Після останньої великої пресконференції Зеленського експерти навперебій взялися прогнозувати, яку ж роль учергове обрав для себе цей навіть не колишній актор розважального жанру.
"Не колишній" тому, що політичні практики вибудованого ним і його соратниками режиму передбачають не щоденну аналітичну роботу, не вибудовування стратегем, а вигадування чергового незвичного амплуа для рольових ігор з невибагливим виборцем. Зе!камарилья дбає про зміцнення своїх позицій, вона грає "удовгу" не в сенсі розвитку країни і добробуту її громадян, а саме задля якнайтривалішого перебування при владі.
Думки політологів цього разу не особливо різняться в
оцінках. Для більшості з них однозначним є те, що Зеленський та його технологи
і сценаристи вже визначилися з типом майбутнього ладу. І цей вибір навряд чи
втішить вітчизняних демократів різного штибу – від поміркованих лібералів до правих
консерваторів і тим паче "ліваків". Бо цей вибір – авторитаризм.
Якщо і є певні розбіжності у визначенні Зе!майбутнього,
то лише у деталях. Але, знано, що саме у них ховається диявол.
Можна сперечатися, чи мріє Зеленський про лаври Піночета,
чи йому більше до смаку досвід арґентинського автократа Перона. Оцінювачі мають
усі підстави для таких паралелей, позаяк Україна, на жаль, проходить шлях і
Чилі, і Арґентини, будучи, за умовчанням, країною "третього світу". З
Піночетом, однак, Зеленського єднає лише гримаса на його лобільному обличчі, і
ця міна була майже незмінною упродовж його тривалого діалогу із журналістами.
Однак саме Аугусто Піночет свого часу влучно зауважив, що, мовляв, "я не
диктатор. Просто у мене сердите лице". Він продовжив, однак, вже не
настільки саркастично: "Я демократ, але у моєму розумінні слова. Все
залежить від того, що вкладати у поняття демократії. Наречена може бути дуже
привабливою, коли молода. І може бути дуже огидною, коли стара і зморшкувати.
Але і та, й інша – наречені".
Коли мова про Хуана Домінґо Перона – генерала і
автократа, батька "перонізму" (особливого шляху Арґентини, - без
соціалізму та капіталізму), то політична сила, на яку він опирався упродовж
трьох каденцій, - хустисіалістська партія дуже схожа на "Слугу народу".
Деякі тези з програмних документів Зе!ОЗУ реально скопійовані з канонічних
текстів пероністів. Тут і державне регулювання ринку (згадаймо останні
бензинові змови низки мережевих АЗС проти шмигалівського "цінового
коридору"), і соціальний патерналізм заради "класового миру" –
"зелена" імітація боротьби з олігархами, загравання з невибагливим
обивателем, постійне роздмухування ненависті люмпена до "багатих" і
"успішних".
Але що Піночет, що Перон були хоч і диктаторами, однак
"національними" диктаторами. Так, вони дуже вправно формували образ
ворога з транснаціональних корпорацій, але цей "ворог" був ефемерним,
він не вбивав ні арґентинців, ні чилійців. У випадку ж Зеленського, якому
доля-пересмішниця уділила роль президента реально воюючої країни, з ненаситним
і одвічним агресором під боком, - маємо зовсім інший тип державницького
епігонства. Це радше психологічний феномен, коли жертва переймає риси злочинця,
визнає, що саме його поведінка і методи якнайліпше годяться для вирішення тих
чи інших проблем.
Я вже писав про те, що Зеленському-автократу найбільше
імпонує досвід Владіміра Путіна. Зрештою, не тільки імпонує, але й надихає вже
на реальні кроки. Немає жодних підстав вважати, що "війну з
олігархами" вигадали в Офісі президента на Банковій. Її просто скопіпастили
з кремлівських практик раннього підполковника КҐБ, який банально захотів
нагнути олігархів, що утримували режим Єльцина, і на підставі
лояльності/нелояльності здійснював далебі не природній відбір. Варто лише
згадати долі Боріса Березовського чи Міхаїла Ходорковського, які розважили, що
не варто годувати путінізм. І на противагу цим трагічним постатям глянути на
життєву траєкторію угодовців і конформістів, що вирішили бути слугами режиму, -
Міхаїла Фрідмана та Владіміра Потаніна.
Якщо хтось вимріяв собі, що автократія аля Путін очистить
суспільство від "кровосісь"-олігархів, то мушу його розчарувати. На
місці їхніх приватних імперій виростуть, як у нинішній Росії, олігархи
державні, - "смотрящі" над державними монополіями на кшталт Алєксєя
Міллєра з "Газпрому" чи Іґоря Сєчіна з "Роснєфті"…
"Олігархічний список" РНБО, як, зрештою, і
реєстр "ворів у законі", - це не керівництво до дії чи
"наводка" для правоохоронців (ті чудово орієнтуються у підкилимних
справах товстосумів чи у злодійських "малинах" хрещених батьків). Це
– тест на лояльність, спроба визначити реакції фігурантів, їхню готовність
годувати молоду автократію або ж фінансувати тих, хто з нею незгоден. Ба
більше, - політичні підтексти цих документів, яким, гадаю, суджено стати
хрестоматійними прикладами для правників, як можна цілковито нехтувати
презумпцією невинуватості і принципом розподілу влад, - підводять дуже сумнівну
"юридичну" базу для переслідування політичних опонентів. Сумнівну
настільки, наскільки сумнівною є вкотре повторена Зеленським фраза
про попередника: "Я став вироком Порошенка, тому що зараз президент, а він
ні".
І тут виникає ще одна причина автократичної генези
Зе!режиму. Окрім утримання влади, Квартал і його хедлайнер панічно боїться
відповідальності за вже скоєне. Тобто ці люди чудово розуміють, що у випадку
форс-мажору (а таким є для них провал на виборах, Майдан чи якісь інші, ще не
випробувані українським суспільством механізми), саме Порошенко має найбільші
шанси стати для них і вироком, і прокурором. І сподіватися на "милість для
переможених" у цьому випадку не випадає.
Ілюстрація з відкритих джерел
Підписуйтеся на мій Telegram-канал
Немає коментарів:
Дописати коментар