Демократія. Постмодерн

Демократія готує нам чимало сюрпризів. Їх можна сприймати, можна заперечувати. Але найголовніше, що вона дає нам право цього вибору

Можливо, Україні доведеться подолати довгий шлях до заповітного суспільного укладу, який для більшості її громадян вже встиг набити оскомину або перетворитися у своєрідну інтерпретацію комуністичного завтра, яке постійно втікає з виднокола. Однак, попри те, що таки мусимо певним чином реформувати, якщо геть не реконструювати наш посткомуністичний побут, аби, принаймні, знаходити спільну мову з найближчим оточенням, маємо також достеменно знати, що чекає нас там, за обрієм. Аби бодай передбачити, що нас влаштовуватиме там, а що слід приймати як не скажу – фатальне, але таки неуникне.

Я міркую, що таких небезпек є кілька, але, зрештою, ризиками вони можуть бути лише в уяві не надто балуваного демократією індивіда, у свідомості ж тих, хто живе у так званому „вільному світі” і не знає навіть з історії про можливість існування іншої моделі, ці небезпеки цілком можуть видаватися ілюзорними. Та все ж... Зважаючи на укоріненість у ментальних підмурках українського суспільства якраз „історичного елементу”, можемо вже наперед прогнозувати певний бунт „япі”, – феномену західної культури, якщо розуміти під словом культура увесь комплекс людського трибу. Кілька разів цитований мною Бодріяр в „Америці. Кінець могутності” характеризував цей суспільний конгломерат характерів як „радісну зміну. Відносно попереднього покоління не було жодної болючої ревізії – просто ампутація, амнезія, відпущення гріхів – трохи ірреальне забуття, що змінює надзвичайно яскраву подію. Япі – це не перекинчики з табору бунтівників, це нова, впевнена в собі раса – амністована, виправдана, яка легко трансформується в перформативну, байдужа за своїм світоглядом до будь-якої іншої мети, крім зміни та промоушена (промоушена всього: товарів, людей, досліджень, кар’єр, способу життя)… І якщо Америка воскресла – значить, знищення індіанців не було, не було В’єтнаму”. Годі уявити собі українство з ампутованою історією, тоді зникнуть усі сенси діяльності нинішніх політичних партій, усі маніпулятивні технології. Але разом з ними пропаде, вивітриться і національна ідентичність. Ідентичність, до речі, досі несформована і не артикульована втямливо, конкретно і без нашарувань популізму.

Що мені дуже імпонує, – так це довільне трактування демократії, як можливості заробляти гроші на тій же демократії, абсолютно узгодивши свій меркантильний інтерес з головними постулатами пошанівку прав людини, толерації приватної ініціативи. Десь у Флориді, повідомляють телеканали, креативні підприємці заснували фірму, яка за кількасот тисяч баксів укладе на ваше бажання будь-який закон, що більше, – організує місцевий референдум на предмет цього закону з великим відсотком ймовірності його ухвалення. Тобто пересічний громадянин перетворюється на законодавця, і опираючись на волевиявлення таких же, як і він, може цілком серйозно впливати на ситуацію у своєму регіоні. Чи це заперечення парламентаризму, без якого демократія виглядає уціненим, недоукомплектованим виродком, принаймні останні півтисячоліття років, чи. може, „парламентаризм без меж”? Як на мене, такий стан речей цілком годився б для України, в якій, знано, „кожен Іван має свій план”.

У тій же Америці, неподалік Лос-Аджелеса, на кошти одного мільярдера споруджено місто для ортодоксальних католиків. Там ви не зустрінете повій, не побачите порно на місцевих телеканалах, і годі придбати у тамтешній крамниці засоби для контрацепції. Все чудово як для глибоко віруючих. Однак, з іншого боку, це скидається на добровільну сегрегацію, проти якої невтомно боролися чорношкірі мешканці Штатів і найдемократичніші представники білої раси. Але мені видається, що цей етап Україною успішно пройдено на початку – в середині 90-х, коли на хвилі відродження УГКЦ цілі села пережили локальні „релігійні війни”, у висліді яких конфесійний пейзаж не відзначався багатим спектром.

Демократія готує нам чимало сюрпризів. Їх можна сприймати, можна заперечувати. Але найголовніше, що вона дає нам право цього вибору.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов