Експертна самодостатність

Декларуючи врахування думок, проектів, підходів, що їх виробляє спільнота, влада а-пріорі налаштована на те, щоб знехтувати ними, вважаючи себе найвищим знавцем, легковажно перебираючи на себе шати носія істин в останній інстанції

Я доволі скептично ставлюся до розмаїтих проектів ревізії Основного Закону держави. Особливо, до поліваріантності поглядів на сам процес – від всенародного обговорення до конституанти, тобто незаангажованих, авторитетних осіб, які мали б уплинути на суть і сенси написаного у новому документі. Маю зауважити одну дуже драстичну для наших активістів річ: громадянське суспільство в Україні, як на мене, радше – мрія, ніж реальність, оскільки громадянство у нас доволі інфантильне, а будь-які спроби консолідувати його дрібні анклави серед суцільної байдужості чомусь обов’язково набирають з часом партійних барв.

Та що там конституанти і асамблеї, – в країні досі нема механізмів формування неупереджених Конституційного суду і ЦВК, і будь-яка схожа затія зі скликанням позірно незалежних органів для Основного Закону миттєво трансформується у звичний шарварок з поділом партійних квот.

Усяка влада, – і наша, між іншим, теж, – надзвичайно вразлива до недуги, яку можна окреслити «експертною самодостатністю». Тобто, декларуючи врахування думок, проектів, підходів, що їх виробляє спільнота, влада а-пріорі налаштована на те, щоб знехтувати ними, вважаючи себе найвищим знавцем, легковажно перебираючи на себе шати носія істин в останній інстанції.

… Коли Олександр ІІ, імператор-реформатор, знаний ще й  як автор Валуєвського та Емського указів і душитель повсталої Польщі, спробував вдатися до кардинальної зміни земельних відносин на теренах Росії, загал вперше почув звичні для вуха нашого сучасника слівця «пєрєстройка» і «гласность». Ба більше, – у чиновницьких нетрях зродилася потреба скликання так званих «редакційних комісій», які могли б укласти свої проекти звільнення селян від кріпацтва. До складу цих спонсорованих урядом інституцій входили так звані «люди знаючі» (в російській транскрипції – «свєдущіє»). Вони ретельно приходили на працю, виписували глибокодумні параграфи, аж поки одного прекрасного ранку не «поцілували клямку» своєї резиденції. Влада, яка покликала їх до життя, вмить обірвала цю бурхливу діяльність, навісивши на двері масивну колодку. Росія пішла іншим, не передбаченим тимчасовими дорадниками шляхом, звернувши на манівці громадського володіння землею, що відтак впало на країну лихом голоду 1891 – 1892 років, і, зрештою, вибухом 1905 року.

Цей історичний екскурс мав би засвідчити тяглість владної практики: не залежно від того, коли її застосовують – в умовах феодального устрою чи демократичного «розвою». Ідентичність термінології, способів маніпуляцій суспільною думкою «проєвропейця» Олександра ІІ і нинішніх позірно проєвропейських політиків є вражаючою. Чи хтось запитав думки людей, готуючи численні проекти, чи хтось радився з ними перед тим, як оприлюднювати ці, безумовно, доленосні речі?

Найкращим порадником для влади є не народ, який вона час од часу називає своїм «джерелом», а потреба моменту, відчуття експертної самодостатності. За таких умов, слід думати, резонно було б перебирати усю повноту відповідальності на себе. Але цього не трапляється. Зазвичай, навпаки – у нас винні всі – неготова спільнота, ласі до сенсацій журналісти, іноземний чинник, несприятлива світова кон’юнктура, стихійні лиха, а ще… марсіани.

Ігор Гулик. Ілюстрація: tapirr.livejournal.com