...Він грає, як уміє

Тепер, коли карти лягли на стіл, коли озвучено всі аргументи і всі можливо-неможливі ризики, варто дуже пильно стежити за тим, аби за лаштунками процесу знову не виринули певні персонажі, які володіють фантастичним умінням звести на пси будь-яку добру справу

Патерналістська модель держави в Україні вичерпала себе, мабуть, ще усередині 90-х минулого століття. З тих пір усю соціальну політику без огляду на персоналії на верхівці влади можна вважати не тільки популістською, але й лицемірно-цинічною і шкідливою. Бо певний, - і значний! – прошарок населення, загнаний в глухий кут безпросвіттям злиднів та безгрошів’я, купувався на чергові обіцянки, мов за рятівну соломинку, живлячи таким чином невмирущий совок у мізках.

Два Майдани продемонстрували критичну масу самодостатніх особистостей, здатних не те що озиратися на можливість державних подачок, а без особливої допомоги з-зовні налаштувати побут, забезпечити потреби і врешті-решт досягти цілком несподіваних, як на обивателя, результатів. Ба більше, - практики «антимайданів», застосовані владою, ще рельєфніше окреслили маргінальність середовищ, схильних і надалі сповідувати ідеологію «доброго царя» і «всемогутності» держави.
Тобто, об’єктивно Україна визріла до реформ, я б сказав, навіть до «шокової терапії». Те, що запропонували реформатори, є об’єктивною потребою, якщо, звісно, ми хочемо жити по-людськи. Певна річ, ліпше було б, якби ці реформи відбувалися у мирний та спокійний час. Але, гадаю, існування внутрішньої та зовнішньої загроз лише додасть ентузіазму тим, хто готовий, поступившись малим, очікувати у перспективі більшого.
Тому, коли мене запитують, як я ставлюся до затіяного, відповідаю не вагаючись, - я на боці реформаторів. Їх, вочевидь, слід і треба критикувати за прорахунки у воєнній кампанії, за дивну війну у Криму, з кволою на початках реакцією на безпрецедентне хамство Росії. Але в царині економічній і зовнішньополітичній (особливо коли йдеться про формування думки західних симпатиків щодо потреби сприяння Києву) – тут владі у принципі нічим дорікнути. Хіба корупцією...
Тепер, коли карти лягли на стіл, коли озвучено всі аргументи і всі можливо-неможливі ризики, варто дуже пильно стежити за тим, аби за лаштунками процесу знову не виринули певні персонажі, які володіють фантастичним умінням звести на пси будь-яку добру справу. Йдеться про спритників корупційних схем, про тих, хто легким помахом руки перетворює державні кошти на приватні, послуговуючись при цьому, серед іншого, ласістю українського чиновництва до дармівщини. Бо не забуваймо, - ми всі вийшли з постімперії, перебравши її мерзені риси. І коли Пітер Помєранцев говорить, що «люди все життя симулюють, платять, симулюють, платять і кінця цьому нема. Ядро цього процесу – неформальні зв’язки, клановість, кумівство. На них будується вся соціальна сфера. Росіянин знає, кому треба подзвонити, з ким домовитись, кому дати хабар. І що краще працює пропагандистська машина, то більше громадян звикає жити в системі вічних симулякрів», то слово "росіянин" тут легко заміниме на "українець".
Мені видається, що в такій ситуації мав би спрацювати чинник Майдану, певна річ, без коктейлів Молотова чи палених шин. Практика Сашка Білого (хай з Богом спочиває!) засвідчила свою неефективність, ба, справді виглядала дикувато у контексті загальних проєвропейських трендів, та навіть просто в умовах тотальної непевності і страху, що підігрівалися психологічною війною з боку Росії. Я гадаю, що цивілізований світ якось давав собі раду зі схожими проблемами без калаша чи кольта. Тим паче, що насильство, виправдане потребою революційного моменту, зазвичай, перетворюється у звичну практику.
У принципі, в Україні є також громадянське суспільство, здатне, як на мене, до повноцінного контролю за владою. Інша річ, що революційна ситуація самозрозуміло інкорпорувала туди різний народ, а тому,вимагаючи люстрації чи інших «модних штучок» для кандидатів на посади чи вже чинних владоможців, нашим активістам варто було б ретельно пролюструвати власні лави. Бо багатоманіття рухів, ГО, самооборон, варт etc, за всіх позитивів ситуації, здатне також провокувати некоординованість, хаос, тобто мутні речі, в яких особливо зручно ловити рибку. Не кажучи вже про відверто провокативні рецидиви, які можуть тільки частішати у перебігу затятої виборчої боротьби.
А щодо реформ... Може, справді варто трішечки вгамувати емоції і не здіймати на кпини тих, хто взявся їх втілювати, за дрібні прорахунки. Може, не варто, всезнайно сидячи у ФБ, підозрювати реформаторів у змовах, подвійних стандартах, прагненні власного зиску. Може, таки дамо їм попрацювати. Зрештою, ніхто ж у нас не забирає права сказати все що думаємо. Давайте скажемо, але пізніше, ок?
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb