Змова еліт

Українцям, особливо тим, хто претендує на провідництво, слід, у першу чергу, перейнятися проблемою власного очищення від негативу

Доволі жвавою видається нам дискусія, що розгортається довкола перспективи переформатування чи інакше – «перезаснування» держави на тлі назріваючого конфлікту між владними гілками в Україні. Усіляка державна трансформація є небезпекою, принаймні, у суспільній свідомості пострадянщини. Хоча Франція пережила кілька таких катаклізмів, а Польща втілила ідею перезавантаження державності у формат Четвертої Речі Посполитої.

Безумовно, ті, хто взявся за перезаснування держави відповідають на виклики, так чи інакше артикульовані політичними середовищами сучасної України. У жодному з них (бодай у найповажніших) вже й не приховують, що фактично всі найзнаковіші державні чинники (читай – гілки влади) потрапили до глухого кута, виходом з якого може бути лише прорив на новий рівень. Спроби вдаватися до косметики лише поглиблюють розпач безвиході, перетягування ковдри повноважень множить локальні конфлікти, що знекровлюють, виснажують обидві сторони, дискредитують їх і Україну назагал в очах міжнародної спільноти, штовхають до прірви господарку. Це – справжня небезпека в контексті війни.

Тобто маємо парадоксальний випадок, коли еліти, усвідомлюючи категоричний вислів «так жити не можна» і досягши у цьому розумінні консенсусу, змовилися у намаганні переформатувати державу, але кожна на свій штиб. Таке бажання можна було б тільки вітати, але проблема відсутності чіткого бачення майбутнього шляху змін породжує гіркі сумніви у здатності новаторів зробити бодай перший крок.

Власне кажучи, спробою перезаснування держави можна вважати Майдан і час «непевної влади» з Турчиновим на чолі. Інша річ, що та спроба виявилася невдалою, і причини її фіаско полягали аккурат у царині об’єктивній. Тінь поразки й досі бовваніє над усіма реформаторськими середовищами тих часів, робить їхні проекти якщо не фанстамагоричними,  то, принаймні, далекими і незрозумілими для зацікавленої публіки.

Зараз для нової України пропонують принципи антикорупційності, моральності, європейських цінностей, захисту національно-культурної ідентичності в умовах глобалізації. В основі пропозицій спільноті лежить цілковитий розрив з пострадянським окупаційним минулим (див пакет законів з декомунізації). Для українського суспільства такі вимоги є архіактуальними. Але вони декларуються упродовж тривалого часу, причому у супроводі найрізноманітніших, подекуди й діаметрально протилежних інтерпретацій, особами, які встигли натішитися харизмою і змарнувати її. Проповідництво одних і тих же ідей різними політичними силами девальвує їхні світоглядні підвалини, сіє зерна сумніву у спроможності еліт працювати задля держави, а не, змовившись, спекулювати привабливими гаслами заради власних статків.

Тож українцям, особливо тим, хто претендує на провідництво, слід, у першу чергу, перейнятися проблемою власного очищення від негативу, який з кожним новим днем, з кожним скандалом, з кожною оборудкою, освяченою чи пролобійованою на найвищих щаблях, нагромаджується, як снігова куля. Дж. Міль якось написав, що «гідність держави зрештою залежить від гідності особистостей, які її створюють». Зрозуміло, ті, хто замислюється над «перезаснуванням» України і проектує його, претендують на роль «батьків-засновників». А отже, проблема власної гідності для них постає з усією однозначністю і категоричністю.

Ігор Гулик. Ілюстрація: sovross.ru

Запорука перемоги

Демагогія з елементами Апокаліпсису взагалі властива невдахам, які зациклені на власному світосприйнятті, на непогрішності власних моделей світобудови

Гадаю, що вже незабаром з’ясуються визначальні мотиви найзнаковіших постатей українського політикуму і мета, що спонукала їх до вельми ексцентричної поведінки, неадекватної періоду звичного великоднього затишшя. Принаймні, заяви, зроблені під куполом Верховної ради, обіцяють логічне продовження, а то й завершення конституційної реформи. Інша річ, яким буде це завершення, і чи досягнуть зміни, започатковані похапцем, під тиском обставин і закордонних партнерів, зміни, що, як завжди, стали плодом потворного ренегатства одних і жадоби влади інших, корисних для країни результатів. 

Відтак тепер ми розпочали дискусійний період, коли кожен більш-менш освічений може висловити свої прогнози і сподівання. Ситуація, – демократична з одного боку, бо сприяє розвою громадської думки, є все ж ненормальною, оскільки за вільнодумними розмовами приховується суть. А вона полягає у тому, що спільнота, як зазвичай, обговорює ймовірний наслідок і цим практикує медитацію від неможливості впливати на процес ухвалення рішень.

Сторони, яка уважатимуть себе ображеними, - а такі, безумовно, будуть, - потерпатимуть, мабуть, від задавненого комплексу меншовартості. Він спричинений не тільки схильністю до дитячих вередувань, коли дорослі роблять щось “неправильне” з точки зору малюка. Недуга посилюється ще й подиву гідною амнезією, оскільки це “неправильне” ще кілька років тому було головною ідеологемою нинішніх опонентів.

Середовище, яке наполягатиме на “усікновенії” президентських повноважень (читай «Народний Фронт»), своєрідному секвестрі арсеналу Порошенка, безумовно, через рік-два впаде в гріх його ж реабілітації. Бо тоді ходитиме про наступника ПОПа, і серед когорти посягачів на його фотель, ясна річ, виявиться нинішній прем’єр. Тоді казатимуть,  що саме широкі можливості інституту глави держави дозволяли йому ходити “поміж дощем”, дотримуючи балансу рівноваг і стримунь всередині країни, рівно ж урезонювати впливи «п’ятої колони».

Зараз же у свідомості загалу намагаються вкорінити апокаліптичні настрої повного краху ідеї державності й незалежності. Дехто намагається вписати неквапливий поступ реформ у систему “міжнародної змови” проти України. Що найприкріше, в одну купу звалюють все – і фронтові справи, і конституційні зміни, і реформу системи місцевого самоврядування, що її намагаються подавати зараз за Судний день для держави. Демагогія з елементами Апокаліпсису взагалі властива невдахам, які зациклені на власному світосприйнятті, на непогрішності власних моделей світобудови. Коли ж вони виявляються неспроможними або природний плин подій ламає структури і схеми, їхні апологети здіймають галас, у якому важко відшукати елемент логіки. “Один з найпоширеніших парадоксів, – пише Ортега-і-Гасет, – полягає в тому, що перемогою в битві звитяжець завдячує своєму супротивникові. Потуга якогось війська - поняття абстрактне. Вона залежить від потуги супротивника, і одним з її складників є слабкість ворога”.

Найгірше, що апелюючи до європейських принципів, люди, яких важко запідозрити в злих умислах щодо своєї батьківщини, не бажають зауважувати очевидного: український президент й досі залишається гарантом Конституції. І цих повноважень ніхто йому не забирав. До того ж Порошенко може покладатися на РНБО, –організацію, яка не має аналогів у Європі, і рішення якої є обов’язковими до виконання усіма органами цієї держави. Перелік президентських можливостей і засобів для їх реалізації можна було продовжувати. Але це тема окремої публікації.

Інша річ, що він не наважується уповні скористатися власними засобами для того, аби зупинити хвилю кризи, яку провокує, на перший погляд, його ж коаліція. Не дивно, – маючи за плечима людей, які істерично шукають сірих кішок у темній кімнаті, які, може, й не бажаючи того, оперують аргументами з арсеналу “шустерів”, ПОП за визначенням не може бути сильним президентом.

Ігор Гулик. Ілюстрація: life.pravda.com.ua  

Війна міфів

Схильність українців до сакралізації власних провідників зазнала відчутної ревізії

Є у Станіслава Єжи Лєца чудовий вислів з „Непричесаних думок”, який, одверто кажучи, треба було б вивішувати замість банерів на обидвох київських Майданах. Цей вислів звучить так:  „Коли міф зіштовхується з міфом, зіткнення буває геть реальне”.

Схильність українців до міфологізації та навіть сакралізації власних провідників тепер зазнала відчутної ревізії, принаймні, хотілося б, щоб нарешті наша легковірність не заходила аж так далеко. Як і цілком щире бажання вбачати у милозвучних словесних конструкціях офіційних рупорів влади істину в останній інстанції. Бо той же Лєц провокативно, зате цілком резонно стверджує, що „помилка стає помилкою, народившись, як істина”.

По-суті, коли йдеться про конфлікт українського масштабу, то мусимо визнати, що його головне міфологічне начало лежить у площині єдності одвічних антагоністів. Це виглядає парадоксально, але так воно є, коли зауважити, що і Яценюк, і Порошенко виступають за окремішність України як держави, як суб’єкта міжнародних стосунків, зобов’язань, а, особливо, світового економічного комплексу. Інша річ, що вони мають різні погляди на шляхи досягнення цієї мети: Президент волів би здійснювати поступ України ліберальним шляхом, прем’єр же, на мій погляд, орієнтується на докорінно інший принцип - державного капіталізму, зразком якого і оскоминою, набитою від агресивного і почасти дилетантського піару, стали представники так званих „азійських молодих гігантів” – Китаю, Малайзії, Сінгапуру, Тайваню. Зауважу, що далекосхідний приклад зазнає доволі суттєвих корекцій, перейшовши до України через російський терен, і тому у практиці уряду чимраз то відчутнішими стають симптоми „керованої демократії”.

Міф другий полягає у тому, що Україна заповзялася реформувати систему державної влади, як зазвичай, не обміркувавши своїх нинішніх потреб, ба більше, не оцінивши готовності еліт до таких кардинальних змін. Надмірне захоплення прикладами сусідів по Старому світу, – зокрема, – парламентськими республіками, – може зіграти злий жарт з артикуляторами європейського вектора, які ніколи не були адептами цього устрою. Як і прагнення гаранта зміцнити президентський елемент у нинішній формі державного устрою. Серед ошуканих можуть виявитися не тільки „фронтовики” Яценюка, Порошенкові з БПП теж не варто надто втішатися горизонтом можливостей, бо проекти змін до Конституції, які пропонуються обома суб’єктами влади, одинаково скомпрометують публічні вислови демократичних речників фракції. Таким же чином, як парламентська візія майбутнього держави виявилася успішно скомпрометованою колись послідовниками марксизму-ленінізму під орудою Олександра Мороза.

Міф третій і найнезбагненніший – вибори як панацея від усіх суспільних недуг. Загал мав би усвідомити, що дочасна парламентська кампанія потрібна не йому, – принаймні, її доцільність не є аж надто конечною, – а власне тим, хто ось уже упродовж кількох місяців провадить атракції на столичних майданах, веде безплідні перемовини з метою виторгувати для себе і статуси, і повноваження, і важелі впливу. Цілком природнім і зрозумілим видається їм такий спосіб гаяння дорогоцінного часу, цілком виправданими є їхні надії позбутися у процесі гарячих політичних ігрищ зайвих фігурантів у парламенті. Ставки надто високі, ризик надто фатальний, – але міфотворці розуміють ці ризики специфічно, проектуючи їх лише на власні персони і власні потреби. Те, що „зіткнення міфів” може перетворитися на реальність, причому сумну і зловісну, реальність для всієї країни, якось не вписується у межі світосприйняття наших державців. Тоді спеціально для них ще одна мудрість Лєца:  „Міфи найвідданіше підтримують найманці”. 

Ігор Гулик. Ілюстрація: cartoonblues.com

   

Кілька штрихів до портрету „ублюдків”

Навіщо інтелектуалам принижувати свій креатив до рівня люмпена?

Досить давно, мабуть, кільканадцять літ тому, мені довелося працювати з цікавим і доволі освіченим режисером, який міг годинами уголос міркувати про телебачення, його природу, метафоричні ряди і паралельний монтаж. Слухати його було цікаво, а от дивитися роботи цього телевізійника на екрані чомусь ні. Я довго міркував, чому так трапляється, чому творець, а він направду був творцем, може вправлятися в теоретичних міркуваннях, а коли мова заходить про втілення, – високі слова кудись випаровуються і спостерігаємо банальний штамп.

З часом я зрозумів причини такої роздвоєності, принаймні, думаю, що зрозумів. Випускник елітного тоді ленінградського вузу, начитаний і талановитий, провадив таке ж подвійне життя. Тобто на роботі, у „курилці” він був таким собі інтелігентом, інтелектуалом, а в побуті – люмпеном, інтереси якого зводилися до „жратви”, „випивки”, „шари”. До слова сказати, російськомовне культурне середовище тодішнього Львова роїлося такими типами, їх можна було зустріти на Вірменській, у букіністичний крамницях, де вони годинами вибирали собі „смаколики” для мізків, але після велемовних „тусовок” за горнятком кави вони йшли у свої кубла, аби квасити „чорнило”, закусюючи квашеною капустою.  

Останнім часом мене дещо шокують раптові зміни лексики ще вчора, здавалося б, витончених та вправних авторів. Я можу зрозуміти усе, – емоційне вигорання, потребу моменту і таке інше, окрім одного, – це допустимо для професійних політиків, які давно відкинули церемонії та сентименти, для яких гонитва за голосами стала професією, сенсом життя, індикатором успіху. Я не тямлю одного, – навіщо інтелектуалам принижувати свій креатив до рівня люмпена, оперуючи ненормованою лексикою, тим паче – невластивою для більшості регіонів України.

Я знаю, що ще один мій колега зробить закид про те, що „сучукрмова” – це не тільки лексикон Франка й інших великих, а й добірна лайка, без якої не минає життя. Але маразм полягає акурат у недобірності цієї лайки, неприродності її уживання у певному контексті, тим паче – у її неформатності, коли йдеться про певну особу з певним усталеним авторитетом серед більш-менш освічених кіл. Маразм полягає у тому, що прагнучи принизити опонента, ми часто самі обираємо позицію приниженого, а відтак, – у часи спокійніші та „пристойніші” розводимося про шляхетність, мораль та інші не властиві для політики сенси, до слова, вимагаючи того від інших.

Не менш шанований мною Бодріяр мав з цього приводу свою точку зору: „Йдеться тепер не про вираження чи висловлення чогось, а тільки про симуляцію соціального, яке вже нічого не виражає саме і саме є невиразимим”. Річ у тім, що чимало партійних середовищ, які з’явилися останнім часом з легкої руки далеко не лівих політиків, вважають за праволи доброго тону артикулювати саме ліві гасла, акцентуючи на соціальному. Але біда в тім, що вони говорять від імені народу на тлі мовчання самого народу. Бодріяр продовжує: „Такою є природа мовчання мас. Але таким чином воно є парадоксальним – це не мовчання, яке не говорить, це мовчання, яке забороняє, щоб про нього говорили від його імени”.

А, може, все набагато простіше, може слід почитати Бєлковского з його характеристикою посткомуністичних спільнот, які, на думку росіянина, є „владою класичних гендлярів... Жодних цінностей за межами торно-грошового обігу не існує – лише голий PR, доданий до комерційного обігу... Вони хапають день, п’ють запаленими вустами з ріки на імення фарт. Вони підуть, коли відчують у річковій воді присмак піску”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru

Множинність сумління

„Подвійні” громадяни – це цілком природна реакція на непевність ситуації в країні

„Подвійні” громадяни, про присутність яких українська влада починає розмову час від часу, -- не що інше, як симптоматичне утілення одразу кількох проблем. Нині офіційно ніхто не квапиться до такої дискусії, однак десь на маргінесі зринають пропозиції на кшталт того, щоб запідозрених у сепаратизмі позбавляти громадянства взагалі.

Але до масштабніших проблем. Перша з них, -- подвійність стандартів, які практикують наші державці, такий собі дуплет ідеологем для загального вжитку і світобачення для внутрішнього користування. Можна відчайдушно просторікувати про мораль і благочестя, а відтак потай аморально і цинічно визискувати опанований ресурс країни, -- при цьому розуміючи безкарність. Ну то й що, що громадська опінія вважатиме тебе лицеміром, -- від цього ні гаряче, ні зимно. Перспектива втратити електоральний ресурс на майбутніх виборах постає цілком ефемерною, коли зважити на розвинуті піар-технології, тим паче, на апатію переважної більшості виборців. До того ж, як засвідчує вітчизняна практика, той, хто хоча б раз здійнявся на владну висоту, ніколи і за жодних обставин не потрапить „на вулицю”, -- будь-який режим потребує „цінних кадрів”, що, не покладаючи рук, вміють працювати задля його збереження.

Друга проблема, -- стосунки влади і спільноти. „Подвійні” громадяни – це цілком природна реакція на непевність ситуації в країні, це, я б сказав, прошарок „раціоналістів”, які прагнуть передбачити наперед все і вся. Причому їхній „раціоналізм” живить сама ж влада, яка, -- і це щораз рельєфіше окреслюється, -- ніколи нічого не доводить до пуття. Упродовж незалежності було кілька гучних скандалів з урядниками, які буцімто тримають у шухлядах по кілька паспортів. І щоразу ці „спалахи” патріотизму, ці публічні спроби „лінчування” неугодних завершувалися пшиком. Громада так і не дізнавалася достеменно, чи направду панове «біпатриди» можуть у будь-який момент дременути за кордон, послуговуючись своїм подвійним громадянством, чи, у випадку чого, той же Ізраїль (чомусь саме ця країна завзято „роздає” свої паспорти українським високопосадовцям) вдасться до екстраординарних заходів для захисту своїх гнаних „синів”.

Але проблема – далебі, глибша. Українська держава не здатна і не хоче захищати своїх громадян на власному терені. Вона просто не виконує дефінітивних функцій – надавати послуги своїм утримувачам у царині безпеки, дотримання людських прав, соціального захисту. Можемо стонадцять разів сипати прокльони на голови тих, хто справді заникав паспорт з двоголовим птахом чи менорою, але при цьому давайте визнаємо очевидну істину: допоки порятунок потопельників буде справою самих потопельників, кожен з них має право вибору рятівної соломинки.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru       

«Коза ностра»

Влада у «демократичній» країні таки непорушна, боіснує вертикаль меркантильного інтересу, захищена метастазами, що проникли усюди

Не варто й заікатися про відповідальність влади у системі, де сама влада є надійним прихистком від переслідувань за безвідповідальність. Схоже на те, що у потребі дочасних виборів зацікавлені акурат фігуранти потенційних кримінальних справ, оскільки, на їхню, – зауважу, не надто глибоку, – думку, непевність нинішнього місця сидіння може бути компенсована надійністю депутатського імунітету.

Однак маємо практику спроб відновити справедливість, порушивши кримінальні справи проти найодізніших учасників найгучніших скандалів, і фактично не маємо жодного прецеденту логічного завершення тих спроб. Захищає урядників з сумнівною репутацією, отже, не тільки повідчення нардепа. Надійним імунітетом є сама належність до владних структур, а відтак – і розгалужена мережа зв’язків, і можливості телефонного впливу, і реальні важелі приведення до тями надто відчайдушних прокурорів чи суддів.

А тепер киньмо оком на те, що було раніше, за тоталітарної системи, і спробуймо оцінити зміни. Тоді, як і тепер, єдиним шляхом просування нагору була наближеність до «провідної сили»: за комуністів – партії, за «демократів» – так званої «еліти». Причому, в СРСР зазіхач на преференції змушений був публічно вступити до лав КПСС, сплачувати членські внески, тобто легально ходити поміж рештою народу «комунякою». Тепер така публічність необов’язкова, ба – навіть небажана. «Потрібні люди», куми, свати, бізнес-партнери… Отож, спілкуючись з чиновником найнижчого штибу ти мусиш напружувати мізки, гадаючи над тим, хто просунув його на це скромне кріселко. І часто доволі несподівано з’ясовуєш такі неймовірні переплетіння інтересів, що й справді починаєш розуміти: влада у «демократичній» країні таки непорушна, бо, попри президентські, урядові та усілякі інші «вертикалі», існує ще міцніша вертикаль меркантильного інтересу, захищена метастазами, що проникли усюди.

Наскільки потужною є ця демократична «коза ностра»? Вона здатна перевернути країну з ніг на голову, нав’язати 46 мільйонам ідею дочасних виборів (як оце зараз, коли ширяться чутки про парламентське перезавантаження), референдумів і таке інше. Заради потреб однієї людини або групки людей, які переймаються своїм майбутнім, маючи підстави остерігатися за минуле.

Аби мене не повважали заангажованим, скажу, що тут йдеться, далебі, не про президента. На жаль, глава держави в цій історії є лише ретранслятором чужих думок і чужих страхів. На жаль… Бо якщо зловісний сценарій спрацює, якщо країну таки кинуть у безлад чергової передвиборчої війни, то врешті-решт, як не тепер, то й четвер, хтось за це відповідатиме. І знову на першому плані виявляються не режисери, а виконавець головної ролі.

Ігор Гулик. Ілюстрація: peritus.com.ua   

Статусні речі

Доволі делікатний момент, – відсутність порозуміння у середовищі тих, кого хочуть «визнати»

Кілька законопроектів, запропонованих урядом в очікуванні 8-9 травня, зоврема  “Про правовий статус та вшанування пам'яті учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті”, можуть слугувати добрим прикладом того, як іноді штучно витворювані перешкоди лише сприяють процесові. Безумовно, документи з’явився, у першу чергу, завдяки сотні передвиборчих обіцянок кількох політичних сил різної давності. Але невідомо, якою була б їхня подальша доля, якби не російська гра на грані фолу у контраверсійних, на погляд Москви, питаннях нашої історії та мови. Так трапилося, що Кремль забув про обачність, заскочений потребою внутрішнього піару, і вирішив, що «українське питання» стане одним з козирів у зовнішньополітичній колоді путінських карт.

Між іншим, питання, з якого стартував черговий етап російсько-української ідеологічної війни, а саме «зростання популярності ідеології ОУН-УПА», як це зазначено в одіозному зверненні Держдуми РФ до польського Сенату– не вартувало б і виїденого яйця, але виявилося першим-ліпшим, що потрапило під руку кремлівським ремісникам від ідеології. Я не кажу вже про цілковите правове невігластво звинувачень України на тлі що не день, то галопуючої фашизації самої Росії, усіляких там міжнародних форумів «консервативних» (читай – нацистських) сил.

«Ідеологічна» сутичка може стати тією грудкою, яка з часом спричинить снігову лавину. У її контекст утягнуто і якісь зовсім несподівані одкровення Валентина Наливайченка про «бандеризацію» СБУ, і креативний підхід Порошенка у відповідь на зливу тролінгу після невдалох обмовки. Відчуваю, що чим ближче до 70-річчя завершення Другої світової, чим відчутніше ставатиме дошкульною самотність Владіміра Путіна на трибуні мавзолею, тим потужніше лунатимуть пропагандистські залпи з обидвох сторін.

...І ось проект «про статус», який пропонує наділити ним   особи, що брали участь у політичній, партизанській, підпільній чи збройній боротьбі 20 – 90-х роках ХХ століття у складі Української військової організації, Карпатської Січі, ОУН, УПА, Української Головної Визвольної Ради, а також тих, хто допомагав у діяльності вказаних організацій. Тобто, у разі ухвалення закону матимемо спробу створення прецеденту, схожого за своїм сенсом до знаного зі світової історії кроку Франсиско Франко, іспанського «каудильо», який зумів примирити усіх співвітчизників, пересварених громадянською війною.

Але тільки спробу. Без сумніву, коаліція дійде порозуміння і проголосує за такий закон. Попри шалений спротив у таборі так званої опозиції, яку ліпше було б назвати «фракцією Кремля».

Та є ще один, доволі делікатний момент, – відсутність порозуміння у середовищі тих, кого хочуть «визнати». Це прикро, але досі, вже на схилі віку, ветерани визвольних змагань не можуть дійти миру, продовжуючи чвари, спричинені давнім розколом ОУН на «бандерівців» та «мельниківців». Досі пошепки, а то й уголос, артикулюються підозри у співпраці поодиноких «співкамерників» совєтських таборів з тодішніми каральними органами. Уголос такі речі промовляються акурат тоді, коли учорашньому побратиму «світить» місце у вибочому списку чи інші, недосяжні для його оточення преференції. Це – дрібниці, скажете ви, але диявол, знано, ховається акурат серед мізерії.

Певна річ, особи, про яких ідеться, мають звикнути до свого нового статусу. Боронь Боже, аби гнані окупаційними режимами різного ґатунку, відчувши увагу Української держави, за яку вони поклали життя і здоров’я, не повернули своє пізнє визнання на помсту задавненим опонентам. Аби, наснажені перемогою, не почали чинити так, як, зазвичай, чинили ветерани совєтської армії. Вивищення одних не може бути підставою для приниження інших, а лише основою діалогу, який, гадаю, дозволить усім його учасникам зрозуміти і розповісти загалові, хто був ким насправді – вояком за ідею, жертвою обставин чи свідомим виконавцем чужої волі: енкаведистом, провокатором, зрадником. Таке знання не завадить за будь-якого статусу…

Ігор Гулик. Ілюстрація: tsn.ua