Коротке есе про лайку

Чи не запропонувати б нашій «еліті» на собі відчути свавілля і дурість тих, хто уособлює собою усю владну вертикаль

                                                                                       Навіяно Коломойським

Можна майже стовітсотково припустити, що незабаром в українському медійному просторі хтось засвітить плівки із записами засідань коаліції. Не думаю, що вони міститимуть дипломатичні пасажі, радше нецензурщину. Все частіше й частіше дається взнаки наближення місцевих виборів, з кожним пленарним засіданням Ради більшає непорозумінь, свар, бійок.  Однак, то лише ілюзорне враження, насправді там чудово знають, хто і за чиєю партитурою виконує свої ролі.

Та наша мова, – не про лексикон народних обранців (хіба варто очікувати іншого від фактично невігласів, дивом ускочивших у ліфт «нагору»), а про дивовижний феномен всеїдства і тотального конформізму у середовищах вітчизняних еліт. Останнім часом відоме гасло Вінстона Черчілля про те, що „Британія не має друзів, Британія має інтереси”, на терені, далекому від похмурих берегів Темзи,  вивершило своє практичне утілення.

Було б пів-біди, якщо б українське чиновництво, – маю на увазі не тільки рафінованих бюрократів на державній службі, але й партфункціонерів різних мастей, – бодай половинило власний інтерес, другою половиною дбаючи на інтерес державний. Але так не бува, Василь Стус влучно охарактеризував цей тип „інтелігента”, бо саме до цього суспільного прошарку найчастіше записують себе урядники: „Український інтелігент на 95% чиновник і на 5% патріот. Отож, він і патріотизм свій хоче оформити в бюрократичному параграфі, його патріотизм і неглибокий, і ні до чого не зобов’язує. Бо на Україні досі не створено патріотичної гравітації. Введена в систему держави, ця інтелігенція не чує жодного обов’язку перед народом, який так і не забув індивідуального обличчя. (...) Ця інтелігенція офіціозу, прагнучи жити, простує до безславної смерті”.

Хто бачив „Замшевий піджак” на заньківчанській сцені, тому, мабуть, закарбувалася у пам’яті репліка одного з героїв: „Інтелігенти не лізуть на рожон. Вони з ним співіснують...”. Це, мабуть, для російського „разночінца” питання „что дєлать?” і „кто вінават?” актуалізуються, не зважаючи на те, який суспільний уклад за вікном. Російська інтелігенція була породженням імперського мислення, а, отже, дбала, насамперед, про міць і опінію імперії. В Україні ж це був, здебільшого, прошарок колоніального чиновництва, яке опікувалося тим, аби, віддаючи „ясир” всесильному центрові, якимось чином ухитритися відщипнути щось і для себе. І головними питаннями, які свердлили його мізки, були питання „як втриматися на посаді”, „як пристосуватися до режиму”. 

Мені можуть заперечити, мовляв, у стані інтелігентів, окрім службовців, були літератори, художники, науковці. Так, безумовно. Але це був особливий тип вільнодумної еліти, який чи не найбільше потерпав від прокрустового ложа, сотвореного для спільноти все можливими указами, циркулярами, зрештою, так званою „суспільною думкою”.  Дифамації, нагідки, відверті репресії, – вони характеризують методи, якими чиновницька братія боронила себе від „інородного елемента” в лавах інтелігентів, від руйнівників спокою, від зазіхачів на авторитети.

Я міркую собі, що коли українських політиків доймають до глибини душі лише переживання чи почуття глибоко приватного характеру, коли спровокувати їх на лайку може тільки особистий кривдник, то чи не запропонувати нашій «еліті» на собі відчути свавілля і дурість тих, хто уособлює собою усю владну вертикаль. Може, б вони походили жеками, прохаючи довідки, може б, спробували черг у державному нотаріаті, може б наважилися, не „підмазавши”, виграти якусь дріб’язково-побутову справу у районному суді?

Ігор Гулик. Ілюстрація: М. Ларічєв