про права нації з лондонським джентльменом і терористами типу Мотороли, - це, м’яко кажучи, різні речі. Мустафа Джемілєв, один із радянських дисидентів «мирного спротиву», просить кремлівську бранку Савченко, навчений власним досвідом: «Надю, донечко, вже нема сенсу продовжувати голодування. Росія - не та країна, де є гуманні принципи» (курсив мій – Авт.)

Гадаю, для початку українцям варто таки, зціпивши зуби, вирватися із кривавого кола війни, нав’язаної сусідами. За будь-яку ціну, навіть на час забувши про те, що власна еліта ніяк не позбудеться практик попередніх режимів. На час, наголошую, заради вищої мети – свободи. Коли осягнемо її, тоді повернемося до розмови про українського Ганді.

І, можливо, якогось мирного дня я дійду висновку, що Кшиштоф Зануссі був певною мірою пророком…

Ігор Гулик. Ілюстрація: evromaydan.info