Дуже холодна війна

Історичні збіги ніколи не бувають випадковими. Що б там не казали скептики, але у кожній алюзії чи позірній випадковості закладено свою внутрішню логіку розвитку подій, детерміновану значно глибшими і потужнішими за окремі фрагментарні факти.

5 березня 1946 року Вінстон Черчілль виголосив свою знамениту промову у Вестмінстерському коледжі у США, яку відтак назвали "Фултонівською" і, зазвичай, вважають першим пострілом так званої "холодної війни" між цивілізованим Заходом і країнами совєтського блоку, - точніше сталінською російською імперією.

18 березня 2021-го, через 75 років після Фултона, відповідаючи на запитання ведучого телеканалу ABC News Джорджа Стефанопулоса, американський президент Джо Байден висловив своє ставлення до кремлівського диктатора: "Він – убивця". Це – теж реперна точка, і, мабуть, колись байденівську оцінку Владіміра Путіна також вважатимуть стартом нової холодної війни, вже у ХХІ столітті.

Хоча, як на мене, попри розмаїті "перезавантаження", "примирення" та інші пропагандистські речі, навряд чи між двома конфліктами був направду "міжвоєнний період". Бо головні принципи Заходу, окреслені саме Черчіллем, залишалися незмінними. "Ми безупинно мусимо мужньо проголошувати великі принципи свободи і прав людини, які є спільною спадщиною англомовного світу і які через Велику хартію вольностей, Білль про права, Габеас корпус, суд присяжних і англійське загальне право знаходять своє найвідоміше вираження в американській Декларації незалежності".

А константою російської зовнішньої політики тоді, як і зараз, була агресія, експансія, війна, приниження людської гідності і гідності інших народів. Хоч реалізовували цю політику під різними символами і штандартами – то під п'ятикутною зорею, то під запозиченим ще з царської Росії – імперським орлом.

Першу фазу війни Росія програла. Джолрдж Фрідман, засновник приватної розвідувально-аналітичної організації Strategic Forecasting Inc. (відомої як Stratfor), у книзі "Наступні десять років" коротко виклав причини тієї поразки: "Совєти не могли собі дозволити змагатися з Америкою на морі, і натомість змушені були витрачати бюджет на будівництво армій та ракет. Не здатні до перегонів за темпами економічного зростання зі США або ж до залучення союзників економічними "пряниками". Совєтський Союз відставав щораз більше. А відтак він завалився".

Здається, до схожого розв'язку неухильно йде і путінська Росія. Упродовж останнього двадцятиліття колишній підполковник КҐБ утримує владу інструментами воєнної агресії проти сусідів, поліцейськими кийками проти щонайменшого непослуху, витончено-єзуїтськими методами боротьби з опонентами аж до фізичних ліквідацій. Західним оптимістам та прагматикам все важче балансувати між ідеєю "співпраці" з Москвою та її "стримуванням". Бо якщо криваву чеченську кампанію про людське око називали "внутрішніми справами Росії", то атаку на Грузію чи військові злочини у Сирії вже важко було назвати такими. Переломним моментом стала брутальна анексія українського Криму і відкрита війна на Донбасі. І світ змушений був реагувати все жорсткіше й жорсткіше – не тільки резолюціями ООН чи європейських структур, які, відверто кажучи, потребують і цілковитого оновлення, а почасти – й очищення від російської агентури. У хід пішли санкції, що дошкульно вдарили "бензоколонку", ухвалені урядами і парламентами програми військової допомоги Україні. Коли ж самовпевнений у безкарності путінський режим зважився воювати на теренах західних демократій, коли у Британії вперше було застосовано російську хімічну зброю проти "приватних осіб", коли хакери з "кухні" Пріґожіна" почали ламати сервери американських державних інституцій і приватне листування політичних лідерів, - терпець луснув.

І, схоже, визначення Байдена – лише емоційна верхівка айсберга нетерпимості світу до злочинних витівок по суті каґебістського режиму. Хоча речниця Білого дому Дженніфер Псакі мінімізувала вплив емоцій у відповіді свого шефа, підтвердивши, що Байден не шкодує, назвавши Путіна "вбивцею". Американський президент вочевидь будував таку категоричну оцінку, взявши до уваги британську доповідь "Глобальна Британія в століття конкуренції" і доповідь американської національної ради з розвідки "Зарубіжні загрози для американських виборів 2020 року". Там аналітики дуже переконливо розповіли про наслідки подальшого загравання з Кремлем.

Путін спочатку спробував невдало віджартуватися. Хоча у його "дитячій обзивалці" вже вчувався відгомін далеких совєтських штампів: мовляв, ви нас допікаєте за права людини, а у вас переслідують Анжелу Девіс… Проте відповідь "по-дорослому" була пізніше, коли у центрі Москви влаштували грандіозне шоу з нагоди річниці анексії Криму. Там Путін вже не стримував себе. "У 20-і роки минулого століття більшовики, формуючи Радянський Союз, з якихось причин, незрозумілих досі, передали значні території, геополітичні простори на адресу квазідержавних утворень, а потім, розвалившись самі, розваливши свою партію зсередини, розваливши Радянський Союз, привели до того, що Росія втратила колосальні території і геополітичні терени", - істерив він.

Путінська риторика, такий собі рімейк Мюнхенської промови 2008 року, дає зрозуміти, що він не відмовився від ідеї повернути собі "необачні подарунки", якими, на його думку, зловживає Захід.

Звісно, істерикою тут не обійдеться. І рубіконом на шляху "собіратєля зємєль" стане український фронт. Дуже холодна війна між Заходом і останньою імперією цілком реально загрожує стати "гарячою" саме для нас. Українці вже сьомий рік чинять гідний спротив. Питання лише – чи здатна на це нинішня влада.

Карикатура Сєрґєя Йолкіна

Підписуйтеся на мій Telegram-канал