Утрата легітимності

Україна з 2004-го поволі уповзла у смугу сумнівної легітимності владних структур

Уже кілька вітчизняних аналітиків відверто говорять про сумнівну легітимність чи не всіх інституцій української влади. Це – не перебільшення і не іронічний вибрик. Це – закономірний вислід боротьби з державністю, яку послідовно і з подиву гідною затятістю провадять ті, кому акурат доручено цю державність оберігати.

У розпал реалізації реформ, підготовки змін до Конституції, тобто «удосконалень», які під прикриттям виконання передвиборчих програм, втілюють у життя фігуранти коаліції, стратеги партійних штабів уже розглядають можливості її пишних похоронів у випадку, коли йтиметься власне про корпоративні зиски. Тобто, виглядає, що жоден з нинішніх важковаговиків у парламенті не переймаються далекими перспективами зреформованої європейської республіки, а уживають симулякри її механізмів лише для здобуття хвилевих цілей і преференцій. Відтак, що Порошенко, що Яценюк, що інший, здебільша, залаштунковий ляльковод (до прикладу, Фірташ), захищатиме власні повноваження та інтереси так, ніби й країна не існує, ніби за вікном їхніх офісів закінчується світ. При  цьому кожен боронитиме свої вотчини, зазіхаючи на терен глави держави, демонструючи небувалий «патріотизм», жертовність та показову готовність до «кулівлоб».

І хоча прем’єр стверджує: «ми пройдемо цю турбулентну частину», констатую одну сумну річ. Україна з 2004-го поволі уповзла у смугу сумнівної легітимності владних структур, і за цих умов кожен жест президента, прем’єра, міністра чи урядника місцевого рівня може бути оскаржений у будь-якому найвіддаленішому суді з виграшною перспективою. Мені видається, що цей контекст цілком укладається в історичну алюзію часів УНР, коли найпатрітичніші прихильники незалежності послідовно руйнували її, уважаючи, що лише їхня схема побудови цього суверенітету має право на існування, а для втілення своїх ідей вважали за потрібне повалити чинний режим. Користаючись при цьому статусом одного із елементів цього режиму.

Усвідомлення власної самодостатності – риса, без сумніву, позитивна. Але її мало, коли йдеться про демократичний устрій і про співжиття на владному олімпі. Амбіції лідерів тут мали б обмежуватися системою рівноваг і стримувань, а волюнтаризм трактувати за порушення правил гри. Те, що прем’єр, президент і коаліція давно вийшли за межі фолу (тобто правового поля) – цілком очевидно навіть для невігласа, але те, як вони пояснюють такі оффсайти – у їхній демагогії не розбереться навіть найфаховіший правник.

Утім, гадаю, не варто цілком втрачати орієнтири. Що-що, а ось інстинкт самозбереження наші політики ще не втратили до решти. Тому, сподіваюся, коли перед їхніми ясними очима забовваніє цілком реальна загроза, вони зможуть порозумітися. Інша річ, як житимемо ми у „царстві” їхнього порозуміння.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Дмітрій Бондаренко