Хрущовщина

Путін переграв себе, намагаючись сподобатися громадянам довіреної йому території. Його поведінка й справді пригадала світові „кузькіну мать” і гучний мешт Хрущова на трибуні ООН

Росія продовжує звичний біг по колу: вирішення власних проблем за рахунок спокою інших мешканців планети – вроджений стан імперії, яка пережила вже кілька трансформацій, що, далебі, не зрушили її геному ні на йоту.

Владімір Путін, за влучним висловом екс-президента Польщі Качинскі, вдається до риторики, яка відгонить нафталіном „Карибської кризи”: „Це мова, яку ніколи не використовували Єльцин або Ґорбачов, або навіть Брежнєв. Це мова Хрущова”. Без сумніву, історична алюзія нинішнього керівника „ерефії” і знаного „кукурудзовода” – доволі змістовна: предтечі Нікіти Сєргєєвіча, хвацько засуджені на ХХ з’їзді, тримали “за ноги” не тільки ініціатора „відлиги”, але й ціле покоління наступних вождів, аби відбути справжню реінкарнацію в особі Владіміра Владіміровича – кадрового чекіста.

Проте суть навіть не у тому. Справжній контекст путінських словесних рулад полягає у загальному дискомфорті нинішньої російської ситуації. Країна-гігант та її мешканці, які ментально відчувають себе імперцями, не можуть знайти себе на периферії цивілізаційного процесу. Ба більше, - ситуація з Сирією та Парижем чітко дає сигнал, що Москва опинилася на периферії у власній країні. Проблема у цілковитому нерозумінні простої істини: на маргінес вона потрапила не зі злої волі Вашингтона чи прибульців з Марса. „Неформат” Росії – у надуманій манії величі, прагненні вирізнятися не у царині загальнолюдських пріоритетів, а військовою потугою і диктатом. Зрештою, хіба тільки Москва недужає на месійну хворобу?

Але тут – випадок клінічний. Путін переграв себе, намагаючись сподобатися громадянам довіреної йому території. Його поведінка й справді пригадала світові „кузькіну мать” і гучний мешт Хрущова на трибуні ООН. А його не виголошені діалоги з Махатмою стануть, мабуть, об’єктом ретельного дослідження психоаналітиків. Задавнений комплекс безпідставної величі і разом з тим, – ретельно замасковані фобії власної неповноцінності; бундючність нувориша плюс неотесаність солдафона; псевдоєвропейська манірність і непристойний підтекст; новітні терміни і старі штампи. „Достоєвщина”, вигнана в три шиї з порядного товариства, підсвідомість „уніженного і оскорбльонного”, і від того – агресивного й брутального.

"Відтоді як постав большевизм, – написав задовго до путінського інтерв’ю великий іспанець Гассет, – я дотримувався думки, що тут ходить про окремішній у європейській політиці рух, рух специфічно російський, оскільки Росія - це не Європа, і європейського там є лиш певний репертуар теорій чи, краще сказати, термінологій”.

Путінська „гра в бісер” у контексті майбутніх катаклізмів у Росії виглядає спробою не стільки пересваритися із західними лідерами, а дещо втихомирити їхній пильний інтерес до того, чим живе країна. Розчаровані співрозмовники російського президента можуть взяти відверті образи на свою адресу близько до серця. На що, зрештою, і розраховані недипломатичні пасажі їхнього нечастого візаві. Путіну ж потрібна тимчасова подоба „залізної завіси”, аби втілити свій підкилимний план утримання влади. Ніхто сьогодні не може певно сказати, як розвиватимуться події на вулицях російських міст: за сценаріями, випробуваними на „маршах незгідних”, чи за старими кальками з вибухами будинків у Москві. 

Відтак, коли цілей буде досягнуто, кремлівське керівництво знову спробує надягти замість ватників європейські костюми від Бріоні і почне переконувати спільноту у тому, що поділяє її цінності. Але чи повірить Європа? Судячи з історії, так. Меркантильність і прагнення до безтурботного ситого життя переважить здоровий глузд.

Якщо, звичайно, у тамтешніх лідерів не виникне потреба повернутися до недавньої історії і взяти звідти кілька неприємних уроків. Підстави для цього шукаймо у новому обличчя Старого світу, зокрема, у досвіді держав, які отримали перші наочні уроки путінської практики. 

Ілюстрація: Fb