Коротке есе про реверс

Жоден з авторів навіть гадки не допускає, що Конституцію можна переписати набіло

Коли в Україні починають говорити про Основний закон, слухачеві або спостерігачу слід налаштовуватися принаймні на певний підтекст провокації. Справа у тому, що тим, хто артикулює якісь зауваження чи пропозиції, завжди важить протягнути свої, цілком визначені ідеї у, як це сьогодні полюбляють казати, у конституційне тло. А ще, – Конституція для народу писалася 1996 року без народу, і, либонь, саме тому її текст важко узгоджується з реаліями. Ба більше, незважаючи на поквапливість ухвалення, «батьки» Основного закону ретельно вивчили кращі зразки схожих документів, і від того плід їхніх старань вийшов радше академічним конспектом заморських конституціант, аніж прикладним інструментом для українства.

Сьогодні, коли «взірцеву Конституцію» добряче пошматували поправками гуртом і вроздріб, коли крізь її решето починають випадати цілі пласти життя спільноти, українська еліта навіть не здає собі справи, що слід узяти білий аркуш і спробувати написати нові статті та параграфи. Те, що являють народові у процесі підготовки до… підготовки конституційних змін, – не що інше, як біг по колу, радше навіть реверс, оскільки жоден з авторів навіть гадки не допускає, що Конституцію можна переписати набіло. 

Хтось береться стверджувати, що усі біди – від незавершеності реформи 2004-го року. Може, й так, але чи можна сподіватися на ефективність змін, скажімо, у царині місцевого самоврядування (читай по-модному – децентралізації), грунтуючи їх на нез’ясованих, недієвих, ба більше, – суперечливих засадах діяльності центральних органів влади? Суть таких сигналів – на поверхні: парламентська республіка зі всесильним прем’єром. Але участь джерела влади у конституційних змінах (всеукраїнський референдум, як те пропонує прем'єр) ховається за лаштунками конституційної комісії фактично на парламентській основі. Не важко здогадатися, хто має більшість у комісії, якою верховодить спікер (людина президента).

Дехто не наголошує на формі державного ладу, пропонуючи народу вилку. Мовляв, в одному з цих проектів має бути представлена парламентська форма правління, в другому — президентська. Змішана модель, мовляв, не годиться, бо вже спробували її. Важливо, аби в результаті змін в Україні було б збережено один владний інститут, який, по суті, утілюватиме всі повноваження: президент чи прем’єр – не важливо. Саме ці посади, як можна зрозуміти зі схожих декларацій, будуть «головним призом» політичних змагань еліт.

Цікавою є ідея бікамералізму (двопалатного парламенту), до речі, таки схвалена на референдумі, затіяному колись Кучмою, однак через брак голосів не парафована Верховною Радою. Ясна річ, верхня палата – інструмент для президента з камуфляжем регіонального представництва, що додає контраверсійності у сприйнятті бікамералізму іншими учасниками конституційних забав.

Якщо додати до усіх пропозицій демократичні «прибамбаси» – референдум, конституційні скарги громадян, народне вето і таке інше, то отримаємо цілком пристойний зразок європейської конституції.

Але чи захочуть українські політики жити за таким регламентом? А головне, – чи ухвалять його?

Ігор Гулик. Ілюстрація: operkor.wordpress.com