Дочасна війна

Тактичні і стратегічні суперечки поміж Петром Олексійовичем та Арсенієм Петровичем поступово набувають форм хронічної хвороби

Те, що відбувається зараз в українській політиці, Нікколо Макіавеллі охарактеризував дуже давно і дуже просто: „Війни розпочинають, коли того хочуть, а закінчують – коли можуть”. Перші постріли нинішнього конфлікту у „постмайданній команді” пролунали, далебі, не зараз, коли пропрезидентська і прем’єрська свити потай обмінюються превентивними ударами, а ще на Майдані, коли Арсеній наривався на «кулю в лоб», а Петро робив залаштункову роботу, час од часу втручаючись у бойові дії. Симптоми світоглядних розбіжностей, а відтак – тактичні і стратегічні суперечки поміж Петром Олексійовичем та Арсенієм Петровичем поступово набувають форм хронічної хвороби. На відміну від апологетів обох таборів, які, відповідно, змальовують місцеві вибори як апокаліпсис і навпаки – як лікування задавненої вітчизняної недуги, – я не схильний до крайніх оцінок процесу. Зрештою, категоричність оцінок свідчить лише про острах головних гравців перед електоральними уподобаннями, перед можливістю реваншу так званої опозиції, про нерішучість і невизначеність політиків перед вічно непрогнозованими сценаріями, на які може вплинути і адмінресурс, і будь-який вправний політтехнолог, і зайва сотня у гаманці невибагливого виборця.

Утім, вибори – виборами, вони минуть, і українське суспільство вкотре переконається, що вірити своїм провідникам – все одно, що сподіватися на добру погоду у високосному році. Конфлікт між владою та громадою після кожного походу на виборчі дільниці природно вщухає, згладжується, набуває банальних рис побутової проблеми, на яку не варто зважати самодостаньому і послідовному загалу. І це – не проблема демократії як такої, це проблема розуміння демократії тими, хто найбільше галасує про неї. Справжнє народовладдя починається, на мою думку, тоді, коли пересічний мешканець країни може дати собі раду без втручання у його особисте життя державних чинників. І саме цього вчать нас, можливо, самі не підозрюючи наслідків, нинішні правителі України. Не тому, що вони легковірні, а тому, що поводяться як персонажі, змальовані ще Сократом: „Про найважливіші справи людські – про політику і управління державою – чомусь кожен вважає за потрібне висловитися і брати участь в них”.

Копієчка, у яку влетять нам чергові виборчі вправи, справді астрономічна, але лише для тих, хто порівнює свої статки з мільйонами. Ті ж, хто схильний міркувати масштабніше, добре розуміє, що за бажання виборчі мільйони легко може викласти зі своєї кишені будь-хто з учасників електоральних перегонів. Бо, у принципі, гра вартує витрат: йдеться про країну, ресурс якої віддано її мешканцями кільком не надто чесним і не надто вмілим вождям.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Андрєй Більжо