Убити буржуя

Благі гасла трансформуються у специфічну філософію, яка ще кілька десятиліть тому втілилася у большевизмі

Нині Україна переймається тарифними проблемами, переймається іноді так, що чутно на всю державу. Трапилося побувати на Хрещатику акурат тоді, коли там палили автомобільні шини, мітингуючи за „долар по 5”. І проблема навіть не у специфічності, як на вітчизняні стандарти таких акцій, бо їдкий дим від паленої гуми доймає навіть найбайдужіших перехожих, проблема – не у макабричних мотивах галасливих невдоволених. Уже вкотре маємо справу з братією, яка відверто і недвозначно скандує: „Убий буржуя!”.

Досі ми стежили за різного роду радикалами дещо зверхньо і навіть схвально. Неординарність, навіть екстравагантність їхніх вчинків додавала елемент екстриму до нашого флегматичного споглядання владних борсань. Але коли цього екстриму, – справжнього, а не вигаданого кріейторами маргіналів, – підкинула ще й криза, коли перед конкретним обивателем цілком непристойно забовваніла перспектива безробіття, злиднів, коли у свідомості того ж таки „маленького українця” зринули спогади про катастрофу 90-х, – саме тепер ми почули знайоме до болю: „Убий буржуя!”.

Цікаво, що публіка, яка вигукує ці гасла, чимось схожа на ту, котра поставила Україну дибки на Майдані. Намети, багатобарвні прапори, вогнища і вимога справедливості. Однак... Справедливість кожен розуміє на свій штиб. Зрештою, великий відсоток Майдану складали якраз ті, кого нині закликають „убити” столичні протестувальники. Адже для маргінала, викинутого на узбіччя процесу, „буржуй” – поняття надто широке: це і власник гігантської корпорації, і приватний підприємець, який тримає хлібний кіоск у спальному районі свого потенційного „убивці”. Для палія автошин – „буржуй” – людина діяльна, а, отже, неприйнятна, взагалі небезпечна. Вона несе у собі ризик необхідності праці, а це – незрозуміло і навіть дико для того, хто звик почувати себе захищеним за кошт інших.

Але столичні протестувальники наразі – це лише верхівка айсберга. Їх може переслідувати міліція і «диванна сотня», однак, якщо пильніше придивитися до процесу, то можна з подивом зауважити, як елементи радикальності щоденно вбиваються у мізки українських громадян голосами найвищих посадових осіб. „Багаті змушені поділитися...”, „багаті мусять угамувати непомірні апетити...”, „ми змусимо їх дбати про незахищених...”. Соціалізм квітне у полум’яних промовах владних популістів. Доки він дістанеться „низів”, його благі гасла трансформуються у специфічну філософію, яка ще кілька десятиліть тому втілилася у большевизмі.

Мабуть, не варто нагадувати, що тоді заклик „убий!” не обмежився конкретним соціальним прошарком. „Буржуї” впали першими і, мабуть, їм таки поталанило, бо вже не бачили того, що було далі...

Ігор Гулик. Ілюстрація: db.chgk.info