Так буває часто: діти виростають, отримують паспорти, розмінюють вже й тридцятку, а то й сороківку, але надалі залишаються інфантильними підлітками, - на біду батькам, та й собі, зрештою, теж.
Ні відповідальності, ні бодай наміру зазирнути в більш-менш осяжне майбутнє, ні підставових мрій, - лише ілюзії, замки на піску і спогади про безхмарне дитинство, коли ангіни лікували солодкими сиропами, а мама щодня подавала і смачний обід, і напрасовану сорочку…
Трапляється, що ці недоростки, - через непорозуміння або
завдяки свідомому рішенню доросліших "дядьків", - потрапляють на
неранжирні для своїх мізків і трибу життя посади, і вже важко визначити – кому
від того гірше: чи підлеглим, чи самому "начальничку"? Бо і перші, й
другий відчувають непереборний дискомфорт від, так би мовити, профнепридатності
"кадра". Причому, реакція призначенця, далебі, залежить також від
рівня його самодурства і пихи.
Я часто пишу, що Зеленський є інструментом у руках
ляльководів, які поклали немало зусиль та коштів для того, аби повернутися до
влади. Тут мова не тільки про олігархів, які, - і це стало очевидним особливо
зараз, коли посполитим озвучили космічні тарифи на газ, електроенергію тощо,
коли ФОПам поклали під ялинку нові податки (замаскувавши це ілюзорними
карантинними "канікулами" і жалюгідними восьма тисячами компенсацій).
І річ не тільки у людях Януковича, які стрункими лавами вливаються у владні
установи. І навіть не у російських впливах чи агентах, - хоча ними фактично
нашпиговані українські державні інституції аж до силових структур.
Зеленський служить усім, кому "винен", окрім
власного народу. Зобов'язання перед ефемерними 73-ма відсотками своїх виборців
він бачить доволі специфічно, вважаючи, що з них досить чергового відосіка чи
безґлуздої фрази у фейсбуку, яка видається їм, і що найсумніше, - і йому, -
"прикольною", сповненою підтекстів і "глибокої мудрості".
Але, як на мене, проблема в іншому. У тому, що Зеленський
завис у петлі часу, загруз у власному криворізькому дитинстві часів УРСР, і
бачить світ та сучасні його жорсткі, навіть жорстокі реалії, через рожеві
окуляри підлітка пізньорадянської доби. Саме тому він свідомо експлуатує тему
патерналістської держави і охоче погоджується на роль "батька нації".
Варто лише переглянути його "новорічну репризу" з дітьми, щоб оцінити
рівень "державницького мислення" новоявленого "діда
Панаса". Причому, цей казкар свідомо натякає на авторитарні амбіції,
оскільки, на його думку, здолати опір інакодумців, тих, хто насправді розуміє
серйозність викликів та загроз для України, а не "дре з того лаха",
можна лише "посадками", судами, дифамацією і оббріхуванням.
Зе! обрав собі за кумира Владіміра Путіна, але його
мавпування стилю московського "царя", як і будь-яке епігонство,
викликає лише насмішки і жаль. Зауважили, як гонорово крокує цей недомірок
червоної церемоніальною доріжкою до Маріїнського палацу, як його розпирає від
виструнчених вояків з почесної варти. Точнісінько Путін у Кремлі. Лише з однією
поправкою – Владімір Владіміровіч наказує стелити червону доріжку лише з нагоди
інавгурацій, а не рутинного новорічного привітання… Шкода, що Зеленський, у
якого, знано, пряма телефонна лінія з бункером сусідського диктатора, не
проконсультувався з ним щодо цієї дрібнички.
Суспільний запит на такого штибу владу є наочним. Чи не
він вилився у стотисячну чергу до "мавзолею" на похороні Геннадія
Кернеса? Ті, хто старші, пам'ятають "всенародну скорботу" після
смерті "дарагого Лєоніда Ільїча", а молодші могли побачити схоже на
телеекранах у сюжетах з Північної Кореї, коли там 2011-го пішов до Авраама
"товариш Кім".
Однак стратегія Зе!політтехнологів базується на цілком
тверезому розумінні того, що махровий популізм і спекуляції на ностальгії
"совка" живучі лише за умови
авторитарного правління. Вони мають за уроки "проєкти" Леоніда Черновецького,
Олега Ляшка, зрештою, Юлії Тимошенко. Утримати і маніпулювати мізками
"бабушек" можна лише за умови "сильної влади", десниця якої
каратиме обраних "цапів-відбувайл", рівно ж як роздаватиме жалюгідні
крихти з панського столу розмаїтим люмпенам і вічно "знедоленим".
Не минув даремно і "урок Лукашенки", який свого
часу теж був до певної міри взірцем для Зеленського. Та після буремних подій у
Мінську і реального остервеніння "бацьки", ладного втопити у крові
країну задля утримання на посаді, в ОПУ зрозуміли, що автократію слід
впроваджувати обережно. Бо, до прикладу, коли Зе! вперше розтоптав закон і
Конституцію, розпустивши Верховну Раду, це, в умовах переможної ейфорії,
масової підтримки та розгубленості опонентів, не спричинило особливої суспільної
реакції. А ось коли преЗЕдент з шаблею наголо наїхав на Конституційний суд,
проти нього рішуче виступили навіть його симпатики. Звісно, за майже два роки
влада і лідер "зелених" змарнували левову частку довіри, але, мабуть,
не цей чинник зіграв тут визначальну роль. Бо перезавантаження парламенту ще
сприймалося як цілком природна риса демократії, а ось зазіхання на
інституційний каркас державності – як злочин, що межує з державною зрадою.
Звісно, Зеленський вдається до притаманних його
шахрайському стилю пояснень. Недороблений політтехнологами автократ прагне
якомога хуткіше прибрати до рук залишки влади. Він виганяє невгодних з РНБО,
грудьми стає за власні креатури на кшталт Олега Татарова чи Ірини Венедіктової.
Ці кадри знадобляться йому для майбутніх репресій. Бо повернути країну навспак,
за траєкторією петлі часу реально тільки силоміць, через коліно.
Хоча "у
Зеленського" мали б усвідомлювати марність власних потуг і прожектерство
свого лідера. Якщо, звісно, дивилися фільм
Раяна Джонсона "Петля часу". "Завдання тих, хто приймає (повернених з майбутнього. – Авт.) – всадити жертві кулю в лоб,
стерши нещасного з історії". Фантастика, але повчальна…
Ілюстрація: Вася Ложкін
Підписуйтеся на мій Telegram-канал
Немає коментарів:
Дописати коментар