Кілька штрихів до портрету „ублюдків”

Навіщо інтелектуалам принижувати свій креатив до рівня люмпена?

Досить давно, мабуть, кільканадцять літ тому, мені довелося працювати з цікавим і доволі освіченим режисером, який міг годинами уголос міркувати про телебачення, його природу, метафоричні ряди і паралельний монтаж. Слухати його було цікаво, а от дивитися роботи цього телевізійника на екрані чомусь ні. Я довго міркував, чому так трапляється, чому творець, а він направду був творцем, може вправлятися в теоретичних міркуваннях, а коли мова заходить про втілення, – високі слова кудись випаровуються і спостерігаємо банальний штамп.

З часом я зрозумів причини такої роздвоєності, принаймні, думаю, що зрозумів. Випускник елітного тоді ленінградського вузу, начитаний і талановитий, провадив таке ж подвійне життя. Тобто на роботі, у „курилці” він був таким собі інтелігентом, інтелектуалом, а в побуті – люмпеном, інтереси якого зводилися до „жратви”, „випивки”, „шари”. До слова сказати, російськомовне культурне середовище тодішнього Львова роїлося такими типами, їх можна було зустріти на Вірменській, у букіністичний крамницях, де вони годинами вибирали собі „смаколики” для мізків, але після велемовних „тусовок” за горнятком кави вони йшли у свої кубла, аби квасити „чорнило”, закусюючи квашеною капустою.  

Останнім часом мене дещо шокують раптові зміни лексики ще вчора, здавалося б, витончених та вправних авторів. Я можу зрозуміти усе, – емоційне вигорання, потребу моменту і таке інше, окрім одного, – це допустимо для професійних політиків, які давно відкинули церемонії та сентименти, для яких гонитва за голосами стала професією, сенсом життя, індикатором успіху. Я не тямлю одного, – навіщо інтелектуалам принижувати свій креатив до рівня люмпена, оперуючи ненормованою лексикою, тим паче – невластивою для більшості регіонів України.

Я знаю, що ще один мій колега зробить закид про те, що „сучукрмова” – це не тільки лексикон Франка й інших великих, а й добірна лайка, без якої не минає життя. Але маразм полягає акурат у недобірності цієї лайки, неприродності її уживання у певному контексті, тим паче – у її неформатності, коли йдеться про певну особу з певним усталеним авторитетом серед більш-менш освічених кіл. Маразм полягає у тому, що прагнучи принизити опонента, ми часто самі обираємо позицію приниженого, а відтак, – у часи спокійніші та „пристойніші” розводимося про шляхетність, мораль та інші не властиві для політики сенси, до слова, вимагаючи того від інших.

Не менш шанований мною Бодріяр мав з цього приводу свою точку зору: „Йдеться тепер не про вираження чи висловлення чогось, а тільки про симуляцію соціального, яке вже нічого не виражає саме і саме є невиразимим”. Річ у тім, що чимало партійних середовищ, які з’явилися останнім часом з легкої руки далеко не лівих політиків, вважають за праволи доброго тону артикулювати саме ліві гасла, акцентуючи на соціальному. Але біда в тім, що вони говорять від імені народу на тлі мовчання самого народу. Бодріяр продовжує: „Такою є природа мовчання мас. Але таким чином воно є парадоксальним – це не мовчання, яке не говорить, це мовчання, яке забороняє, щоб про нього говорили від його імени”.

А, може, все набагато простіше, може слід почитати Бєлковского з його характеристикою посткомуністичних спільнот, які, на думку росіянина, є „владою класичних гендлярів... Жодних цінностей за межами торно-грошового обігу не існує – лише голий PR, доданий до комерційного обігу... Вони хапають день, п’ють запаленими вустами з ріки на імення фарт. Вони підуть, коли відчують у річковій воді присмак піску”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru

Множинність сумління

„Подвійні” громадяни – це цілком природна реакція на непевність ситуації в країні

„Подвійні” громадяни, про присутність яких українська влада починає розмову час від часу, -- не що інше, як симптоматичне утілення одразу кількох проблем. Нині офіційно ніхто не квапиться до такої дискусії, однак десь на маргінесі зринають пропозиції на кшталт того, щоб запідозрених у сепаратизмі позбавляти громадянства взагалі.

Але до масштабніших проблем. Перша з них, -- подвійність стандартів, які практикують наші державці, такий собі дуплет ідеологем для загального вжитку і світобачення для внутрішнього користування. Можна відчайдушно просторікувати про мораль і благочестя, а відтак потай аморально і цинічно визискувати опанований ресурс країни, -- при цьому розуміючи безкарність. Ну то й що, що громадська опінія вважатиме тебе лицеміром, -- від цього ні гаряче, ні зимно. Перспектива втратити електоральний ресурс на майбутніх виборах постає цілком ефемерною, коли зважити на розвинуті піар-технології, тим паче, на апатію переважної більшості виборців. До того ж, як засвідчує вітчизняна практика, той, хто хоча б раз здійнявся на владну висоту, ніколи і за жодних обставин не потрапить „на вулицю”, -- будь-який режим потребує „цінних кадрів”, що, не покладаючи рук, вміють працювати задля його збереження.

Друга проблема, -- стосунки влади і спільноти. „Подвійні” громадяни – це цілком природна реакція на непевність ситуації в країні, це, я б сказав, прошарок „раціоналістів”, які прагнуть передбачити наперед все і вся. Причому їхній „раціоналізм” живить сама ж влада, яка, -- і це щораз рельєфіше окреслюється, -- ніколи нічого не доводить до пуття. Упродовж незалежності було кілька гучних скандалів з урядниками, які буцімто тримають у шухлядах по кілька паспортів. І щоразу ці „спалахи” патріотизму, ці публічні спроби „лінчування” неугодних завершувалися пшиком. Громада так і не дізнавалася достеменно, чи направду панове «біпатриди» можуть у будь-який момент дременути за кордон, послуговуючись своїм подвійним громадянством, чи, у випадку чого, той же Ізраїль (чомусь саме ця країна завзято „роздає” свої паспорти українським високопосадовцям) вдасться до екстраординарних заходів для захисту своїх гнаних „синів”.

Але проблема – далебі, глибша. Українська держава не здатна і не хоче захищати своїх громадян на власному терені. Вона просто не виконує дефінітивних функцій – надавати послуги своїм утримувачам у царині безпеки, дотримання людських прав, соціального захисту. Можемо стонадцять разів сипати прокльони на голови тих, хто справді заникав паспорт з двоголовим птахом чи менорою, але при цьому давайте визнаємо очевидну істину: допоки порятунок потопельників буде справою самих потопельників, кожен з них має право вибору рятівної соломинки.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru       

«Коза ностра»

Влада у «демократичній» країні таки непорушна, боіснує вертикаль меркантильного інтересу, захищена метастазами, що проникли усюди

Не варто й заікатися про відповідальність влади у системі, де сама влада є надійним прихистком від переслідувань за безвідповідальність. Схоже на те, що у потребі дочасних виборів зацікавлені акурат фігуранти потенційних кримінальних справ, оскільки, на їхню, – зауважу, не надто глибоку, – думку, непевність нинішнього місця сидіння може бути компенсована надійністю депутатського імунітету.

Однак маємо практику спроб відновити справедливість, порушивши кримінальні справи проти найодізніших учасників найгучніших скандалів, і фактично не маємо жодного прецеденту логічного завершення тих спроб. Захищає урядників з сумнівною репутацією, отже, не тільки повідчення нардепа. Надійним імунітетом є сама належність до владних структур, а відтак – і розгалужена мережа зв’язків, і можливості телефонного впливу, і реальні важелі приведення до тями надто відчайдушних прокурорів чи суддів.

А тепер киньмо оком на те, що було раніше, за тоталітарної системи, і спробуймо оцінити зміни. Тоді, як і тепер, єдиним шляхом просування нагору була наближеність до «провідної сили»: за комуністів – партії, за «демократів» – так званої «еліти». Причому, в СРСР зазіхач на преференції змушений був публічно вступити до лав КПСС, сплачувати членські внески, тобто легально ходити поміж рештою народу «комунякою». Тепер така публічність необов’язкова, ба – навіть небажана. «Потрібні люди», куми, свати, бізнес-партнери… Отож, спілкуючись з чиновником найнижчого штибу ти мусиш напружувати мізки, гадаючи над тим, хто просунув його на це скромне кріселко. І часто доволі несподівано з’ясовуєш такі неймовірні переплетіння інтересів, що й справді починаєш розуміти: влада у «демократичній» країні таки непорушна, бо, попри президентські, урядові та усілякі інші «вертикалі», існує ще міцніша вертикаль меркантильного інтересу, захищена метастазами, що проникли усюди.

Наскільки потужною є ця демократична «коза ностра»? Вона здатна перевернути країну з ніг на голову, нав’язати 46 мільйонам ідею дочасних виборів (як оце зараз, коли ширяться чутки про парламентське перезавантаження), референдумів і таке інше. Заради потреб однієї людини або групки людей, які переймаються своїм майбутнім, маючи підстави остерігатися за минуле.

Аби мене не повважали заангажованим, скажу, що тут йдеться, далебі, не про президента. На жаль, глава держави в цій історії є лише ретранслятором чужих думок і чужих страхів. На жаль… Бо якщо зловісний сценарій спрацює, якщо країну таки кинуть у безлад чергової передвиборчої війни, то врешті-решт, як не тепер, то й четвер, хтось за це відповідатиме. І знову на першому плані виявляються не режисери, а виконавець головної ролі.

Ігор Гулик. Ілюстрація: peritus.com.ua   

Статусні речі

Доволі делікатний момент, – відсутність порозуміння у середовищі тих, кого хочуть «визнати»

Кілька законопроектів, запропонованих урядом в очікуванні 8-9 травня, зоврема  “Про правовий статус та вшанування пам'яті учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті”, можуть слугувати добрим прикладом того, як іноді штучно витворювані перешкоди лише сприяють процесові. Безумовно, документи з’явився, у першу чергу, завдяки сотні передвиборчих обіцянок кількох політичних сил різної давності. Але невідомо, якою була б їхня подальша доля, якби не російська гра на грані фолу у контраверсійних, на погляд Москви, питаннях нашої історії та мови. Так трапилося, що Кремль забув про обачність, заскочений потребою внутрішнього піару, і вирішив, що «українське питання» стане одним з козирів у зовнішньополітичній колоді путінських карт.

Між іншим, питання, з якого стартував черговий етап російсько-української ідеологічної війни, а саме «зростання популярності ідеології ОУН-УПА», як це зазначено в одіозному зверненні Держдуми РФ до польського Сенату– не вартувало б і виїденого яйця, але виявилося першим-ліпшим, що потрапило під руку кремлівським ремісникам від ідеології. Я не кажу вже про цілковите правове невігластво звинувачень України на тлі що не день, то галопуючої фашизації самої Росії, усіляких там міжнародних форумів «консервативних» (читай – нацистських) сил.

«Ідеологічна» сутичка може стати тією грудкою, яка з часом спричинить снігову лавину. У її контекст утягнуто і якісь зовсім несподівані одкровення Валентина Наливайченка про «бандеризацію» СБУ, і креативний підхід Порошенка у відповідь на зливу тролінгу після невдалох обмовки. Відчуваю, що чим ближче до 70-річчя завершення Другої світової, чим відчутніше ставатиме дошкульною самотність Владіміра Путіна на трибуні мавзолею, тим потужніше лунатимуть пропагандистські залпи з обидвох сторін.

...І ось проект «про статус», який пропонує наділити ним   особи, що брали участь у політичній, партизанській, підпільній чи збройній боротьбі 20 – 90-х роках ХХ століття у складі Української військової організації, Карпатської Січі, ОУН, УПА, Української Головної Визвольної Ради, а також тих, хто допомагав у діяльності вказаних організацій. Тобто, у разі ухвалення закону матимемо спробу створення прецеденту, схожого за своїм сенсом до знаного зі світової історії кроку Франсиско Франко, іспанського «каудильо», який зумів примирити усіх співвітчизників, пересварених громадянською війною.

Але тільки спробу. Без сумніву, коаліція дійде порозуміння і проголосує за такий закон. Попри шалений спротив у таборі так званої опозиції, яку ліпше було б назвати «фракцією Кремля».

Та є ще один, доволі делікатний момент, – відсутність порозуміння у середовищі тих, кого хочуть «визнати». Це прикро, але досі, вже на схилі віку, ветерани визвольних змагань не можуть дійти миру, продовжуючи чвари, спричинені давнім розколом ОУН на «бандерівців» та «мельниківців». Досі пошепки, а то й уголос, артикулюються підозри у співпраці поодиноких «співкамерників» совєтських таборів з тодішніми каральними органами. Уголос такі речі промовляються акурат тоді, коли учорашньому побратиму «світить» місце у вибочому списку чи інші, недосяжні для його оточення преференції. Це – дрібниці, скажете ви, але диявол, знано, ховається акурат серед мізерії.

Певна річ, особи, про яких ідеться, мають звикнути до свого нового статусу. Боронь Боже, аби гнані окупаційними режимами різного ґатунку, відчувши увагу Української держави, за яку вони поклали життя і здоров’я, не повернули своє пізнє визнання на помсту задавненим опонентам. Аби, наснажені перемогою, не почали чинити так, як, зазвичай, чинили ветерани совєтської армії. Вивищення одних не може бути підставою для приниження інших, а лише основою діалогу, який, гадаю, дозволить усім його учасникам зрозуміти і розповісти загалові, хто був ким насправді – вояком за ідею, жертвою обставин чи свідомим виконавцем чужої волі: енкаведистом, провокатором, зрадником. Таке знання не завадить за будь-якого статусу…

Ігор Гулик. Ілюстрація: tsn.ua

Боржники креативу

Опінія – ніщо, а що таке опінія у порівнянні з креативом, «прикидом»?

Політичні баталії в Україні перейшли небезпечну межу між реальністю і містикою. Банальне перемивання кісточок політичних опонентів, викиди компромату і технологічні винаходи, що є характерними ознаками борні за владу за усіх режимів (крім, звичайно тоталітарних, бо там все поділено остаточно), якось поволі трансформувалися у езотеричні вправи політиків, одержимих ідеєю фікс.

Риторика, яка живила середовища головних бенефіціарів Майдану і лави їхніх прихильників, подолавши лівацький рубікон благоденственних ілюзій, все частіше повертається до публіки незнайомим їй досі обличчям, на якому бойові тату замінено шаманськими символами. Марґінали тішаться, цитуючи проповіді своїх кумирів, як тішаться гороскопами, нумерологією та іншим газетним непотребом, укладеним студентами-практикантами, позаяк на штатних астрологів бракує гонорару...

Здобутки мережевого маркетинґу у виконанні «Посольства Божого», якими колись втішався космічний столичний мер, – ніщо у порівнянні з «просунутими» апеляціями до Лі Куана Ю, жонґлюванням інтелектуальними винаходами великого сингапурця. Козак-характерник хай зачекає зі своєю бандурою на узбіччі українського політичного манівця, бо куряву наразі здійняв стакун Воїна світла...

То нічого, що схожу епігоністику можна тоннами придбати на книжкових сміттярках мегаполісів.  Загалові ніколи читати, єдине, що стукає у його зворохоблені мізки, – уривки округлих і смачних спітчів, візуалістика дорогих шат і вологих від надміру гліцерину зіниць. Попелюшки у сукнях від Гуччі (гардероб за дві з половиною штуки баксів, який періодично перетворюється, залежно від обставин, або у футболки революціонерок, або у демократичні джинси).

Паростки солідаризму знову пробиваються крізь залізобетон казенної риторики. Нумо тепер у святая святих – душу пересічного обивателя.

Опінія – ніщо, а що таке опінія у порівнянні з креативом, «прикидом»? І кого вважати мейкерами опіній – жменьку хирлявих інтелектуалів, недобитих колишнім режимом, чи, може, тисячі «клюмб», де сотні тисяч затурканих мають для поклоніння і надії нову ікону «Ери Справедливості». «Справедливість не реалізується у суспільстві, члени якого не визнають себе його боржниками, – писав Леон Буржуа, один з ідеологів французького солідаризму. – Жоден результат інтелектуальної, моральної чи фізичної діяльності людини не може бути досягнутим її власними силами, її власною персоною... Людина, яка живе в суспільстві і не може жити без нього, є його боржником...». Проблема у тому, що солідаристи схильні ототожнювати суспільство (перед якими тотально усі «заборгували»), і державу.

Отже, з’ясовуємо, що не нам завинили «сильні цього світу»: за непевність у завтрашньому дні, за корупцію і валтасарові банкети чиновництва, зрештою, за голоси, віддані нами за «обранців» на чергових виборах. Це ми з вами, мусимо плекати у собі комплекс меншовартості перед ними – білими і пухнастими, – мусимо молитися на їхні дешеві плакатики-агітки, мусимо ставати у позу «чого ще забажаєте?». Все, як по писаному: «На жаль, колись людей обирали на державні посади не за видатну здатність служити своєму народові, а за видатний талант вислужитися перед білими боссами» (Лі Куан Ю).

Та обзивайте себе, як вам припаде до душі і смаку, – хоч воїнами, хоч месіями, – тільки не змушуйте всіх відчувати себе винними перед вами.

Ігор Гулик. Ілюстрація: perevodika.ru

Неуникність поразки

Чому у війні з Україною програє не тільки Путін, але й Росія?

Гадаю, у кожного знайдеться по кілька варіантів відповіді на це запитання і цілий набір аргументів для підставовості своєї версії. Для когось запорукою перемоги є зусилля українського війська, яке фактично постало з постянуковичівської  руїни, мов Фенікс з попелу. Для інших – підтримка міжнародної спільноти, санкції Заходу, рахітичний стан російської економіки. Словом, говорити – не переговорити.

Але для мене особливо показовим видається один скромний, на перший погляд, факт із учорашньої новинної стрічки. Польський Сенат рішуче і категорично відмовився засудити спільно із Росією історичну спадщину ОУН-УПА. Спікер Богдан Борусєвіч прямо пов’язав зростання популярності «бандерівців» та ідеології радикального українського націоналізму з актуальним моментом російської агресії.

Це, попри будь-які компліменти, революційний зсув у політичній практиці наших сусідів. Утім, - це і привід для ревізії оцінок українських президентів, яким доволі часто діставалося на горіхи за політику «примирення і прощення». Особливо, в Галичині, мешканці якої, з одного боку, були в різні часи і через різні обставини, базовим електоратом для Кучми, а відтак Ющенка, але не могли вибачити їм «колаборацію перед поляками».

Два роки тому українсько-польська дискусія про спадок ОУН-УПА сягнула апогею у контексті річниці так званої «волинської різні». Тоді польський сейм розколовся у питанні про визнання цієї трагедії «геноцидом поляків». Ситуація направду балансувала на фатальній межі, переступивши яку, дві сусідні країни відтак опинилися б у стані конфронтації та ворожнечі. І що цікаво: 2013-го з’явився на світ Божий документ, аналогів якому не знає світова практика. 148 народних депутатів тодішньої Верховної Ради України (членів фракцій Партії регіонів і КПУ) звернулися до польських колег з пропозицією визнати «волинську різню» геноцидом поляків. Якщо хтось досі мав сумніви у тому, з якого центру надійшла така вказівка «хохляцьким холуям», то тепер, порівнявши її з учорашнім російським закликом до Сенату, цей легковірний мав би позбутися останніх ілюзій.

За два роки маємо геть іншу ситуацію. Змінилася Україна і українці. Змінилася Польща і поляки. Не тільки у сенсі активного спільного спротиву російській агресії. Але, як мені здається, у поступові на шляху переоцінки цінностей та історичного спадку. Ми, - разом із західними сусідами та союзниками, - стали європейцями у ставленні до історії, відкинули давні практики «жити минулим» і спробували «жити нинішнім і майбутнім». Прокляте «вчора», яким досі маніпулювали вороги і недоброзичливці, яким послуговувалися політичні шахраї і відверті агресори, стало просто уроком, добре вивченим, сповненим застережень, але аж ніяк не керівництвом до дії зараз, вже. І завтра теж - ні.

Між тим, на північ від Хутора Михайлівського, у країні, яка донедавна викохувала ілюзію про наддержаву, саме минуле стало інструментом управління мізками мільйонів. Настільки зручним інструментом, що 90 відсотків росіян втрапили у ментальну пастку, про яку відчайдушно написала Марія Стєпанова на Colta.ru. «Ця зачумленість минулим, - зауважує вона, - не схожа на жодну з відомих мені недуг, і вона потребує аналізу та лікування. Нездатність розташувати між собою і минулим холод бодай якоїсь відстороненості, відсутність дистанції і навіть бажання дистанціюватися від того, що вже відбулося, уможливлюють дивні трансмутації. Коли минуле і сьогодні співіснують з такою інтенсивністю, майбутнє робиться непотрібним – і найбільше нагадує сповзання в Аїд».

Саме така світоглядна пастка зумовить нищівну поразку не тільки Путіна і путінізму. Вона позначиться на персональних долях тих, хто хвацько і беззастережно прийняв запропоновані кагебістською клікою правила гри, розраховуючи на сумнозвісні російські «авось» і на «шару». Ця зарубка мулятиме не тільки тим, хто щойно передчуває перспективу затяжної постімперської депресії, вона дасться взнаки поколінню, змушеному «вигрібати з Аїду», вчитися жити, як нормальна нація, - не у минулому, а нині і завтра.

Ігор Гулик. Ілюстрація: ukrmirnews.blogspot.com

Про щирість політиків

Вітчизняні провідники занадто рано вбралася у шати досвідчених та самовпевнених державотворців

На українських адміністративних будівлях варто було б повісити банер з цитатою Генріка Ібсена: «Якщо двері до зали відчинені, уникайте чорного ходу».  Це я не про корупцію, бо знано, що вона лише віднедавна почала шукати потаємних стежок, раніше ж навпаки, робилася відверто й нахабно, зневажаючи не тільки закон, але й елементарні норми пристойності. Я кажу про заплутаний клубок проблем з новою владою, якому додають пікантності щоденні заяви знакових осіб.

Розумію, що політика – не справа відвертих та щирих, радше вона – заняття хитрунів та інтриганів. Рівно ж усвідомлюю, що вітчизняні політики занадто рано вбралася у шати досвідчених та самоупевнених державотворців, позаяк вони мають справу не зі звиклим до демократії народом, а з тими, хто фактично разом з елітою робить перші кроки, а, отже, має схильність довіряти своїм провідникам. Перші суттєві тріщини у конструкції цієї довіри не відкинули, однак, симпатиків не надто чесних і щирих діячів, далебі, не варто тому випробовувати на міць народне терпіння надалі, оскільки вже останні вибори цілком недвозначно засвідчили, як кількісно зростає партія «проти всіх».

Але коли президент відверто займається плагіатом, проголошуючи «еру справедливості», то «його народ» раптом починає нервово згадувати, де ж це він чув про «справедливість, за яку треба боротися»? Якщо гарантові до смаку давня, дуже висока популярність фатальної супутниці Ющенка, якщо у безпросвітному популізмі він вбачає шлях доуспіху, – то це, здається, не предмет для всеукраїнських переживань, це, вочевидь, особиста справа громадянина Петра Порошенка. Бо, власне, саме від непослідовності, часами діаметральної протилежності сенсових наповнень президентських месиджів країна стає цапки, маючи, до речі, й без того, чимало причин для переживань і особистих трагедій.

Але ж… «двері до зали відчинені». Їх відчинили ще тоді, коли президент і коаліція почали відверто махлювати, не виконуючи своїх передвиборчих обіцянок. То чому зараз, роблячи невтямливу і, відверто кажучи, провокаційну заяву про «еру справедливості», Порошенко намагається дистанціюватися від коаліції, вдягнувши тогу третейського судді? Втримати державу, у якій, за давнім влучним висловом політолога Вадима Карасьова, нема партій, що змагають за владу, а є «партії-країни», які поборюють одна одну до останнього, – такою політикою не вдасться.  Коли «двері до зали відчинені», коли проартикульовано головні завдання і головні симпатії, то, як на мене, слід дотримуватися задекларованої тактики, а не «шукати чорного ходу».

Тут не мова про переваги чи недоліки «майданної коаліції». Тут мова про щирість політиків перед собою, своїми партнерами і, зрештою, перед виборцями. Вони, виборці, голосували з переконанням, що, можливо, судячи з декларацій та обіцянок, сили Майдану нарешті знайдуть порозуміння і об’єднаються. А чим тепер Порошенко відрізняється від невдахи-Ющенка?

«Майданна більшість» може бути нестійкою, хиткою і нетривалою. Але вона мусить бути, бодай для того, аби її суб’єкти змогли знову апелювати до тих, хто голосував за них фактично двічі. Якщо цього не станеться, якщо БПП (загалом чи якийсь її відлам) подасться до спілки з «колишніми», або за рахунок їхніх голосів спробує проштовхувати хай навіть «справедливі» рішення, то гріш ціна «гарвардським хлопчакам», фейси декого з яких ще й досі незнайомі кожному українцеві.

А, може, українському президентові й направду варто залишити повноваження британської королеви? Принаймні, країна позбудеться примхливого і непослідовного чинника дестабілізації, а поведінка її політиків стане бодай на йоту щирішою і правдивішою.

Ігор Гулик. Ілюстрація: telegraf.in.ua