Мораль і політика – категорії несумісні, вони лежать у
паралельних площинах. Ба більше, ті, хто осягнув владу, мусять або прийняти
особливий етичний кодекс, випробуваний легіоном попередників, або ж вдатися до
евакуації з високих бюрок
Апеляції до сумління
набувають сенсу лише за умови присутності останнього. Коли ж совіть перебуває
на межі віртуалу, потрактовується за таку собі абстрактну категорію, фіговий листок для порожнечі,
словесну форму на випадок, коли нічого сказати, наївними і легковірними є надії
на її пробудження.
Поза тим, мораль і політика – категорії несумісні, вони лежать у паралельних
площинах. Ба більше, ті, хто осягнув владу, мусять або прийняти особливий
етичний кодекс, випробуваний легіоном попередників, або ж вдатися до евакуації з високих бюрок. Обирають, як правило, перше.
Мабуть, тонни паперу списано, аби переконати пересічного громадянина у тому, що ніхто й не бажає перейнятися його насущними проблемами, що всі грандіозні проекти, за які береться так звана "правляча еліта", здебільшого, висмоктані з пальців політтехнологів для здобуття позитивної опінії; це -- прораховані на калькураторах схеми отримання зиску, – готівкою чи зміцнілим авторитетом. Ба більше, – на Заході вже, мабуть, десятиліття поспіль обговорюють стійку тенденцію до відмирання держави, – нікому не потрібного інструменту примусу, покори, який що не день, то втрачає притаманні йому у минулому риси безпеки окремого громадянина. Один з ідеологів цього модерного вчення Мартін Ван Кревельд вважає, що, попри безпековий чинник, корпорація, яку ми звикли називати державою, втратила зданість провадити війни з іншими корпораціями, перестала дбати про загальне благо, є безсилою перед всеохопною тенденцією глобалізації. "І, мабуть, п'яте, найважливіше, це втрата віри у державу. Останнє, почасти наслідок, почасти причина перших чотирьох чинників". – наголошує Ван Кревельд у лекції, яку він примудрився прочитати у столиці країни, де править Владімір Путін.
Росія, як завжди, унікальна у сенсі державотворення. Але коли йдеться про контекст довкола останньої імперії, то іноді й справді доводиться лише розводити руками перед стійкістю посттоталітарного комплексу раба у свідомості пересічної більшості громадян.
Направду, як у Бернарда Шоу: "Мені не потрібен Бог, який не вміє відповісти на мої запитання…". Не вміє, не бажає, не знає? Українські партійні слогани переконує, що це не так. Але доки ми віритимемо тому, що пишуть на парканах?
Ігор Гулик. Ілюстрація: Михайло Златковський
Мабуть, тонни паперу списано, аби переконати пересічного громадянина у тому, що ніхто й не бажає перейнятися його насущними проблемами, що всі грандіозні проекти, за які береться так звана "правляча еліта", здебільшого, висмоктані з пальців політтехнологів для здобуття позитивної опінії; це -- прораховані на калькураторах схеми отримання зиску, – готівкою чи зміцнілим авторитетом. Ба більше, – на Заході вже, мабуть, десятиліття поспіль обговорюють стійку тенденцію до відмирання держави, – нікому не потрібного інструменту примусу, покори, який що не день, то втрачає притаманні йому у минулому риси безпеки окремого громадянина. Один з ідеологів цього модерного вчення Мартін Ван Кревельд вважає, що, попри безпековий чинник, корпорація, яку ми звикли називати державою, втратила зданість провадити війни з іншими корпораціями, перестала дбати про загальне благо, є безсилою перед всеохопною тенденцією глобалізації. "І, мабуть, п'яте, найважливіше, це втрата віри у державу. Останнє, почасти наслідок, почасти причина перших чотирьох чинників". – наголошує Ван Кревельд у лекції, яку він примудрився прочитати у столиці країни, де править Владімір Путін.
Росія, як завжди, унікальна у сенсі державотворення. Але коли йдеться про контекст довкола останньої імперії, то іноді й справді доводиться лише розводити руками перед стійкістю посттоталітарного комплексу раба у свідомості пересічної більшості громадян.
Направду, як у Бернарда Шоу: "Мені не потрібен Бог, який не вміє відповісти на мої запитання…". Не вміє, не бажає, не знає? Українські партійні слогани переконує, що це не так. Але доки ми віритимемо тому, що пишуть на парканах?
Ігор Гулик. Ілюстрація: Михайло Златковський
Немає коментарів:
Дописати коментар