Про паперову совість

Костянтин Матейченко з Народного Фронту пропонує законодавчо берегти цноту влади

Малком Маггерідж, британський журналіст, один з тих, хто, до слова, першими почав бити на сполох з причин небаченого Голоду 30-х років в Україні, так ось, Малком Маггерідж сказав якось, що «преса – це паперова совість». Гадаю, він мав право на таке визначення.

А якщо так, якщо справді медіа є чимось схожим на майже метафізичну для нинішнього світу річ, то зрозумілим є стиль діалогу з представниками цієї професії, якого дотримуються владоможці. Вони то пробують заспокоїти «паперову совість», то лестяться до неї, прагнучи, аби не гризла, або геть втрачають, ризикуючи тим, що колись їм обов’язково це згадається…

Такий коротенький вступ потрібен для того, аби читач легше сприйняв повідомлення про те, що цілком можливо у недалекому майбутньому йому також доведеться розпрощатися з «паперовою совістю», принаймні тією, яка стала звичною для всеукраїнського загалу після подій на Майдані.

Ці нотатки написані під враженням опублікованого законопроекту проекту №2225, що його нам запропонував нардеп від НФ Костянтин Матейченко. Колись схожий документ намагалися ухвалити БЮТівці з «регіоналами» (так-так, уважний українець пригадує і такі альянси), і він містив особливо цікаву статтю 34-1, яка передбачала позбавлення ЗМІ ліцензії «без права відновлення» за поширення «дезінформації». Тепер Матейченко (час же не стоїть на місці, демократія теж) пропонує взагалі садити журналістів на три роки за... критику влади. Враховуючи, що кількома днями раніше Василь Петьовка пропонував надягати арештантські роби на надто сміливих блогерів, можна виснувати, що у ставленні деяких політиків до інакодумців чітко окреслилася недвозначна тенденція. 

Тепер уявіть собі доволі пікантний, але звичайно ж, футуристичний, момент. Нереальний тому, що закон не має зворотньої сили. Але… Журналісти, блогери, які публікують веселкові обіцянки прем’єра про перспективи війни, реформ, вітчизняної економіки назагал, займалися ні чим іншим, як дезінформацією, і в умовах чинності опусів Петьовки, Матейченка мали б сісти вже під вечір того дня, коли схожі матеріали побачили світ.

Звісно, «народнофронтівці», зокрема, Вікторія Сюмар, зараз б’ються у груди, переконуючи, що ніхто з них й гадки не мав обмежити в Україні свободу слова. Їм легше, бо це не для них написано згаданий драконівський проект, це не їм втрачати ліцензії, йти на нари і відповідати перед судом за, у принципі, правдивість написаного. Нам казатимуть, що закон про «дезінформацію» і «критику влади» ще не ухвалений, а якщо й був такий проект, то чи важко передбачити його парламентську долю? Але ж, панове, слідкуйте за ходом думки своїх колег. Він доволі промовистий, навіть з точки зору дідуся Фройда. А попереду – не надто легкі часи. І підстав для критики влади, взявши до уваги її сумнозвісну прозорість і чесність, буде предостатньо.

У принципі, може зауважити читач, хіба така мізерія як «2225» варта уваги, коли назагал йдеться про тектонічні злами в українській державності, яких вона, – ця, скажемо відверто, дещо недолуга, державність може й не витримати. Та, погодьтеся, сам факт того, що серед вітчизняної політеліти ще ширяють проекти обмеження свободи слова, показовий. З таких «дрібничок» й виростає реальність, у ній відтак доводиться жити. По совісті, без неї, чи як вже там вийде…

Ігор Гулик. Ілюстрація: Валентин Дубінін