Гра в класику

Верхівка не може сконцентрувати усю свою увагу на руйнівниках її добробуту, бо численні нез'ясовані проблеми знаті відволікають її, змушуючи до кругової оборони

Десь далеко, за гранню Майдану, ми, здавалося, мали б загубити, як непотріб, властиву з часів царя Гороха традицію візантійщини у політиці. Інтриги і залаштункові виправи, фаворитизм і сепаратні угоди, хитромудрі комбінації і меркантильні інтереси, – чи не це, переповнивши чашу терпіння, виштовхнуло майданну стихію, недвозначно даючи зрозуміти еліті, що так далі жити не можна?

Тодішніх провідників опозиції, очевидно, також не влаштовувала гра "втемну", чи не тому їхні слогани були лаконічними і концентрованими, натомість вивчена Банковою рать на публіку висловлювалася обтічно, даючи зрозуміти, що там, у високих кабінетах, словесні конфігурації перегодять грань пристойності. "Маємо те, що маємо", – класична формула першого президента, трансформувалася згодом у "Розкажіть мені, що будувати, і я вам збудую" другого, аби вивершитися лайкою на адресу журналістів, суддів та опонентів і спробою реабілітації на кшталт "Україна не Росія". Класики української політичної фразеології не надто переймалися сенсами, вони радше намагалися неоковирно висловити порожнечу поля державницьких ідей і нечуваною досі атракційністю цих спроб створити у посполитого ілюзію такої собі хлопської політики, де все, як на долоні, де нема каменюк за пазухами.

Натомість потреба блукання "між крапель" шліфувала уміння вітчизняних провідників, набуте, мабуть, на генному рівні, – уміння класичного, історично сформованого на рівні традиції словоблудства, кривоприсяжництва, клятволомства. Невластива представникам колишньої партноменклатури альтруїстична риса змушувала дбати про самовиживання індивіда, а не самореалізацію державних мужів. А оскільки на персоні очільника замикалися незліченна команда тих, хто випхав їх на крісло, тих, хто допомагав у цьому кріслі втриматися, зрештою, "дорога родина", то вони доконечно опинялися в ситуації кокона з інтриг, переплетених зв'язків, зобов’язань, примусу. Дистанція між владою та її джерелом, означеним Конституцією, невпинно довшала, і потреби народу, перш ніж дійти до чинників їхнього втілення, заламувалися, мов промінь, через призму сотень, тисяч інтересів придворного люду, потрапляли до коло обраних спотвореними, перебріханими, сфальшованими.

Фаворитизм кучмівської системи лише посилював домінанту особистісного у справах загальних, витворював "класику" ухвалення рішень залежно від настрою чи захцянки улюбленця, залежно від смакових уподобань виокремлених представників челяді. Рафінованим втіленням стилю тодішнього керівництва стала практика організації і штучного "розрулювання" криз і інститут штатних "антикризових менеджерів".  

Але з'ясувалося що "гра в класику" годиться для депресивно-сірого міжвиборчого побуту, натомість напередодні зміни еліт, яку спільнота відчуває інстинктивно, її правила не спрацьовують, ба навіть шкодять. Верхівка не може сконцентрувати усю свою увагу на руйнівниках її добробуту, бо численні нез'ясовані проблеми знаті відволікають її, змушуючи до кругової оборони. Вони ж плодять прорахунки у стосунках з опонентами, некоректність збереження інкогніто внутрішніх непорозумінь, вивертають назовні конфлікти серед владного табору. Додайте сюди невизначеність орієнтирів окремих фігур, стурбованих перспективою працевлаштування, збереження бізнесу за умов перемоги нинішніх ізгоїв.

Режим змінився. Разом з ним мали б змінитися й правила гри. Але, з'ясовуємо, що сподівання наразі є марними. Попри ротацію особистостей не відбулося переосмислення мотивацій. Суперечності між антагоністами перейшли у площину здогадок, проектів, передбачень. Позавчорашні радники спекулюють сумнівним авторитетом, підкидаючи у ледь пригасле вогнище дровенята своїх фантазій. Гра в класику у розпалі.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі