Батурин чи Полтава?

Іван Степанович Мазепа повернувся на місце своєї переможної «поразки»

Узагалі-то, ці топоніми знакових для українця міст мали б стояти у зворотньому порядку. Спочатку була Полтавська битва 27 червня 1709 року, а вже відтак – жорстока помста Петра за „зраду” Мазепи.

Рівно ж як українська влада, запізніло «дозволивши» пам’ятник гетьманові-просвітителю, мала б нарешті вибудувати логічний зв’язок між його «зрадою» і усвідомленням європейської ідентифікації народу. 

Відповідь, мабуть, варто шукати в особливостях національних орієнтацій еліти. Зовсім недавно відомий російський учений та громадський діяч Юрій Афанасьєв спробував зрозуміти феномен нинішньої кремлівської верхівки у розрізі її трактування історії. І дійшов висновку, який, гадаю, цілком можна застосувати й до сучасних мешканців Печерських пагорбів у Києві. „Глибинний сенс заклопотаності влади вітчизняною історією, – пише він, – у тому, що історія для влади – найважливіший і сьогодні чи не єдиний спосіб власної легітимації”. Інших, модерних, актуальних способів нема.

Путін і К намагаються вибрати з минулого зразки „героїки”, без огляду на справжній стан справ чи опінію тих чи інших історичних персонажів. Для них Сталін – вправний державний менеджер, а Друга світова війна – його і тільки його перемога. Для них Невський – не ординський підкаблучник, а звитяжець.

Київ діє схожим чином, тільки з точністю до навпаки. І Порошенко, і його однодумці легітимізують своє перебування при владі, спираючись на кроки до незалежності, датовані не тільки революцією 1917 – 1921 років, але й сивою давниною. От тільки всі ці порухи усамостійнення були провальними, а від того виникає сумнів у позитивному висліді нинішніх спроб. Провальними через те, що за традицією, не знано ким утвердженою, українство завжди на перший план ставила національну поразку, а вже відтак – перемогу. Тому давні вікторії аж ніяк не надихають поспільство, оскільки воно їх елементарно не знає…

Тому й постійні двозначності: Мазепа – як державець, але жертва обставин. Бій під Крутами – українські Термопіли, але... вислід абсолютної безвідповідальності Центральної Ради. Навіть пам’ять про битву під Конотопом було змарновано дипломатичними реверенсами у бік Москви.

Я не закликаю до заглади історичної правди, до забуття речей, які само собою слід пам’ятати. Я волів би, аби влада, якщо вже й легітимізує себе коштом минулого, взяла звідти позитиви. Але, видається, це не завжди на руку. Бо тоді доведеться прямо й відверто сказати про УПА, а не прикриватися непевними словесними фігурами, тоді варто згадати про Сагайдачного, і не приховувати його московський похід на поляків. Тоді, зрештою, варто говорити про українськість Кубані, а не вести нескінченні дискусії про морські кордони на Азові...

І ще сотня таких «тому», вчасні відповіді на які могли б, на моє переконання, унеможливити кровопролиття на Сході. Однак історія, попри зручність у користуванні для можновладців, не визнає умовностей.

Ігор Гулик. Ілюстрація: tsn.ua