Про щирість політиків

Вітчизняні провідники занадто рано вбралася у шати досвідчених та самовпевнених державотворців

На українських адміністративних будівлях варто було б повісити банер з цитатою Генріка Ібсена: «Якщо двері до зали відчинені, уникайте чорного ходу».  Це я не про корупцію, бо знано, що вона лише віднедавна почала шукати потаємних стежок, раніше ж навпаки, робилася відверто й нахабно, зневажаючи не тільки закон, але й елементарні норми пристойності. Я кажу про заплутаний клубок проблем з новою владою, якому додають пікантності щоденні заяви знакових осіб.

Розумію, що політика – не справа відвертих та щирих, радше вона – заняття хитрунів та інтриганів. Рівно ж усвідомлюю, що вітчизняні політики занадто рано вбралася у шати досвідчених та самоупевнених державотворців, позаяк вони мають справу не зі звиклим до демократії народом, а з тими, хто фактично разом з елітою робить перші кроки, а, отже, має схильність довіряти своїм провідникам. Перші суттєві тріщини у конструкції цієї довіри не відкинули, однак, симпатиків не надто чесних і щирих діячів, далебі, не варто тому випробовувати на міць народне терпіння надалі, оскільки вже останні вибори цілком недвозначно засвідчили, як кількісно зростає партія «проти всіх».

Але коли президент відверто займається плагіатом, проголошуючи «еру справедливості», то «його народ» раптом починає нервово згадувати, де ж це він чув про «справедливість, за яку треба боротися»? Якщо гарантові до смаку давня, дуже висока популярність фатальної супутниці Ющенка, якщо у безпросвітному популізмі він вбачає шлях доуспіху, – то це, здається, не предмет для всеукраїнських переживань, це, вочевидь, особиста справа громадянина Петра Порошенка. Бо, власне, саме від непослідовності, часами діаметральної протилежності сенсових наповнень президентських месиджів країна стає цапки, маючи, до речі, й без того, чимало причин для переживань і особистих трагедій.

Але ж… «двері до зали відчинені». Їх відчинили ще тоді, коли президент і коаліція почали відверто махлювати, не виконуючи своїх передвиборчих обіцянок. То чому зараз, роблячи невтямливу і, відверто кажучи, провокаційну заяву про «еру справедливості», Порошенко намагається дистанціюватися від коаліції, вдягнувши тогу третейського судді? Втримати державу, у якій, за давнім влучним висловом політолога Вадима Карасьова, нема партій, що змагають за владу, а є «партії-країни», які поборюють одна одну до останнього, – такою політикою не вдасться.  Коли «двері до зали відчинені», коли проартикульовано головні завдання і головні симпатії, то, як на мене, слід дотримуватися задекларованої тактики, а не «шукати чорного ходу».

Тут не мова про переваги чи недоліки «майданної коаліції». Тут мова про щирість політиків перед собою, своїми партнерами і, зрештою, перед виборцями. Вони, виборці, голосували з переконанням, що, можливо, судячи з декларацій та обіцянок, сили Майдану нарешті знайдуть порозуміння і об’єднаються. А чим тепер Порошенко відрізняється від невдахи-Ющенка?

«Майданна більшість» може бути нестійкою, хиткою і нетривалою. Але вона мусить бути, бодай для того, аби її суб’єкти змогли знову апелювати до тих, хто голосував за них фактично двічі. Якщо цього не станеться, якщо БПП (загалом чи якийсь її відлам) подасться до спілки з «колишніми», або за рахунок їхніх голосів спробує проштовхувати хай навіть «справедливі» рішення, то гріш ціна «гарвардським хлопчакам», фейси декого з яких ще й досі незнайомі кожному українцеві.

А, може, українському президентові й направду варто залишити повноваження британської королеви? Принаймні, країна позбудеться примхливого і непослідовного чинника дестабілізації, а поведінка її політиків стане бодай на йоту щирішою і правдивішою.

Ігор Гулик. Ілюстрація: telegraf.in.ua