Утрата легітимності

Україна з 2004-го поволі уповзла у смугу сумнівної легітимності владних структур

Уже кілька вітчизняних аналітиків відверто говорять про сумнівну легітимність чи не всіх інституцій української влади. Це – не перебільшення і не іронічний вибрик. Це – закономірний вислід боротьби з державністю, яку послідовно і з подиву гідною затятістю провадять ті, кому акурат доручено цю державність оберігати.

У розпал реалізації реформ, підготовки змін до Конституції, тобто «удосконалень», які під прикриттям виконання передвиборчих програм, втілюють у життя фігуранти коаліції, стратеги партійних штабів уже розглядають можливості її пишних похоронів у випадку, коли йтиметься власне про корпоративні зиски. Тобто, виглядає, що жоден з нинішніх важковаговиків у парламенті не переймаються далекими перспективами зреформованої європейської республіки, а уживають симулякри її механізмів лише для здобуття хвилевих цілей і преференцій. Відтак, що Порошенко, що Яценюк, що інший, здебільша, залаштунковий ляльковод (до прикладу, Фірташ), захищатиме власні повноваження та інтереси так, ніби й країна не існує, ніби за вікном їхніх офісів закінчується світ. При  цьому кожен боронитиме свої вотчини, зазіхаючи на терен глави держави, демонструючи небувалий «патріотизм», жертовність та показову готовність до «кулівлоб».

І хоча прем’єр стверджує: «ми пройдемо цю турбулентну частину», констатую одну сумну річ. Україна з 2004-го поволі уповзла у смугу сумнівної легітимності владних структур, і за цих умов кожен жест президента, прем’єра, міністра чи урядника місцевого рівня може бути оскаржений у будь-якому найвіддаленішому суді з виграшною перспективою. Мені видається, що цей контекст цілком укладається в історичну алюзію часів УНР, коли найпатрітичніші прихильники незалежності послідовно руйнували її, уважаючи, що лише їхня схема побудови цього суверенітету має право на існування, а для втілення своїх ідей вважали за потрібне повалити чинний режим. Користаючись при цьому статусом одного із елементів цього режиму.

Усвідомлення власної самодостатності – риса, без сумніву, позитивна. Але її мало, коли йдеться про демократичний устрій і про співжиття на владному олімпі. Амбіції лідерів тут мали б обмежуватися системою рівноваг і стримувань, а волюнтаризм трактувати за порушення правил гри. Те, що прем’єр, президент і коаліція давно вийшли за межі фолу (тобто правового поля) – цілком очевидно навіть для невігласа, але те, як вони пояснюють такі оффсайти – у їхній демагогії не розбереться навіть найфаховіший правник.

Утім, гадаю, не варто цілком втрачати орієнтири. Що-що, а ось інстинкт самозбереження наші політики ще не втратили до решти. Тому, сподіваюся, коли перед їхніми ясними очима забовваніє цілком реальна загроза, вони зможуть порозумітися. Інша річ, як житимемо ми у „царстві” їхнього порозуміння.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Дмітрій Бондаренко

Керована анархія

«Борці» з корупцією та олігархами починають не з найліпшого – з нагнітання пристрастей і створення ілюзії анархії в країні

Ті, хто найбільше переконує нас у тому, що влада в Україні системна та ефективна, мабуть, не хочуть бачити реального стану речей. Вони просто змушені так говорити, оскільки уособлюють цю владу, кволу, безпринципну, розшарпану поміж кланами, – для того, аби закамуфлювати власне безсилля і невігластво.

З іншого боку, маємо також наразі безсистемні, але доволі симтоматичні сигнали про абсолютне безвладдя, якому слід негайно покласти край, – не важливо, чи то шляхом „революції”, чи позірно демократичними процедурами виборів „сильної руки”.

Посеред цими двома крайнощами лежить цілий пласт настроєвих, ідеологічних і просто побутових вражень про здатність українців до самоорганізації, про те, що влада для посполитого – лише перепона на шляху до реалізації нормального життя. Аргументи, до речі, лежать на поверхні; цілком випадково довелося вичитати в одного канадського автора переспів думок наших же політиків, які свого часу переконували, що часи революцій, окрім іншого, характеризувалися небувалим розвоєм господарки. Кажуть:  коли влада не має часу на підприємців, ті лише користають з доброї нагоди...

Але кілька прецедентів на тлі змальованої тут картини все ж змушують ретельно замислитися над тим, як інтерпретується ідея „анархії” різними політичними середовищами, і чи насправді кілька епізодів останніх днів є виявом ініціативності знизу.

Читаємо, що протести шахтарів у Києві організовані та профінансовані відомими особами та структурами. Відтак з’ясовується, що головний «зацікавлений» - ось він, у верхніх рядках рейтингів Форбса, а зараз – фігурант кримінальної справи і відвідувач Генпрокуратури.

Тоді запитання: чому досі інші особи, які, по-перше, забезпечили протестантів ресурсом і „реманентом”, по-друге, давали дозвіл на тривале перебування у центрі столиці, залишаються поза увагою наших ретельних слідчих? Чи ті, з чиєї вини гірники не доотримують зарплатню і переймаються долею копалень-годувальниць, не користуються особливим патронатом у середовищі силових міністерств? Відповіді, як на мене, очевидні.

Отже, доводиться визнати, що «борці» з корупцією та олігархами починають не з найліпшого – з нагнітання пристрастей і створення ілюзії анархії в країні. Але ще класик анархізму Пйотр Кропоткін висловився доволі прозоро: „Якщо ми не бажаємо, щоб нами керували, то чи означає це, що ми самі не бажаємо керувати?”. Наразі невеличкими групами невдоволених громадян. А потім?...

Ігор Гулик.Ілюстрація: sq.com.ua    

Шукаючи лідера

Російська войовнича риторика дуже часто спричинена внутрішньою слабкістю та розшарпаністю вітчизняних еліт

Україна, безумовно, серйозно потребує корекції головних завдань. Без сумніву, російська загроза перманентно існуватиме ще довго, час од часу спалахуючи боями Донбасі, щоденно вихлюпуючись на телеекрани чи в інтернет-простір неадекватними заявами найвищих посадовців Кремля. Ще довго ми ковтатимемо поради «логопеда» Лаврова про те, якою має бути Україна – унітарною чи федералізованою.

Отже, не варто навіть дискутувати над тим, що Україна залишилася віч-на-віч із агресором, а провідники країн «демократії» сором’язливо ховають очі, одягаючи свої виправдовування в оболонку «стурбованості», мовляв, справа потребує політичного вирішення.

На мою думку, ті, хто ще не втратив упливів і довіри серед українського громадянства мали б сьогодні звертатися до народу. І не тільки з питаннями зовнішніх загроз, а із конкретними пропозиціями та візіями майбутнього держави. Адже усім достеменно відомо, та рівно ж усі тихенько мовчать «у кулачок», що російська войовнича риторика дуже часто спричинена внутрішньою слабкістю та розшарпаністю вітчизняних еліт.

Можна довго міркувати над тим, правильно поводить себе Порошенко чи ні, але те, що він найбільше дратує кадебістську камарилью у Москві, – річ очевидна. На його місці міг би опинитися будь-хто, але рано чи пізно суспільна свідомість в Україні дійшла б до межі усвідомлення того, що власна історія мусить бути написаною самотужки, що тільки нації доведеться обирати свої шляхи – в Європу чи у тоталітарну казарму. Бо таким є поступ історії, логіка розвитку молодих демократій, особливо тих, що постали на уламках імперських конгломератів. І до цього мав би дослухатися той, за кого проголосували носії цього беззаперечного імперативу.

До Порошенка, рівно ж як і до Яценюка, можна мати цілу купу претензій. Але ніхто не заперечуватиме того, що жоден із українських політиків не був приречений ухвалювати рішення у таких, як вони, історичних обставинах, ніхто не керував країною під час війни. Ба, - навіть там, де на місці постсовєтської казарми зараз зводять нові споруди європейського, цивілізованого зразка, - у Польщі чи Балтії, - ніхто не поділиться досвідом поєднання реформ і фактично воєнного стану, ніхто не розповість, як воювати з агресором і корупцією одночасно, як протидіяти ефесбешним спецопераціям і «креативові» московських «корисних ідіотів» в тилу.

Тож весь розумовий потенціал варто тепер витрачати не на розпачливі зойки (згадаймо, скільки їх було упродовж минулого століття) до світової спільноти, а на те, аби утовкмачити, переконати своїх співгромадян у потребі колективних зусиль у написанні плану країни. До того ж не зазираючи у рота чинній владі (вона – змінна, і в цьому Україна відрізняється від Росії), не очікуючи на її схвальний кивок чи додаткові брязкальця на лацкани, а навпаки – тицяючи цю владу фізіономіями у її помилки, вказуючи на огріхи та несуразності, вимагаючи урахування резонних зауважень.

Чесно скажу, – не надто толерую різного роду апокаліптичні сценарії. Вони, у принципі, щось на кшталт «відкупного»: я ж казав, совість чиста. Тим паче, такого роду писання наштовхують на думку про меншовартість нації та її еліт, проти всі так гучно і пристрастно виступають…

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Непозиційний район

Українці мусять вибудувати своє відношення до власної держави не до як інструменту окупанта чи визискувача, а як до гаранта свобод, добробуту і безпеки кожного громадянина

Тепер американці, та й не тільки вони, гарячково змушені переглядати свої світоглядні стереотипи, народжені свого часу політикою «перезаваження» відносин із Росією. Зокрема, відмову адміністрації Барака Обами від планів розміщення сил ракетного стримування на теренах Східної Європи. „Третій позиційний район” американської ПРО було відкинуто саме у контексті політики „примирення” із Росією. Фактично це означало, що світ, за великим рахунком, націлився на давні, здавалося б, забуті граблі поділу на сфери впливу, а танцювати на них, як це було у першій половині минулого століття, доведеться не тільки Вашингтонові та Москві, але, на жаль, усім...

Тепер, коли війна в Україні, анексія Криму та окупація Донбасу недвозначно засвідчили, що Москві, по суті, справа ходить про відродження (хай у атрофованих, спотворених формах) колишнього радянського блоку, з домінантою Росії, учорашнім «голубам» з берегів Потомаку доводиться ревізувати власну стратегію. Ясно, що за задумом Кремля, він не обмежиться екс-республіками СРСР, – за винятком країн Балтії, – а й сягатиме Балкан. Польща, що донедавна мріяла стати для Америки чимось на кшталт Ізраїлю на неспокійному та ворожому „демократії” Близькому Сході, через різні обставини, також змушена змиритися із роллю буфера, а також стати заручником невідь чим спровокованої поведінки учорашнього „великого брата” з-за океану.

Перед Україною, таким чином, постає навіть не дилема, а, вибачте за неоковирний зворот, трилема з усіма невідомими. Певна річ, ласа перспектива, вимріяна проєвропейськими політиками, улитися в євроатлантичні структури, достукатися у браму об’єднаного Старого Світу, стає визначальною, але наразі за стіл, на якому крають глобальний пиріг, Київ навіть не запрошують.

Іншу будучність – імперську, васальну, – гадаю, заперечуватимуть фактично усі важковаговики вітчизняної політики. З цього приводу відомою є дискусія між, у якій аргумент «космополіта», мовляв, я більший патріот, бо захищатиму свій великий бізнес, а тебе, – ідеологічного націоналіста, – можна купити, крім значка на лацкані, ти не маєш нічого за душею, – доволі переконливий.

Третя перспектива, – політика багатовекторності та національного зиску, – декому теж видається привабливою, але вона потребує докорінної зміни еліт, не у сенсі ротації осіб, а якісного оновлення тих, хто мав би прийти до влади. Думаю, що українська спільнота має усі шанси на те, що такі фігури з’являться. Але аби так сталося, кожен громадянин цієї країни мусить серйозно поміркувати над власною місією у творенні держави. Тоді можемо сподіватися на правдиве громадянське суспільство, відповідальне не перед партійним бонзою чи виплодженим уявою вождем, а бодай перед конкретною родиною, конкретною спільнотою.

Українці мусять вибудувати своє відношення до власної держави не до як інструменту окупанта чи визискувача, а як до гаранта свобод, добробуту і безпеки кожного громадянина. Тоді, і лише тоді Росія отримає „третій позиційний район” демократії, – і, повірте, з часом, зміниться й сама...

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru

Милість переможених

Посттоталітарні демократії не можуть оминути етапу часткової "несвободи"

Милість звитяжця благородна і заслуговує пошанівку; милість переможених відгонить жовчю і злобою, вона ніколи не буває щирою, бо несе у собі певні підтексти, не висловлені, та самозрозумілі.

Офіційні речники визначальних українських політичних середовищ наразі послуговуються формулою про відсутність переможців та переможених, але у цьому технологічному викрутасі більше формалізму, ніж сенсу.

Переможці є. Полагодивши усі справи з розподілом кормушок, вони взялися за улюблену забаву – поділяй і владарюй. Переможені, – загал, за окремими винятками цілковито інфантильного маргінезу, – залишатиметься у ситуації ошуканого мрійника, який учергове купився на дешеві обгортки популістської порожнечі.

Я вже колись цитував Марка Аврелія про жалюгідність осіб, які самовпевнено вважають, що по-філософськи провадять державницькі справи. Вони й направду виглядають жалюгідними, позаяк усі їхні словесні конструкції, усе напускання туману виявилися лише фіговим листком для прикриття старих практик. Ба більше, – вони призначалися для конкретної аудиторії, легковірної і такої ж пустої, яка, проте, має надзвичайну рису, – провокувати і провадити загал, вмиваючи при цьому руки від очевидних наслідків. Трагедія української революції, мабуть, полягає у тому, що її провідники взялися "ззовні звільнювати людину більше, аніж вона здатна бути вільною всередині" (А.Гєрцен). Майдан – не показник, там кожен стояв за своє, і ця "своя свобода", як правило, передбачала обмеження свободи інших. Це – не типово українська риса, посттоталітарні демократії не можуть оминути етапу часткової "несвободи", але її, зазвичай, призначено для тих, хто зійшов зі сцени, тих, кому спільнота "завдячує" вродженими плямами "недодемократизму". У нас же гучні обіцянки «життя по-новому» перетворилися у своєрідну міфологему, у засіб тиску на "стрілочників", у надійний інструмент бездумної риторики про реформи, «молоду кров» тощо. Поза тим, головні винуватці залишилися недоторканими, вичікують шанс для реваншу і вже тепер вони милостиво розповідають про "об'єднання нації".

Ідіотизм ситуації полягає в тому, що нова столична еліта не робить жодних порухів для зміни містечкових еліт. Під гаслом "децентралізації" старі обличчя середньої ланки слухняно працюватимуть на користь "переможених" владців, послуговуючись при цьому риторикою Майдану, псевдодемократичними цінностями, подвійними стандартами.

Я передбачаю, що під час нарад у високих офісах не раз і не двічі порушувалося питання фіксації майбутнього розподілу ролей, який, мабуть, подаватимуть публіці під соусом "просування реформ будь-яким чином". Переможені милостиві, їм не шкода…

Ігор Гулик. Ілюстрація: diary.ru   

Нова чеченська війна?

Путін вміє дивувати. Тих, хто має коротку пам’ять…

Це видається неймовірним, але вирішення української кризи цілком може бути запорпаним на… Північному Кавказі. У Чечні (чи, радше, Ічкерії, бо, гадаю, багатьом доведеться виколупати із схованок власної пам’яті цю, історичну назву непокірної республіки).

Знаючі люди, зокрема американський експерт з питань постсовєтського простору Пол Гобл заявив, що можливість Третьої російсько-чеченської війни сьогодні реальна, як ніколи. Пересічний обиватель лише скрушно здвигне плечима, а той, хто бодай краєм ока заглядає у сусідський сегмент інтернету матиме черговий привід для кпинів. Яка війна, - Рамзан Кадиров клянеться вмерти за Путіна, у відбудову Грозного вбухано трильйони доларів, політичне поле Чечні зачищене до блиску.

Хоча… Путін вміє дивувати, але лише тих, хто має коротку пам’ять. Досі усі кардинальні проблеми Росія вирішувала ріками саме чеченської крові. Це, так би мовити, тамтешня традиція, запроваджена ще Петром І, якого, без сумніву, можна вважати архітектором стратегії геноциду чеченців. А Алєксєй Єрмолов, під орудою якого росіяни «освоювали Чечню», гранично відверто сформулював цю стратегему: «Я не заспокоюсь до тих пір, поки не залишиться в живих жодного чеченця».

1949 року, після низки царських і сталінських депортацій, Єрмолову поставили помпезний пам’ятник у центрі Грозного. Для тих, хто ще мав сумніви щодо тяглості російської державності, незмінності її природи, визначального вектора у ставленні до поневолених народів.

Ця тяглість підтверджена Першою чеченською війною «демократичної» Росії. Хіба могли у Кремлі стерпіти небачений інцидент – 1994 року Республіка Ічкерія стала першою (!) постсовєтською територією, з якої пішов останній російський вояк? Але її амбіції розбилися ущент, - Першу чеченську Москва програла. Війна завершилася у початковій точці – Хасав’юртські угоди зафіксували статус кво – окупанти пішли з Ічкерії.

Мир був недовгим. Друга чеченська війна – це політична примха Путіна, якому кортіло перемогти у виборах. Це – провісниця «гібридної війни», яка точиться зараз на Сході України, оскільки чимало її елементів (власне, і сам початок – вибухи у Буйнакську, на Каширському шосе в Москві та Волгодонську) – з арсеналу КГБ, яке викохало майбутнього президента ерефії. У воєнному плані Росія програла і Другу чеченську, те, що не вдалося поконати мілітарно, а саме прагнення кавказців до свободи, було куплено грішми. Шаленими грішми… Останніми роками лояльність режиму Рамзана Кадирова коштувала Кремлю не тільки велетенських дірок бюджету, витівки «глави» республіки виходили за межі усталеного в імперії порядку речей.

Убивство Боріса Нємцова і «чеченський слід», безпосередньо пов’язаний з «Рамзанкой», його минулотижневе розпорядження стріляти у федералів, якщо ті насміляться діяти на підлеглому терені без дозволу чеченських чиновників, свідчить про передгроз’я у стосунках Москви і Грозного. Полінець до ватри підкидають і російські силовики, вкрай знервовані усесиллям і безкарністю «путінського пса». Недаремно ж однією із робочих версій причин недавнього зникнення ВВХ був конфлікт між «ефесбешниками» і «кадировським лобі», розв’язати який ось так, нахрапом, Путіну не стало сил.

Донбаський пат, а по суті – поразка путінського бліц-кригу в Україні, санкції Заходу, особлива постава США – найпевнішого союзника Києва у війні з Москвою, змушують кремлівського диктатора гарячкого шукати виходу. Заяви про те, що головним ворогом Росії є «Ісламська держава», може, й гріють душу Обамі, однак відгукуються небажаною реакцією в мусульманських окраїнах самої Росії. І світ знову клином сходиться на Чечні.

Кілька локальних сутичок, на кшталт тієї, що трапилася у Грозному на початку грудня минулого року, кілька легковажних антиісламських заяв тупого Лаврова, - і терпець урветься навіть у Героя Росії Кадирова.

Але Третя чеченська теж буде по суті спецоперацією. Для того, аби Путін «тихо пішов» з України, вициганив собі сяку-таку прихильність Білого дому у його боротьбі з ад-Даулят аль-Ісламійя. Путіна ця війна, може, врятує. А ось РФ – навряд чи. Бо слідом за мусульманською Чечнею (Ічкерією) запалає не тільки Кавказ…

Ігор Гулик. Ілюстрація: xxxlman.livejournal.com

Спрага довіри

Споглядаючи збоку на українські пристрасті, європейці певною мірою впізнають себе, тільки колишніх

Європа сигналізує Києву про перспективи членства. Зокрема, устами польського президента Броніслава Коморовскі у Юзефові. Цей сигнал став навіть рефреном передвиборчої риторики західних лідерів. Кажуть, що підсумкова декларація саміту Східного партнерства, який відбудеться в Ризі наприкінці травня, може містити формулювання, що підтверджує право України претендувати на членство в ЄС.

Здавалося б, – чи вчасно? Парадоксальним чином, але тішити таким чином країну, на Сході якої жевріє воєнний конфлікт, - значить, визнавати, що саме там вирішується майбутнє Унії. Це попервах шокує, оскільки такі документи мали б логічно ухвалюватися за часів ще рафіновано проєвропейського Ющенка, звиклого до тамтешніх політичних тусовок, вмілого оратора і креативного співбесідника...

Але, як на мене, сенс нинішньої європейської політики щодо України (попри усі неприємності і розчарування із «занепокоєністю») лежить значно глибше. Мабуть, там, споглядаючи збоку на українські пристрасті, певною мірою впізнають себе, тільки колишніх, впізнають свій шлях до толерації і порозуміння, і виходячи із таких міркувань, вдаються до певних кроків.

У принципі, і я не виключаю варіанту, що „щеплення Януковичем” було потрібне вітчизняній спільноті як досвід, як подолання міфів і фобій. Для Європи – це звично, це вирозуміло, це необхідно.  Роберт Купер, британський дипломат, вважає, що „Європейський Союз – це вічна історія того, як держави зцілюють свої фобії і дізнаються про те, що їхні міфи є не більш ніж міфами... Найкращий спосіб дати собі раду з минулим – це розповісти правду про неї”.

Перемога Януковича і безславний фінал його правління – це та правда, яку мусило розповісти собі про себе українство. Правда про те, що всі ми різні, а не „мазані одним миром”, що суспільство, якщо хоче вижити, повинно навчитися чути і слухати інших, що шлях до нації – це, у першу чергу, уміння зрозуміти потреби ближнього і толерувати його погляди. Ми перейдемо цей шлях, я переконаний, що той, хто прагне по-справжньому шанувати свої цінності, робитиме це з подвоєним завзяттям, а той, хто лише про людське око декларував популярні гасла, вкотре зрадить самому собі.

Але цей світ не тримається на зрадах, – перш за все, на довірі. І якщо реформи вдарять не тільки по наших гаманцях, але й зможуть викривити наше сприйняття світу, посіяти отруйні зерна підозри до всіх і вся, то вийти з них переможцями зможемо, лише викинувши цю трутку з власних душ.

Гадаю, що над цим замислюються зараз не тільки у Галичині, шокованій несподіваним поворотом долі. Мабуть, і в Маріуполі, і в Києві врешті-решт знайдуться люди, які змусять себе визнати, у якій країні їм довелося жити. І якщо вони направду бажають добра і собі, і їй, то зважаться бодай на маленький, нічого не вартісний крок – вислухати одне одного і повірити у щирість намірів вчорашніх опонентів.

Адже навряд чи зараз хтось – на Заході чи на Сході – прагне до решти витоптати українське поле, залишивши по собі тотальну руїну і розпач. Та й чи варто було витрачати задля цієї мети стільки зусиль та нервів?

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru