Змова еліт

Українцям, особливо тим, хто претендує на провідництво, слід, у першу чергу, перейнятися проблемою власного очищення від негативу

Доволі жвавою видається нам дискусія, що розгортається довкола перспективи переформатування чи інакше – «перезаснування» держави на тлі назріваючого конфлікту між владними гілками в Україні. Усіляка державна трансформація є небезпекою, принаймні, у суспільній свідомості пострадянщини. Хоча Франція пережила кілька таких катаклізмів, а Польща втілила ідею перезавантаження державності у формат Четвертої Речі Посполитої.

Безумовно, ті, хто взявся за перезаснування держави відповідають на виклики, так чи інакше артикульовані політичними середовищами сучасної України. У жодному з них (бодай у найповажніших) вже й не приховують, що фактично всі найзнаковіші державні чинники (читай – гілки влади) потрапили до глухого кута, виходом з якого може бути лише прорив на новий рівень. Спроби вдаватися до косметики лише поглиблюють розпач безвиході, перетягування ковдри повноважень множить локальні конфлікти, що знекровлюють, виснажують обидві сторони, дискредитують їх і Україну назагал в очах міжнародної спільноти, штовхають до прірви господарку. Це – справжня небезпека в контексті війни.

Тобто маємо парадоксальний випадок, коли еліти, усвідомлюючи категоричний вислів «так жити не можна» і досягши у цьому розумінні консенсусу, змовилися у намаганні переформатувати державу, але кожна на свій штиб. Таке бажання можна було б тільки вітати, але проблема відсутності чіткого бачення майбутнього шляху змін породжує гіркі сумніви у здатності новаторів зробити бодай перший крок.

Власне кажучи, спробою перезаснування держави можна вважати Майдан і час «непевної влади» з Турчиновим на чолі. Інша річ, що та спроба виявилася невдалою, і причини її фіаско полягали аккурат у царині об’єктивній. Тінь поразки й досі бовваніє над усіма реформаторськими середовищами тих часів, робить їхні проекти якщо не фанстамагоричними,  то, принаймні, далекими і незрозумілими для зацікавленої публіки.

Зараз для нової України пропонують принципи антикорупційності, моральності, європейських цінностей, захисту національно-культурної ідентичності в умовах глобалізації. В основі пропозицій спільноті лежить цілковитий розрив з пострадянським окупаційним минулим (див пакет законів з декомунізації). Для українського суспільства такі вимоги є архіактуальними. Але вони декларуються упродовж тривалого часу, причому у супроводі найрізноманітніших, подекуди й діаметрально протилежних інтерпретацій, особами, які встигли натішитися харизмою і змарнувати її. Проповідництво одних і тих же ідей різними політичними силами девальвує їхні світоглядні підвалини, сіє зерна сумніву у спроможності еліт працювати задля держави, а не, змовившись, спекулювати привабливими гаслами заради власних статків.

Тож українцям, особливо тим, хто претендує на провідництво, слід, у першу чергу, перейнятися проблемою власного очищення від негативу, який з кожним новим днем, з кожним скандалом, з кожною оборудкою, освяченою чи пролобійованою на найвищих щаблях, нагромаджується, як снігова куля. Дж. Міль якось написав, що «гідність держави зрештою залежить від гідності особистостей, які її створюють». Зрозуміло, ті, хто замислюється над «перезаснуванням» України і проектує його, претендують на роль «батьків-засновників». А отже, проблема власної гідності для них постає з усією однозначністю і категоричністю.

Ігор Гулик. Ілюстрація: sovross.ru