Не красти і не брехати

Чи чесність у принципах таки важливіша за чесність перед людьми, особливо тими, що прийдуть на цей світ пізніше? Гадаю, тут дилема

Результати подиву гідного соціологічного дослідження Університету Східної Англії про «чесність» і «нечесність» народів уже доволі рясно прокоментовані. В Україні це зробив, зокрема відомий соціолог Євген Головаха у «Діловій столиці». Він не відмовляє землякам у шляхетній рисі чесності, однак цілком резонно, як на мене, наголошує на її специфічності. «Це своєрідна чесність — це відповідальність перед іншими людьми. Але не відповідальність перед моральними принципами… У нас своя чесність. Ми вважаємо, що мусимо бути чесними, перш за все, перед своїми рідними, відтак — перед знайомими і вже наостанок - перед принципами, що регулюють нормальні стосунки між людьми». 

Згадати про це дослідження і про Євгена Головаху мене спонукала новина зі столиці, де відкрилася виставка «Люди правди» з нагоди чергових роковин Голодомору. Йдеться про тих небагатьох, які залишили правдиві спогади про «Жнива розпачу», щоб через майже століття понад 80 відсотків українців покоління прийдешнього могли назвати речі своїми іменами. Тобто визнавати особисто Голодомор геноцидом.

Із ким були чесними насамперед ті люди? І чи чесність у принципах таки важливіша за чесність перед людьми, особливо тими, що прийдуть на цей світ пізніше? Гадаю, тут дилема.

Бо направду важливими є показники зростання числа тих, хто визнав очевидне – що українців свідомо убивали голодом. Але та – «минула чесність минулих людей» - чи спонукає вона нас до такої ж дії зараз? Тобто бути чесними в оцінці всього, що відбувається тут і зараз, але бодай перед своїми дітьми? Як на мене, то тут відсоток, - якби, звісно, хтось зважився б на таке опитування, - був би значно нижчим.

Рецепт Євгена Головахи «не красти і не брехати» виглядає надто простим. А  прості рішення не завжди бувають можливими для реалізації. Тим паче, спільнота має безліч прикладів того, як дворушництво, злодійство, конформізм ставали битим шляхом для тисяч «успішних кар’єр». Яким не завадили ні людський осуд (чесність перед людьми?), ні офіційний суд (чесність перед суспільством?), ні – принаймні наразі – Божий суд.

У 30-і роки «людьми правди» рухали геть інші мотиви, ніж нашими сучасниками. Вони, безумовно, були виховані на інших принципах, - не спотворених ще так калічно комуністичною добою, - на принципах, якими нерадянське (європейське) довкілля, що ми його тепер називаємо цивілізованим світом, керувалося століттями і намагається дотримуватися нині. Але разом з тим «люди правди» усвідомлювали свою відповідальність перед прийдешнім, а, отже, попри небезпеки і фізичну смерть, уважали правду запорукою виживання нації, її майбутнього.

Невже це так важко втямити нам? Тим, хто спромігся на Холодний Яр, Опір років Другої світової, на дисидентський рух «шістдесятників», на Акт проголошення незалежності, зрештою, на два Майдани. Адже ж ці чини теж були спровоковані загрозою і нам, і нашому майбутньому.

Утім чи можемо ми вважати себе чесними перед «Людьми правди», вшановуючи їх нині? Мабуть, таки ні…

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb