Не забути Сталіна

Російська влада навіть не робить вигляд, що прагне цивілізованих шат, вже й не приховує за ними справжнє обличчя „суверенної демократії”

„Якщо є в Росії особливий шлях, роздуми про який так часто доводилося і доводиться чути, то шукати його варто десь у центрі Москви. Між проспектами Сахарова і Андропова. А там такі корки...”, – фраза відомого публіциста Владіміра Бабуріна дуже пасує до однієї події. Вона відбулася не у Москві, десь „між проспектами Сахарова і Андропова”, а у Криму, де в Лівадійському палаці за присутності всюдисущого Наришкіна учора відкрили скульптурну групу з учасниками Ялтинської змови. Звісно, і з фігурою Іосіфа Джугашвілі. Ще одна гримаса історії – пам’ять про конференцію, яка, здавалося б, назавжди ствердила непорушність європейських кордонів, увічнює держава-агресор, а чорнило під путінським рішенням про анексію Криму ще не встигло висохнути.

«Актуальність теми» не викликає жодних сумнівів, особливо після посиленої уваги російського загалу до постаті „вождя народів”. Я навіть не про те, що Сталін посів чільне місце в конкурсі „Ім’я Росії” і, без сумніву, вражаючий рейтинговий успіх того, хто вважає семінариста-недоука, а відтак – терориста, партійного інтригана і диктатора ефективним менеджером. Смію передбачити, що ці настрої лише міцнітимуть в контексті загальних економічних та побутових негараздів.

Йдеться про значно глибинніші процеси, характерні для нашого північного сусіда – про стилістику влади, успадковану від Сталіна, і визнану тепер, як уже мовлено, „ефективним менеджментом”, придатним для початку ХХІ століття.

Волання про „сильну руку” час од часу притаманні й іншим спільнотам, однак там вони викликають щонайменше алюзії з кривавими практиками сталінізму, з упослідженням цілих суспільних верств, з тоталітарною зверхністю до потреб особистості-гвинтика. Можемо говорити про „синдром де Голя”, зрештою, про генералів Франко чи Августо Піночета, але, погодьтеся, це цілком неспівмірні речі. А португальський Салазар виглядає на цьому тлі узагалі рафінованим лібералом. Як і заходи американської адміністрації одразу ж після 9/11, зокрема, так званий закон про патріотизм, – витончені знавці та адепти демократичних практик поквапилися визнати його драконівським. Але направду є ситуації, вихід з яких лежить через „закручування гайок”.

Що ж до „повзучого сталінізму”, – а саме так характеризують стилістику нинішнього російського режиму тамтешні політологи, – мусимо визнати його закономірною корекцією курсу пізнього Єльцина, не здатного правити країною інакше, ніж через приціл танкової гармати. Російська влада навіть не робить вигляд, що прагне цивілізованих шат, вже й не приховує за ними справжнє обличчя „суверенної демократії”. Раз-у-раз її „прориває”, - у Криму, на Донбасі, у повітряному просторі Великої Британії. Все частіше  світ німіє від чечеської бойні чи грузинської авантюри, убивств політиків і журналістів, нахабної „газової політики”, кривавої агресії в Україну.  Відтак, прийшовши до тями, демократи Заходу раптом згадують, що Росія (з її то минулим!) абсолютно не змінилася, що мільярди доларів, убухані в її окультурнення і просвітництво, – гроші на вітер, точніше, в оффшори тамтешніх олігархів.

А від Москви, гадаю, не варто вимагати чогось надприродного – усього-навсього сказати правду, визнати її такою як є, бо минуле не зміниш... Але якраз це і є каменем, об який вже не раз спіткнулася російська влада.

Ігор Гулик, Ілюстрація: svoboda.org