В обороні фобій

Україна і є глибокою кишенею для тих, хто допався до влади. Тільки от постійно знаходяться конкуренти, які можуть сягнути туди глибше, і пригорщні у них – більші й захланніші

Дивні діла твої, Господи, особливо похідні, вчинені Твоїм «найдосконалішим» творінням. «Закон про петиції», тобто про можливість скаржитися президентові лише на перший погляд демонструє європейськість і витонченість нашої еліти. Я ж скажу інше – так вилізали на люди лицемірство, конформізм і огидна «обачність». Бо виникає принаймні два запитання: до кого апелюватимемо і що захищатимемо, панове?

Шукатимемо правди у президентських покоях, стіни яких є свідками небачених навіть за часів Леоніда Кучми  візантійщини та інтриганства? Саме тут клялися на вірність ідеалам Майдану, аби, вийшовши у сусідній апартамент, укладати угоди з тими, хто лаштував військо на придушення того Майдану. Саме звідти, з Банкової, до нації лунали слова про єдність, натомість потай готувалися угоди з майбутніми натхненниками сепаратистів. Тут, у президентському офісі, надихали нинішніх реваншистів, повертаючи  в омріяні фотелі «вишколені кадри», нагороджуючи орденами вчорашніх прокурорів, «підрахуїв» «за внесок у розбудову держави».

Добре порядкувати у тихому галицькому болоті під омофором буцімто «свого» президента, а зараз, перед осінніми виборами, ці деньки спливають. Зараз «патрійоти» здіймають галас не через те, що їм болить Україна. Дуже вже часто чуємо декларації, що її слід любити не до глибини душі, а до глибини кишені. А вона – Україна – і є глибокою кишенею для тих, хто допався до влади. Тільки от постійно знаходяться конкуренти, які можуть сягнути туди глибше, і пригорщні у них – більші й захланніші.

Нікколо Макіавеллі у «Роздумах про першу декаду Тита Лівія» доволі чітко виписав механізм, яким, до речі, послуговуються й ті, хто навіть не зазирав у твори великого флорентійця. Він каже, що змова проти владоможця починається з «нагнітання всезагальної ненависті, адже державець, що викликає загальну ненависть, за логікою речей, є мішенню певних приватних осіб, найбільше ним ображених і спраглих помсти».

Найцікавіше те, що публічно демонструючи власні фобії, галицьке провідництво таким чином намагається проектувати їх на всю спільноту. Ба більше, – пошук ворога, для загалу, зазвичай, байдужого, бо пересічному громадянину, зрештою, наплювати, кого призначили, до прикладу, податковим клерком, – активізується для того, аби замаскувати всенародну фобію до влади, не важливо, які кольори на її знаменах. Постмайданні дні переконали публіку, що сподіватися на «доброго царя», навіть силоміць всадовивши «ангела» на трон, не варто, навіть собі на шкоду. І це – не розчарування. Це перший крок до цивілізованого суспільства, де влада спілкується поміж собою зверненнями, а народ не бавиться петиціями, не тішить себе ілюзією вибору, а займається влаштуванням власної долі, як кому до вподоби.  

Ігор Гулик. Ілюстрація: psycompas.ru