Чому боїмося автократії?

Ми боїмося втратити здобутки свободи, які неймовірними зусиллями лягли до тайстри демократичних цінностей молодої держави. Попри те, часто розуміємо демократію як вседозволеність, як нагоду користати законом на свій розсуд

Виборча істерія насамперед, а відтак і традиційно постелекційне «похмілля», притрусили снігом забуття деякі приземленіші проблеми, які у час затишшя постають перед пересічним мешканцем у всій своїй „красі”. Це, однак, не означає, що вони зчезли,  вивітрилися або ж пішли із димом виборчих пристрастей. Обивательські фобії – пожива для політтехнологів, які починають гру на рівні підсвідомості маргінесу, підкидаючи туди дрібку невеселих думок про завтрашній день.

Серед схожих технологій – „створення” перспективи авторитарної влади, яка обов’язково почне наступ на українські свободи та вольності, пригнобить інакодумство, вишикує всіх на свій штиб. Такі закиди і остороги лунають (серед іншого – й з середовищ наших «стратегічних партнерів») у городи президента і прем’єра, провокуючи наразі дрібні медійні міжусобойчики, що передують вирішальній сутичці.

Але... Хтось із знаних письменників дуже метафористично змалював стан жінки, яка втратила заможного чоловіка. Втираючи сльози, волаючи від жалю за померлим, вона, – каже нам автор, – по суті шкодує себе, бідолашну. Залишену на поталу долі, самотню, а, може, й не надто забезпечену.

Кожне порівняння кульгає, висловлене – далебі, на обидві ноги. Але, як це не парадоксально, дуже скидається на лякалки українських політиків про засилля тоталітаризму. Так, ми боїмося втратити ті здобутки свободи, які неймовірними зусиллями лягли до тайстри демократичних цінностей молодої держави. Попри те, часто розуміємо демократію як вседозволеність, як нагоду користати законом на свій розсуд. І, до слова, робимо це без остраху бути покараним, у всякому випадку, розраховуючи на те, що минеться, „залатвиться” через знайомих, посередництвом шепнутого слівця або ж чудодійного конверта з хабарем. Так чинить майже сто відсотків, так діє влада, так беруть з неї приклад посполиті.

Тому коли хтось починає казати про потребу „диктатури закону”, ми внутрішньо мобілізуємося проти такого повороту подій. Бо сприймаємо його за наразі ще примарну, але загрозу усталеному плинові речей, яка здатна зруйнувати комфорт і невимушеність полагодження наших особистих проблем. Коли хтось починає натякати, що, мовляв, варто було б навести у країні лад з виконанням чинної Конституції, ми обираємо інший шлях – ліпше напишемо нову, а вже відтак почнемо дотримуватися її літери й духу. Напишемо, ясна річ, врахувавши свої потреби й запити.

Ось і зараз, коли пишу ці рядки, мимомволі міркую над тим, що попросив мене знайомий. У нього боргів за „комуналку”, мов реп’яхів на кожусі, хоча заробляє, як на наш час, не надто зле. Але замість того, аби піти до жеку і спробувати щось робити, він набирає мій мобільний і питає, чи, бува, я не маю когось знайомого, аби „допоміг”. Що порадите: пособити товаришу?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Джон Холкрофт