У заручниках

Скажіть, чи живе країна за правилами (себто – правом), чи, може, таки «по понятіям»?

«Кажуть, що позбувшись зубів, людина здобуває більшу свободу для язика», – Єжи Лєц таки заслуговує на звання майстра не тільки короткої фрази, але й на титул провидця для українських політиків. Насправді, нині дисидентами стають ті, хто, перебуваючи у владі і достоту користуючись її преференціями, добряче «дістав по зубах» від конкурентів. Відтак чоловік стає велемовним і радикальним, як, до прикладу, Тягнибок, а що "рішучим", – то тільки до порівняння з нинішніми "опо".

Наївні експерти, які пророкують черговий поділ країни, яку після Майдану вважали «зшитою». Країну, яку було поділено-переділено, в якій найдійно й давно позабивано межеві мітки, окреслено зони впливу за часів Кучми – Януковича – Ющенка. Однак гра маргіналів, які свого часу «позбулися зубів», акурат полягає в застосуванні страшилок і малюванні апокаліптичних сценаріїв. Але ж країна досі якось виживала без них, рідних, а їхні намагання долучитися до процесу, заброньованого на кілької, вельми меркантильне, аби не сказати захланне.

Те, що президент і уряд (кожен у свій спосіб) контролюють судову гілку влади, – не одкровення нинішнього дня, а жорстка реальність днів минулих. Хто у нас у Верховному суді? Скажіть тепер, чи живе країна за правилами (себто – правом), чи, може, таки «по понятіям»? Я до того, що протистояння, особиста неприязнь і сверблячка зробити «каку» одне одному, характерні для стосунків двох найзнаковіших українських владних фігур поступово повертають часи поділу держави. Пересічний українець сприймав усі ці бздури за гарну телекартинку, не більше, а ось нині він став заручником реальної боротьби реальних сил.

Питання, чи мають ці сили право брати народ у заручники? В інших обставинах, читай – в іншій країні, вони б давно пасли корів на сільських вигонах, бо тамтешній виборець не вибачає пустопорожніх обіцянок, а тим паче – неприхованого бажання пошити його в дурні.

Актуальну ситуацію годі пояснити радянською спадщиною апатії і правового невігластва. Перші постсовкові роки, коли учорашні комсомолята усілися у крісла «менеджерів» і власників новопосталих фірм, коли за допомогою колишніх впливів та знайомств осідлали хлібні місцини в державних структурах, даються тепер взнаки. І корупція, і «кумівство», і практика полагодження проблем руками «своїх людей» родом саме звідти. А народ як тоді, так і тепер – у заручниках. Тоді, – бо мусив якось виживати, тепер – бо живе у вже роздерибаненій країні.

Ігор Гулик. Ілюстрація: blog.i.ua