Кінець соціального?

Симуляція цілковито замінила собою репрезентацію. Симуляція «демократичності», реформ, симуляція прагнення порядку. Не варто говорити й про те, що, у принципі, більшість, її опінія, її досвід, поступилися спочатку перед натиском команди переможців, однак тепер і вона – як колективний розум, – починає задкувати перед авторитетом і волюнтаризмом однієї особи

Мені вже доводилося писати про дивовижну річ, – ідеологія і практика чинної української влади, хоч із деяким запізненням від європейського досвіду, цілком відповідає постмодерністським уявленням про світ довкола. Причому, кроки владних команд останнього часу є послідовним утіленням того, про що писали у середині минулого століття найповажніші представники постмодерністської школи, зокрема Жан Бодріяр. 

«Мовчазна більшість (якою є маси) є уявним референтом. Це не означає, що вона існує. Це означає, що вона не може мати жодної репрезентації. Маси не є референтом, оскільки ніяк не виражають себе. Вони не виражають себе – їх зондують. Вони не рефлектують – їх тестують, – писав цей геніальний француз, маючи за плечима досвід неспокійного 1968 року. – Політичний референт поступився перед референдумом (організатором постійного, безперервного референдуму стали засоби масової інформації). Однак зондування, тести, референдум, засоби масової інформації працюють як механізми, які діють уже в сфері симуляції, а не репрезентації».

Хіба не нагадує вам, шановний читачу, ця цитата із бодріярової праці «У тіні мовчазної більшості. Кінець соціального», українські реалії? Принаймні, потуги зробити більшість «мовчазною», позбавити її будь-якої «репрезентації», постійне зондування хай навіть несусвітніми месиджами її рефлексій, її здатності до опору тощо, – все це вже не дивує, а, радше, стало ознакою буденності.

Симуляція цілковито замінила собою репрезентацію. Симуляція «демократичності», реформ, симуляція прагнення порядку. Не варто говорити й про те, що, у принципі, більшість, її опінія, її досвід, поступилися спочатку перед натиском команди переможців, однак тепер і вона – як колективний розум, – починає задкувати перед авторитетом і волюнтаризмом однієї особи. Я зовсім не натякаю на автократизм системи, однак можливість такого розвитку подій є цілком прогнозовано, особливо за умови збереження тенденції. «Репрезентанти» більшості, якими, за визначенням, мали б бути депутати усіх рівнів, займають ніші, відповідні їхнім життєвим інтересам, уряд «ущільнюється», перш за все, за рахунок тих підрозділів, які ще недавно «відповідали за громадянське суспільство». 

Отут, мабуть, і приховано відмінність між європейським вектором розвитку постмодерністського суспільства та українськими трендами. Офіційному Києву видається ефективнішою російська модель організації влади. Однак ми все ж ближче до Європи, та й Майдан, війна не минули безслідно. Тому маємо доволі макабричний симбіоз постмодернізму та зародкової автократії, таку собі «напіввагітну» систему, яка наразі зависла між крайніми полюсами організації суспільства: між тиранією та демократією.   

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов