Некоректний ідеал

Чи є в Україні авторитети загальнонаціонального масштабу, рівновіддалені від влади, політичних сил, бізнес-кланів?

Перспектива скликання Конституційної комісії, озвучена президентом у, як здавалося його спічрайтерам, зручний час, схожа на спробу перехопити ініціативу у вельми рвучких партнерів-суперників з коаліції і одночасно знівелювати їхні можливі заяви про свідоме гальмування конституційного процесу. Про останній доводиться говорити вельми умовно, поза як усі про артикульовані донині проекти перебувають радше на ембріональному рівні. Тобто захищаючи ідею зміни Основного Закону, або ж, навпаки, критикуючи її, учасники процесу в обох випадках послуговуються трішки пришвидшеною, але звичною для гарячої передвиборчої пори мотивацією – потребою моменту.

Іноді поміж частоколом політичної риторики прослизають тверезі думки або ж радше – фрейдистські підсвідомі одкровення, як це трапилося, до прикладу, жалів з приводу неможливості реформи Конституції цим складом парламенту. Погодьтеся, зізнання варте уваги, бо контрастує з фантастичними прогнозами децентралізації, нової виборчої системи etc., що укупі з рештою змін Основного закону мали б перевернути країну догори дригом.

Утім ідея скликання так званої конституціанти – певного тимчасового органу (Установчі збори, та ж Нацконституційна комісія чи асамблея), також свідчить про бажання врахувати певні ризики вислідів і спробувати оминути парламентську залу, викресливши законодавця з конституційного процесу. Президент говорить правильно і логічно, однак не каже головного: хто буде причетним до формування персонального складу цього органу. Перелік інституцій, що подаватимуть кандидатури, подано. Але ж ідеал передбачає повну й цілковиту незаангажованість майбутніх батьків Конституції – ні у політичному сенсі, ні, тим паче, у сенсі їхньої причетності до нинішньої системи. Якщо цього не станеться, якщо до Конституційної комісії потраплять люди, кровно зацікавлені у фіксації статусу кво або ж його повній руїні, то матимемо безплідне перетягування ковдри або ж банальну дискусію довкола широти повноважень тієї чи іншої державницької інституції.

Що найгірше, як на мене, так це цілком ймовірна перспектива вдатися до скомпрометованого принципу партійних квот. Тоді спокійний і врівноважений апріорі процес праці над Основним Законом перетвориться у війну мишей і жаб, авторитет реформаторів скомпрометують, а продукт, який вони (якщо звичайно, – зможуть) видасть на-гора, втратить свою ледь не сакральну функцію – бути Законом для усіх законів.

Отож, з усією очевидністю постає запитання: чи є в Україні авторитети загальнонаціонального масштабу, рівновіддалені від влади, політичних сил, бізнес-кланів? Якщо є, то хто вони: носії патріархальних уявлень про національну державність, захмарні романтики чи, що реальніше, – невиправні теоретики, для яких українські реалії – майбутній полігон для чергових експериментів?

На жаль, на ці запитання важко дати однозначну відповідь. Генеза новітньої державності виявила доволі непривабливу рису нашої псевдо-інтелектуальної еліти – угодовство та конформізм. Ба більше, – приклади безпринципного лакузництва, виправдовувані, зазвичай, „вищим державним інтересом”, а насправді спричинені відверто шкурницькими мотивами, відкинули на маргінес суспільного розвитку навіть тих, хто мав би брати у ньому найактивнішу участь: справжніх патріотів і справжніх фахівців. Для них „улізти в політику” однозначно неприйнятно, вони не є чистоплюями, а нормальними людьми честі, причому честь для них – дещо інше поняття, ніж для вуличних горлопанів.

Знаєте, це як у простому житейському прикладі. Коли зараз починають рвати на собі сорочку „борці за волю України”, їм логічно відповідають, що ті, хто направду змагав на неї, давно вже у кращих світах. У небагатьох, що залишилися, – нема ні сил, ні здоров’я, ні бажання на шматування сорочок.

Тож справді – з кого формуватимуть нацконституційну раду?

Ігор Гулик. Ілюстрація: М. Ларічев

Псевдоромантизм як недуга

Нація на стадії окреслення прерогатив (особливо, коли те все відбувається у контексті війни за незалежність) не може собі дозволити розкоші медитацій

Можна до безконечності сперечатися, що рухає людством – відчайдушний романтизм чи поміркований прагматизм. Як на мене, вони чергуються, позаяк є чимало прикладів, коли невиправні реалісти з головою кидалися у безнадійні і захмарні справи, переконуючи довкілля у тому, що навіть найнесусвітніша, на перший погляд, ідея може стати конструктивною та реальною, до того ж – корисною для спільноти. І навпаки: рафіновані ідеалісти, що упродовж життя вражали близьких своєю непрактичністю і невмінням жити днем сьогоднішнім, раптом зупинялися напівдорозі, обмірковуючи ймовірні наслідки свого безшабашшя, і втрачали геть усе.

Тобто, як зазвичай, у всьому найкраща – «золота» середина.  Не «тупа інертність», яка, на думку, Славоя Жижека, подобається людям, а власне така налаштованість душі і помислів, що передбачає найоптимальніше поєднання висоти задуму і наявності ресурсу для його реалізації.

Проблема українських еліт полягає акурат у тому, що в їхніх світоглядних конструкціях спостерігаємо діаметрально протилежні налаштування. Конституційна реформа (якщо, звісно, Порошенкові і К вдасться піти далі створення конституанти) лише модернізує правничі шати цих векторів, які є промоторами різних владних середовищ. Вона ж, однак, загострить суперечності до межі антагонізму. І тоді вже жодні круглі чи квадратові столи не можуть стати майданчиками для порозуміння, оскільки раніше, коли мова заходила про виключно умоглядні системи, про специфіку сприйняття реальності, поле для маневрів було ширшим, тепер же воно звузилося до рамок юридичних формулювань і параграфів. Тим паче, що, як я розумію, мова йтиме про докорінну руйнацію не тільки дотеперішнього владного ландшафту, але й про поділ країни, який стидливо називаємо «децентралізацією».

Хтось вже висловлює припущення, що глава держави занедужав на романтизм. Апеляція до медичних термінів видається мені дуже доречною, оскільки історія хвороби триває вже  не один десяток літ, вона спричинилася до безлічі непорозумінь і гострих конфліктів навіть поміж  однодумцями. Свого часу я вже висловлював міркування про те, що Україна ще не визріла для президента-філософа, як це, на заздрість нам, трапилося, скажімо, у Чехії. Тепер я доходжу до ще одного висновку, що нація на стадії окреслення прерогатив (особливо, коли те все відбувається у контексті війни за незалежність) не може собі дозволити розкоші медитацій. Найлегше, як це роблять інтегральні націоналісти, брати за правило аксіому батька сіонізму Теодора Герцля: «…Нація – це група людей спільного історичного минулого, об'єднана наявністю спільного ворога». Але така постава, погодьтеся, також вельми романтична, оскільки спробуйте-но злічити усіх ворогів української державності, а відтак втямливо аргументувати ознаки їхньої ворожості. З іншого боку, «ніщо так не псує народ, як звичка до ненависті».

Псевдоромантизм Порошенка полягає у тому, що він чомусь вирішив, що його захцянки властиві усім мешканцям терену «від Сяну до Дону». Я не знаю, звідки така вражаюча самовпевненість, і хто методично культивує у свідомості президента елемент непогрішності і правильності його світоглядних установок. Але якщо є такі особи, то вони мали б зробити ще один крок – навчити свого патрона послідовності і принциповості. Бо якщо політика – мистецтво можливого, то це, як на мене, слід трактувати як мистецтво можливого боронити свої позиції без суттєвих втрат і уникати відвертого конформізму.

Можливо, через якусь сотню літ зусилля нинішнього очільника оцінять як початок порозуміння найрозшарпанішої історією і сусідами європейської нації. Можливо, майбутні покоління складатимуть йому шану за те, що саме його романтизм поклав край війні всіх проти всіх.

Але наразі ця війна триває, і, що найгірше, – народ втратив перспективу будь-якого перемир’я. Як на Донбасі, так і в столичних офісах. Тож чи не варто замислитися над тим, що вона може тривати до останнього патрона, до останнього вояка. І перемогу, до речі, дуже сумнівну, нікому буде відзначати…

Ігор Гулик. Ілюстрація:  ratel.kz   

Дальтонік. Такий дальтонік...

У Путіна дивна фобія кольору. Особливо, коли йдеться про революції

Історики ще довго сперечатимуться з приводу авторства терміну «кольорова революція». А ось коли мова заходитиме про найзапекліших опонентів схожих суспільних катаклізмів, то пальма першості тут, безперечно, належатиме нинішньому господареві Кремля. Кількома днями раніше її спробував було перехопити Сєргєй Лавров, спробувавши законодавчо прописати в Статуті ООН «злочинність» насильницького повалення влади. Але з’ясувалося, що міністр зовнішньополітичного відомства РФ зможе конкурувати лише з блазнем Жіріновскім, який час од часу озвучує не надто пристойні думки свого «царя».

Утім, вчора ВВХ вирішив публічно проартикулювати власну позицію щодо «кольорових революцій». Зробив це у звичних для себе стилі і колі – на засіданні колегії міністерства внутрішніх справ. Мовляв, «дії екстремістів стають все більш витонченими. Стикаємося ми зі спробами використовувати так звані «кольорові технології»: від організації незаконних вуличних акцій до відкритої пропаганди ворожнечі і ненависті в соцмережах».

У цій фразі – не тільки безнадійний, кондовий консерватизм, з дозволу сказати, лідера. У ній, окрім іншого, - невиліковний політичний дальтонізм колишнього кагебіста. Бо поєднати в одному реченні «екстремізм» і «кольорові революції», значить, продемонструвати або крайню тупість, або ж прямий інтерес, що спонукає до фальсифікації, підміни понять.

Досі «кольоровими революціями», починаючи від Оксамитової і завершуючи Революцією Гідності, називали акції ненасильницького спротиву, які відтак змушували стару владу йти у небуття. Так було і в Чехословаччині 1989-го, в Грузії 2003-го, Лівані 2005-го... Перелік можна продовжити. Те, що мирний громадянський протест завершувався кров’ю, як те трапилося на Українському Майдані, - аж ніяк не пов’язане з налаштуванням самих мітингарів. Радше – з крайнім небажанням режимів прислухатися до вимог народу, із звичними для диктаторів чи банальних кримінальників практиками «найпростішого вирішення проблем» – насильства, міліцейських кийків, урешті-решт – снайперів.

Власне, у цьому – логічна помилка Путіна, яка, утім, стала проблемою більшості російського суспільства. «Царським» страх, завдяки контрольованим владою медіям, інфікувано майже весь народ, і тепер годі переконати пересічного мешканця Рязані чи Казані у справжніх мотивах незгодних. У тій же Грузії, Молдові, Тунісі, а в Україні – й поготів.

Путін упродовж п’ятнадцяти років сидіння на московському троні спромігся накинути ледь не усьому поспільству своє, спеслужбістське бачення світу. У масовій свідомості вже не існує відтінків, там є тільки чорне і біле, свій – чужий, «рускій» і ворог. Причинно-наслідкові зв’язки у цій ситуації геть зруйновано. Споживач продукту Кісєльова, Соловйова і К не потребує особливих пояснень, чому чужий обов’язково мусить бути ворогом, і куди зникли з такого різнобарвного довкілля напівтони і кольорові акценти. А після систематичного телезомбування земляків сюжетами Лайф-Ньюз чи Раша-Тудей заікатися про ворожнечу в соцмережах рівнозначно порівнянню жорсткого порно з витонченою еротикою Бернардо Бертолуччі...

Путіну ніхто не винен. Саме така практика поводження з масами і породила його страх. Російська влада не знає, як діяти у ситуації, коли на Твєрскую чи під стіни Кремля вийде мільйон невдоволених. Точніше, донедавна знала. До Революції Гідності. І це він, Путін, хай через посередників – Суркова, Зурабова чи кого там ще? – поділився своїм знанням із Януковичем. Що з того вийшло – чи варто переповідати.

Рецепт не спрацював, навіть нашкодив дилетантам. Бо інакше не назовеш правителів, які в ХХІ столітті пробують осідлати людське море, з його безліччю мережевих, горизонтальних зв’язків, з динамікою флеш-мобу жменею вірних, але неповоротких, безініціативних преторіанців.

Путін чудово розуміє, що впоратися з «кольоровою революцією» йому не під силу. Тому воліє одягнути чорні окуляри (незмінний атрибут свого справжнього фаху) і вдавати дальтоніка. Так легше. Так кров Нємцова на Большом Москворєцком мості видається просто калюжею...

Ігор Гулик. Ілюстрація: voprosik.net

Березень. Колапс

Іноді слід змиритися з тим, що ціна, заплачена за владу, виглядає мізерною у порівнянні з тим, що мусово платити за свободу

У середовищі, яке втілює українську владу, поділену на кілька таборів, почалася наразі тиха, але вже передвиборча істерика. Аргументи, які ще вчора здавалися залізобетонними, вичерпано, вони трансформувалися навіть не у слова, а якусь подобу кільканадцять разів витисненої макухи, якою вже не можна згодовувати деморалізоване стадо. Прем’єр-камікадзе рушив у відставку, вже буцімто схвалену президентом, але всі чудово розуміють, що це – квиток не у забуття, це – локація лідера політсили напередодні місцевих елекцій. А ще – спроба зістрибнути з відповідальності: за гривню, урізання пільг, нові суми у нових комунальних платіжках. Від такого вчинку учорашнього самурая, а нині – вже цілком меркантильного, майже цинічного політикана, а радше – від повної дезінформативності, традиційні говоруни не знаходять у собі сил для чергових месиджів, і лише на шустер-шоу, через звичку «базарити», штатні учасники йдуть на голгофу спілкування «з народом».

Політики вже не мріють про кар’єрне зростання, технічний прем’єр (як колись Кінах), мабуть, теж вмиє руки. Від анонсованих реформ залишиться тільки фантастичне видиво, яке відганятимуть зі спогадів натяками про недочасність змін під час війни.  Насправді ж йтиметься про імітацію непричетності до «шокової терапії», про звичний для українського політичного класу передвиборчий популізм.

"Безвихідна ситуація – це ситуація, жоден вихід з якої нам не до смаку", – ну, хіба не провидець Станіслав Єжи Лєц? Але спробуйте-но уволити вишукані смаки українського істеблішменту! Вчора політики демонструють абсолютну публічність, затіявши "прання білизни" перед мільйонною аудиторією, сьогодні вони зачиняються за сімома замками, інтригою змушуючи співвітчизників підозрювати щось неладне.

А завтра? Таке враження, що завтра вони всім кагалом можуть виїхати з країни, і не мине й тижня, як пересічний мешканець колись довіреного їм терену довго чухатиме потилицю, намагаючись згадати, хто з них був ким.

Це не від аполітичності українського тубільця, це – вислід цілеспрямованої, тривалої і, головне, усвідомленої праці влади над поглибленням прірви між собою, безгрішною і безкарною, і тими, кого вона вряди-годи іменує народом.

І президент, і опозиція, і депутати, і урядовці не мають жодних підстав ображатися на електорат. За що, питається, – за те, що країна якось перебивається і не деградує тоді, коли обрана її мешканцями влада втрачає останні риси людської подоби? За те, що вкотре дала себе ошукати, повіривши в обіцянки, присмачені дармовими шоу? За те, що, на відміну від наділених повноваженнями осіб, живе за звичним календарним тижнем, а не за принципом "семи п'ятниць"?

Ви гадаєте, там, нагорі, хтось особливо переймається проблемою катастрофічного браку фахівців зі зведення мостів над цією прірвою? А чи переконані ви, що й тут, унизу, на майданах і ринках, у маршрутних таксі і прокурених кухнях, знайдуться охочі налагоджувати контакт? Я особисто не квапився б зі ствердною відповіддю. В країні щось слід змінювати, і то негайно. Не можна дозволяти "наполеончикам" відверто і цинічно повторювати свого кумира: "Моя коханка — влада. Я заплатив за неї надто велику ціну, щоб дозволити вкрасти її в мене, або ж допустити, щоб хто-небудь з хіттю позирав на неї".

Іноді слід змиритися з тим, що ціна, заплачена за владу, виглядає мізерною у порівнянні з тим, що мусово платити за свободу. Іноді варто втямити, що влада – не те мірило, яким зручно користатися, коли йдеться про долі мільйонів.  Це усвідомлення – результат банального силогізму, у якому нема невідомих категорій. Та от біда, – маємо провідників, які воліють оперувати складнопідрядними конструкціями, для яких властиво вбачати у найнезначнішому природньому явищі, – до прикладу, – дощі, загрози вселенського масштабу. Тому й не реагують вони на очевидні речі, вважаючи їх надто дріб'язковими для їхньої уваги.

Ви запитаєте, що я пропоную? Нічого надзвичайного: дати народу шанс ще раз сказати своє слово. Після Майдану і революції, врахувавши всі за і проти. Інакше він сам знайде вихід з ситуації колапсу. Досвід є.

Ігор Гулик. Ілюстрація:   nnm.me

Про сенси версій

Бізнес і влада мають нарешті остаточно з'ясувати свої стосунки

Либонь, нам слід припинити лукавство, – правоохоронцям і владцям перестати фальшиво відкидати політичні підтексти самогубств Чечетова, кількома днями раніше – мера і «мєнта» у Мелітополі, а загалу, – робити вигляд, що віримо їм. Так склалося у державі, що кожен інцидент неодмінно містить серед причин і політичну складову.

Політичні сенси версій «нещасних випадків» причетних до колишньої влади осіб заховані значно глибше, ніж партійні потреби моменту. Кожен, бодай трохи успішний підприємець, попри укомплектованість своєї фірми висококваліфікованим менеджментом, насамперед дбає про владні впливи. Для суспільств, які долають період первинного нагромадження капіталу, притаманною є безпосередня присутність "тугих гаманців" у середовищах, які ухвалюють кардинальні рішення, формують підходи, укладають кодекси суспільної поведінки. Упродовж чи не лврх десятків років ми не втомлюємося говорити про потребу відокремлення бізнесу та влади, і щоразу, коли це питання минає стадію передвиборчих риторик, повертаємося до вихідної точки. Ба більше, нові каденції законодавчих органів, – від Верховної Ради до сільських, – характерні посиленням підприємницької квоти. Йти ж у виконавчу гілку без "надійних тилів" на кшталт "свічкового заводика" зважуються лише камікадзе: в Україні не популярний принцип тяглості влади, кожен новий прем'єр, а відтак і міністри вважають святим обов'язком повиганяти у три шиї чиновників, які працювали з попередником, натомість привести "своїх".

Марно говорити зазіхачам на урядництво, що можна жити інакше, якщо бажаєте, здоровіше, позбувшись макабричної "шизофренії" суміщення бізнесових та владних обов'язків; що, зрештою, існує філігранно відпрацьований на Заході механізм лобіювання; що спільнота вже визріла до того, щоб нею керували професійні політики і суспільні менеджери. Особиста участь у владі укоськує усі резони, можливість укладати правила гри самотужки, на свій смак і про свій інтерес, бере гору над здоровим глуздом, а про нагоду побути при розподілі фінансових потоків годі й казати. Є й інші маленькі втіхи для наділених владними повноваженнями "нових українців", які направду межують з хлоп'яцтвом. Маю одного знайомця, який усе життя справедливо будував власну справу, свідомо йшов на конфлікти з податковою часів Кучми і Януковича, щосили допомагав Майдану і логічно потрапив у владу. Тепер він тішиться нагодою… покермувати автом після чарки, переконаний, що жоден даішник не наважиться йому суперечити.

Найгірше, що від цього свавілля потерпають пересічні громадяни. Заручниками і побічними жертвами цього симбіозу є тисячі дрібних підприємців, які змушені працювати в умовах ручного керування, пристосовуватися не тільки до правил гри, що їх пропонує кожен новий уряд, кожен новий міський голова, але й до контексту стосунків того ж таки власника ринку чи супермаркету з новою владною командою. Вони – оптимісти за своєю натурою, ось уже двадцять п'ять років сподіваються на якийсь універсальний закон, що дасть їм зітхнути спокійно бодай на кілька років, уладнати справи, поміркувати над перспективами. Зрештою, саме за такий триб життя вони їздили на Майдан і затято голосували за нову команду. На жаль, новою вона виявилася лише позірно. «Рошен» - тому хрестоматійний приклад. Або 5-й канал...

Отож, бізнес і влада мають нарешті остаточно з'ясувати свої стосунки. Це. мабуть, проблема проблем, перед якою тьмяніють перспективи євроатлантичної інтеграції і український вектор на захід. Зрештою, допоки не сформуються правила співжиття підприємливих громадян і держави, нам нічого позирати на цивілізованих сусідів.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  anekdot.ru

Про паперову совість

Костянтин Матейченко з Народного Фронту пропонує законодавчо берегти цноту влади

Малком Маггерідж, британський журналіст, один з тих, хто, до слова, першими почав бити на сполох з причин небаченого Голоду 30-х років в Україні, так ось, Малком Маггерідж сказав якось, що «преса – це паперова совість». Гадаю, він мав право на таке визначення.

А якщо так, якщо справді медіа є чимось схожим на майже метафізичну для нинішнього світу річ, то зрозумілим є стиль діалогу з представниками цієї професії, якого дотримуються владоможці. Вони то пробують заспокоїти «паперову совість», то лестяться до неї, прагнучи, аби не гризла, або геть втрачають, ризикуючи тим, що колись їм обов’язково це згадається…

Такий коротенький вступ потрібен для того, аби читач легше сприйняв повідомлення про те, що цілком можливо у недалекому майбутньому йому також доведеться розпрощатися з «паперовою совістю», принаймні тією, яка стала звичною для всеукраїнського загалу після подій на Майдані.

Ці нотатки написані під враженням опублікованого законопроекту проекту №2225, що його нам запропонував нардеп від НФ Костянтин Матейченко. Колись схожий документ намагалися ухвалити БЮТівці з «регіоналами» (так-так, уважний українець пригадує і такі альянси), і він містив особливо цікаву статтю 34-1, яка передбачала позбавлення ЗМІ ліцензії «без права відновлення» за поширення «дезінформації». Тепер Матейченко (час же не стоїть на місці, демократія теж) пропонує взагалі садити журналістів на три роки за... критику влади. Враховуючи, що кількома днями раніше Василь Петьовка пропонував надягати арештантські роби на надто сміливих блогерів, можна виснувати, що у ставленні деяких політиків до інакодумців чітко окреслилася недвозначна тенденція. 

Тепер уявіть собі доволі пікантний, але звичайно ж, футуристичний, момент. Нереальний тому, що закон не має зворотньої сили. Але… Журналісти, блогери, які публікують веселкові обіцянки прем’єра про перспективи війни, реформ, вітчизняної економіки назагал, займалися ні чим іншим, як дезінформацією, і в умовах чинності опусів Петьовки, Матейченка мали б сісти вже під вечір того дня, коли схожі матеріали побачили світ.

Звісно, «народнофронтівці», зокрема, Вікторія Сюмар, зараз б’ються у груди, переконуючи, що ніхто з них й гадки не мав обмежити в Україні свободу слова. Їм легше, бо це не для них написано згаданий драконівський проект, це не їм втрачати ліцензії, йти на нари і відповідати перед судом за, у принципі, правдивість написаного. Нам казатимуть, що закон про «дезінформацію» і «критику влади» ще не ухвалений, а якщо й був такий проект, то чи важко передбачити його парламентську долю? Але ж, панове, слідкуйте за ходом думки своїх колег. Він доволі промовистий, навіть з точки зору дідуся Фройда. А попереду – не надто легкі часи. І підстав для критики влади, взявши до уваги її сумнозвісну прозорість і чесність, буде предостатньо.

У принципі, може зауважити читач, хіба така мізерія як «2225» варта уваги, коли назагал йдеться про тектонічні злами в українській державності, яких вона, – ця, скажемо відверто, дещо недолуга, державність може й не витримати. Та, погодьтеся, сам факт того, що серед вітчизняної політеліти ще ширяють проекти обмеження свободи слова, показовий. З таких «дрібничок» й виростає реальність, у ній відтак доводиться жити. По совісті, без неї, чи як вже там вийде…

Ігор Гулик. Ілюстрація: Валентин Дубінін

Чотири кулі в спину

Брутальне убивтсво Нємцова – це сакральна жертва режиму заради остаточної перемоги над Росією

...Коли Путін лицемірно співчуває матері убитого Нємцова і каже про «сакральну жертву», то, без сумніву, має рацію. Тільки у зовсім іншому сенсі, як сам на те натякає.

Смерть Нємцова у «прямому ефірі» ефесбешних камер спостереження біля Кремля – справді «сакральна жертва», принесена не американцями, не «правосєкамі», не київською «хунтою» задля остаточної ізоляції режиму кремлівського карлика. Брутальне убивтсво Нємцова – це сакральна жертва путінського режиму заради перемоги над Росією, точніше, над тими самітниками, які досі вважають, що їхня батьківщина гідна ліпшої долі.

Чотири кулі у спину – ось що чекає кожного, хто привселюдно назве речі своїми іменами: диктатора – диктатором, Путіна – х@лом, війну – війною, злодія – крадієм.

Чотири кулі у спину найяскравішого і найхаризматичнішого опозиціонера – це актуальний стиль політичних розправ над опонентами російського «царя». Кілери вже не марудяться з радіоактивною отрутою, як у випадку з Літвінєнком, уже не імітують самогубство (шалик Бєрєзовского), не заморочуються з правничими витребеньками (смерть Магнітского). Все спрощено до неможливості, усе поставлено ледь не на конвейєр. Чотири постріли у спину.

Я не здивуюся, якщо нинішній жалобний марш у центрі Москви стане черговою кривавою неділею у всуціль забабраній кров’ю російській історії. І чотири постріли у спину Нємцова на Большом Москворєцкому мості відлунюватимуть у майбутніх розправах над його соратниками. І не тільки однодумцями. Строкатість російської опозиції відома, її окремих діячів ретельно розсварював режим. Смерть Нємцова, як колись смерть Кірова, знову урівняє їх «в правах», давши поштовх безоглядному, тотальному терору, репресіям, убивствам. Адже Путін – сумлінний учень «успішного менеджера» Іосіфа Сталіна, то чому б йому не скористатися досвідом боротьби з інакодумством, хай навіть 80-літньої давності. Не забудьмо, - у тому арсеналі є ще бомба у цукерковій пачці для полковника Коновальця в Роттердамі, є ще отруйний  постріл в обличчя Провідникові ОУН Степанові Бандері.

Нємцов – справді сакральна жертва Путіна на вівтарі його віроломної війни з Україною. Адже важко відшукати більш послідовного і жорсткішого критика аншлюсу Криму, агресії на Донбас, ніж ним був Боріс Єфімовіч. Порошенко сказав, що покійний відігравав роль своєрідного моста між російським та українським народами. У тому сенсі, що колись, розсварені та ворожі, вони шукатимуть фігур, здатних якщо не повернути все на звичний довоєнний лад, то бодай примирити, навчити жити по-сусідськи. Тепер зруйновано, спалено і цей, мабуть, останній міст. 

Якщо припустити неймовірне – те, що президент-кагебіст сном і духом не відав про запланований підлий атентат проти Нємцова, що йому, ВВХ, як нікому, абсолютно шкодять чотири кулі в спину свого опонента, - це аж ніяк не змиє кров з путінського піджака. Бо за 15 років правління «Молі» вона досягла, здавалося б, бажаного, - керованого хаосу в головах співвітчизників, і того ж таки – по периметру кордонів новочасної Орди. Тільки ось біда – хаос вийшов з-під контролю, став жахом не тільки для простолюдина, але й для свого вчорашнього режисера. І тепер годі сподіватися на щасливий гепі-енд, лише на «рускій бунт», безсенсовий і нещадний.

Чотири кулі у спину Нємцова – це апофеоз ненависті, що пронизує усе російське суспільство. Злоби, яка, на відміну від цивілізованих народів, стала бажаною «духовною скрєпою» для 86 відсотків мешканців країни, наразі об’єднаних у симпатіях і довірі до вождя. Але чи хтось може гарантувати, що завтра, після якогось зовсім несподіваного зигзагу, ця безмежна ненависть не повернеться проти вчорашнього кумира? Ніхто. Якщо так трапиться, то кремлівський самітник вважатиме щасливим свій власний безславний кінець від кількох пострілів. У груди. Під Кремлівською стіною.

Ігор Гулик. Ілюстрація: golos-ameriki.ru