Усвідомлена неуникність

Про суть наших особистісних змін

Я, на жаль, не можу відповісти на запитання, яке у приватних розмовах зі знайомими, лунає тепер найчастіше – що далі? Лише відсторонено фіксую, як тануть натовпи покупців на маленькому ринку біля мого помешкання, і як з, либонь, певною логікою зачиняються ятки успішних підпримців середньої руки. Звісно, зауважую й те, як банкноти ще вчора високих номіналів перетворюються на все меншу кількість краму після відвідин супермаркету.

Це – один бік справи, неодмінний атрибут країни та її господарки часів війни. Інший – поза межами прогнозування, оскільки, як мені видається, ніхто зараз не скаже, що буде завтра: ні збанкрутілий гендляр, ні президент, ні МВФ, ні, тим паче, Америка. Певно, - всі ці особи чи організації мають свої міркування, свої, так би мовити, надії, однак, гадаю, уся їхня  «бухгалтерія майбутнього» піде шкереберть через неадекватність однієї особи, якій запраглося змінити усталені правила гри.

Без сумніву, певною мірою ми виявилися заручниками ситуації, оскільки, як і під час Помаранчевої революції, гадали, що все завершиться, щойно на вершині зміняться особи. Утім, і вони, - нові президент, прем’єр, нардепи, - теж плекали ілюзію про схожий фінал. Однак трапилося те, що мало трапитися – Майдан забрав життя Небесної сотні, однак для справжньої свободи і не-паперової незалежності їх виявилося замало. Революція гідності цілком закономірно трансформувалася у національно-визвольну війну. Інакше й не могло бути, позаяк шлях до Гідності неуникно означав вихід з орбіти Москви. А це – однозначно війна...

Я переконаний, що ми у ній вистоїмо. Проблема лише у ціні, і у готовності всіх платити цю ціну. Йдеться не тільки про втрати на полі бою (вони, звичайно, найболючіші, бо непоправні), мова – про налаштованість громадян вийти зі зони комфорту, зрозуміти, що досі ми жили, м’яко кажучи, неправильно, нечесно, але щоразу категорично вимагали «правильної і чесної» влади.   

Якби ж то результат дався нам лише через волонтерську допомогу армії, чи, скажімо, неустанні молитви за життя наших бійців. Завдання є значно складнішим (хоча видається елементарним): справно платити податки, жити «по кишені», терпляче вислухати всіх, навіть інакодумців, бути чесним перед собою і перед людьми.

Це - ще один аспект, про який чомусь не запитують ті, хто переймається майбутнім. Ми самі. Наше ставлення до власного життя, побуту, витрат. Можна скільки завгодно волати про несправедливість, корумпованість, ненаситність влади, і чомусь не зауважувати, що ми самі зазвичай умонтовані у звиклу систему. І тоді аbyssus abyssum invocat – безодня волає до безодні... Це провокує нас на примітивний стереотип – там крадуть, то чом мені заказано?

Мене дуже тішать порівняльні таблиці середніх зарплат, у яких Україна впала нижче Гондурасу. Особливо тішать, коли, йдучи міськими тротуарами, я змушений маневрувати поміж навалою автівок, вартість яких і не снилася середньому бізнесмену в Європі. Ще більше – коли потрапляю на якісь урочистості – там, на Заході, наші забави реально сприймають за божевільне марнотратство. Про триповерхові вілли, у яких, до слова, не живуть (на те є «літня кухня»!), і які зжирають купу дорогих тепла та електрики, - вже помовчу. Справді Гондурас, тільки в іншому сенсі.

Хотіти в Європу і бути європейцями – різні речі. Якщо справді прагнемо бути, то маємо взяти до уваги їхню повагу до закону, яким би він не був, їхню терплячість і поміркованість, а також ощадливість, яка нам, - пострадянським, - чомусь видається скнарістю. Це направду має стати для нас усвідомленою неуникністю, не потребою революційного моменту, не показною фрондою. Суттю наших особистісних змін.

Це – виклик для постсовкового, патерналістського суспільства. Але виклик, гідний народу, який не змирився з поверненням диктатури і окупантів.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Повел Кучинскі

«Клініка» перемоги

Не слід карати хворих – їм слід рекомендувати спокій та релаксацію після особистісних поразок

Війна завдає ударів не тільки економікам та добробуту, а ще й негативно позначається на світосприйнятті окремих громадян. До прикладу, високопосадовці північних сусідів стали яскравими взірцями її руйнівних наслідків.

Отож у Росії вже давно визріває ідея про кримінальну відповідальність за «заперечення перемоги СРСР у Великій Вітчизняній війні». Цю ініціативу (до слова, одіозного Шойгу) гаряче підтримує Держдума. Особливо напередодні чергових воєнних ювілеїв.

Ідея, як це буває зазвичай, не постала на голому місці. Вона – різновид реакції російського суспільства на глобальні зміни світосприйняття, ставлення до історії не тільки учорашніх поневолених народів, а й усього міжнародного співтовариства. Світова спільнота врешті-решт зрозуміла різницю між, наприклад, Росією та Україною…

Колись, напередодні минулої «круглої дати» завершення Другої світової війни, на російських екранах демонстрували кінострічку Алєксєя Півоварова «Ржев. Невідома битва Гєоргія Жукова». То була перша ластівка адекватного відображення того, що відбулося понад 70 років тому. Фільм Півоварова – аж ніяк не відкриття, а лише ретельна, об’єктивна фіксація окремого епізоду війни, який досі дуже акуратно замовчувався.

Зрештою, чому замовчувався? «Лихими новинами» про дні минулі були сповнені шпальти журналів та інтернет-простір, починаючи ще з «перестройкі» Ґорбачова. Учені провадили дискусії, добуваючи із бездонних архівів все нові й нові аргументи, були спроби наповнити новими фактами підручники історії. Однак пересічному росіянинові до них – зась, а ось стрічка про трагедію розгрому під Ржевом тоді з’явилася на загальнодоступному НТВ, а тому й спричинила дикий ажіотаж.

Тепер про такі одкровення взагалі слід забути. Їх замінили «бестселлери» на кшталт «Крим. Шлях додому», «Президент», збоченські інтерпретації історії на «Раша-ТБ»…

Але проблема не у фільмах чи телешоу. Проблема – у диспозиції нинішньої російської верхівки, схильної бачити у всьому «злі задуми ворогів». Особисто я не можу згадати жодного джерела, яке б заперечувало перемогу СРСР у Другій світовій війні. Ба навіть число жертв з боку «совєтів» у зарубіжних істориків, зазвичай, значно перевищує показники «домашні».

«Президенти деяких країн… не змогли б безкарно приїжджати у нашу країну». Шойгу, мов у воду дивився, зронивши цю фразу в обороні запропонованого ним законопроекту. Тепер, 2015-го, на путінський парад перемоги ніхто й не горить бажанням приїхати. І знову винні ненависні українці з їхнім «бандерівським» президентом, знову прибалти, які вважають, що стали жертвами подвійної радянської окупації, підлі «америкоси», лихий «світовий уряд».

Не скажу, що я у захопленні від будь-яких заборон інтерпретувати історію на свій смак. Я лише проти використання цих інтерпретацій в арсеналі державної політики. Ми теж можемо люто воювати проти заперечень Голодомору 30-х років минулого століття. А таких «ревізіоністів» набереться не один десяток, і посідають вони впливові крісла як на Заході, так і на Сході. Та їх в Україні можна знайти серед білого дня без свічки, вони тут згуртовані у партії, деякі з них володіють парламентським статусом. Тобто – не «вітряки» якісь, а цілком певні особи.

Але мені видається, що не слід карати хворих – їм слід рекомендувати спокій та релаксацію після особистісних поразок. І тим, хто заперечує Голодомор, і тим, хто досі не дійшов згоди про переможців у Другій світовій…

Ігор Гулик. Ілюстрація: joyreactor.cc

Фірташ нам у поміч

Після свідчень олігарха у Віденському суді головний приз отримали пересічні українці

Навіть, якби Дм. Фірташ розповів у Віденському суді про те, що він особисто пакував речі Януковичу перед утечею «золотого батона» з Межигір’я, гріш ціна його захисту. Загнаний у глухий кут перед несвітлою перспективою безпосереднього спілкування з американською Фемідою, «газовий король» міг придумати ще не таку історійку. І не важливо, - під присягою він молов три мішки гречаної вовни, чи без... Йому просто нічого було втрачати.

А в результаті, - тиражовані світовими (а особливо – російськими) ЗМІ (не кажу вже про кишеньковий «Інтер»), - фірташівські одкровення зробили з нього ледь рятівника революції та Майдану, скопрометували і без того підмочену репутацію Порошенка і, мабуть, стануть своєрідним декалогом для політтехнологів на час місцевих виборів і подальших реформ.

Але... Є одне «але». Кастанеда колись написав, що для того, «аби усвідомити реальність, звичну для іншого, спочатку слід відцуратися власної реальності; та людині зовсім не просто позбутися звичної картини світу, цю звичку треба ламати силою». Так от, - реальність Фірташа, Коломойського, Ахмєтова, зрештою, того ж таки Порошенка чи його ненависниці Тимошенко дещо різниться від реальностей більшості. Реальність трійці Майданних лідерів, про яких Фірташ казав у Відні як про адептів секти ЮВТ, кардинально відрізняється від мільйонів тих, хто пройшов попри сцену, з якої вони провадили свої запальні промови.

Обидві реальності – їхня і наша – достоту сповнені розмаїтими міфами, уявленнями, смислами. Ми наївно гадали, що на якусь мить спромоглися стати творцями власного майбутнього; вони ж – звично для себе послуговувалися холодним розрахунком, плели інтриги, укладали пакти, маючи на меті скористатися нашим ентузіазмом.

Проблема, однак, у тім, що нова реальність, як переконує хтось із великих, народжується саме під час жорсткого зіткнення міфів. На відміну від Помаранчевого майдану цей, останній, не завершився інавгурацією нового президента. Війна на Сході надала всенародному рушенню латентного характеру, ті, хто плекав певні ілюзії на «справді нашу владу», розгубили їх, - хто на фронті, хто у волонтерських буднях, хто у чиновницьких кабінетах, де, як і раніше, сидять посередності і держиморди. І цілком усвідомили, що, за Кастанедою, звички влади, атавізми минулого «треба ламати силою». Ті ж, хто посів високі кріселка, зі сумом і розчаруванням змушені констатувати, що так, як колись, вже не буде, що у них немає часового лагу, аби донесхочу натішитися власним статусом. Та й цей статус ледь не щодня слід підтримувати, маневруючи між вимогами суспільства, прихованими від нього ж зобов’язаннями перед такими, як Фірташ, між власною реальністю і жорстокими реаліями часу.

Різношерстні ворожбити  від політики тепер пробують з’ясувати, хто ж в Україні зірве джек-пот після фірташівських свідчень у Віденському суді. Як на мене, - головний приз отримали пересічні українці. Одіозний олігарх, попри свої бажання і мету, популярно пояснив тим, хто хоче слухати, механіку вітчизняної політики, її гнилу суть, підлі методи і не менш брудні  плани. Фірташ укотре нагадав легковажним, що люстрацію, як кастинг кандидатів на найвищі посади, слід проводити до, а не після виборів, що вірити солодкоголосим політикам – значить, не поважати себе. Фірташ втямливо розповів людям, розсвареним через симпатії до різних діячів, що їхні нерви пішли з димом, що суб’єкт їхніх надій мало чим відрізняється від інших, що варто іноді прислухатися й до опонентів. Не для того, аби зневіритися зовсім, для того, аби глянути на світ з дещо іншого кута зору.

Ще кілька таких «фірташів», і ми зможемо обережно твердити, що нарешті наша спільнота взяла достатньо уроків справді європейської політичної культури і вже майже готова до усвідомленого вибору.

Ігор Гулик. Ілюстрація: focus.ua

Утрата легітимності

Україна з 2004-го поволі уповзла у смугу сумнівної легітимності владних структур

Уже кілька вітчизняних аналітиків відверто говорять про сумнівну легітимність чи не всіх інституцій української влади. Це – не перебільшення і не іронічний вибрик. Це – закономірний вислід боротьби з державністю, яку послідовно і з подиву гідною затятістю провадять ті, кому акурат доручено цю державність оберігати.

У розпал реалізації реформ, підготовки змін до Конституції, тобто «удосконалень», які під прикриттям виконання передвиборчих програм, втілюють у життя фігуранти коаліції, стратеги партійних штабів уже розглядають можливості її пишних похоронів у випадку, коли йтиметься власне про корпоративні зиски. Тобто, виглядає, що жоден з нинішніх важковаговиків у парламенті не переймаються далекими перспективами зреформованої європейської республіки, а уживають симулякри її механізмів лише для здобуття хвилевих цілей і преференцій. Відтак, що Порошенко, що Яценюк, що інший, здебільша, залаштунковий ляльковод (до прикладу, Фірташ), захищатиме власні повноваження та інтереси так, ніби й країна не існує, ніби за вікном їхніх офісів закінчується світ. При  цьому кожен боронитиме свої вотчини, зазіхаючи на терен глави держави, демонструючи небувалий «патріотизм», жертовність та показову готовність до «кулівлоб».

І хоча прем’єр стверджує: «ми пройдемо цю турбулентну частину», констатую одну сумну річ. Україна з 2004-го поволі уповзла у смугу сумнівної легітимності владних структур, і за цих умов кожен жест президента, прем’єра, міністра чи урядника місцевого рівня може бути оскаржений у будь-якому найвіддаленішому суді з виграшною перспективою. Мені видається, що цей контекст цілком укладається в історичну алюзію часів УНР, коли найпатрітичніші прихильники незалежності послідовно руйнували її, уважаючи, що лише їхня схема побудови цього суверенітету має право на існування, а для втілення своїх ідей вважали за потрібне повалити чинний режим. Користаючись при цьому статусом одного із елементів цього режиму.

Усвідомлення власної самодостатності – риса, без сумніву, позитивна. Але її мало, коли йдеться про демократичний устрій і про співжиття на владному олімпі. Амбіції лідерів тут мали б обмежуватися системою рівноваг і стримувань, а волюнтаризм трактувати за порушення правил гри. Те, що прем’єр, президент і коаліція давно вийшли за межі фолу (тобто правового поля) – цілком очевидно навіть для невігласа, але те, як вони пояснюють такі оффсайти – у їхній демагогії не розбереться навіть найфаховіший правник.

Утім, гадаю, не варто цілком втрачати орієнтири. Що-що, а ось інстинкт самозбереження наші політики ще не втратили до решти. Тому, сподіваюся, коли перед їхніми ясними очима забовваніє цілком реальна загроза, вони зможуть порозумітися. Інша річ, як житимемо ми у „царстві” їхнього порозуміння.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Дмітрій Бондаренко

Керована анархія

«Борці» з корупцією та олігархами починають не з найліпшого – з нагнітання пристрастей і створення ілюзії анархії в країні

Ті, хто найбільше переконує нас у тому, що влада в Україні системна та ефективна, мабуть, не хочуть бачити реального стану речей. Вони просто змушені так говорити, оскільки уособлюють цю владу, кволу, безпринципну, розшарпану поміж кланами, – для того, аби закамуфлювати власне безсилля і невігластво.

З іншого боку, маємо також наразі безсистемні, але доволі симтоматичні сигнали про абсолютне безвладдя, якому слід негайно покласти край, – не важливо, чи то шляхом „революції”, чи позірно демократичними процедурами виборів „сильної руки”.

Посеред цими двома крайнощами лежить цілий пласт настроєвих, ідеологічних і просто побутових вражень про здатність українців до самоорганізації, про те, що влада для посполитого – лише перепона на шляху до реалізації нормального життя. Аргументи, до речі, лежать на поверхні; цілком випадково довелося вичитати в одного канадського автора переспів думок наших же політиків, які свого часу переконували, що часи революцій, окрім іншого, характеризувалися небувалим розвоєм господарки. Кажуть:  коли влада не має часу на підприємців, ті лише користають з доброї нагоди...

Але кілька прецедентів на тлі змальованої тут картини все ж змушують ретельно замислитися над тим, як інтерпретується ідея „анархії” різними політичними середовищами, і чи насправді кілька епізодів останніх днів є виявом ініціативності знизу.

Читаємо, що протести шахтарів у Києві організовані та профінансовані відомими особами та структурами. Відтак з’ясовується, що головний «зацікавлений» - ось він, у верхніх рядках рейтингів Форбса, а зараз – фігурант кримінальної справи і відвідувач Генпрокуратури.

Тоді запитання: чому досі інші особи, які, по-перше, забезпечили протестантів ресурсом і „реманентом”, по-друге, давали дозвіл на тривале перебування у центрі столиці, залишаються поза увагою наших ретельних слідчих? Чи ті, з чиєї вини гірники не доотримують зарплатню і переймаються долею копалень-годувальниць, не користуються особливим патронатом у середовищі силових міністерств? Відповіді, як на мене, очевидні.

Отже, доводиться визнати, що «борці» з корупцією та олігархами починають не з найліпшого – з нагнітання пристрастей і створення ілюзії анархії в країні. Але ще класик анархізму Пйотр Кропоткін висловився доволі прозоро: „Якщо ми не бажаємо, щоб нами керували, то чи означає це, що ми самі не бажаємо керувати?”. Наразі невеличкими групами невдоволених громадян. А потім?...

Ігор Гулик.Ілюстрація: sq.com.ua    

Шукаючи лідера

Російська войовнича риторика дуже часто спричинена внутрішньою слабкістю та розшарпаністю вітчизняних еліт

Україна, безумовно, серйозно потребує корекції головних завдань. Без сумніву, російська загроза перманентно існуватиме ще довго, час од часу спалахуючи боями Донбасі, щоденно вихлюпуючись на телеекрани чи в інтернет-простір неадекватними заявами найвищих посадовців Кремля. Ще довго ми ковтатимемо поради «логопеда» Лаврова про те, якою має бути Україна – унітарною чи федералізованою.

Отже, не варто навіть дискутувати над тим, що Україна залишилася віч-на-віч із агресором, а провідники країн «демократії» сором’язливо ховають очі, одягаючи свої виправдовування в оболонку «стурбованості», мовляв, справа потребує політичного вирішення.

На мою думку, ті, хто ще не втратив упливів і довіри серед українського громадянства мали б сьогодні звертатися до народу. І не тільки з питаннями зовнішніх загроз, а із конкретними пропозиціями та візіями майбутнього держави. Адже усім достеменно відомо, та рівно ж усі тихенько мовчать «у кулачок», що російська войовнича риторика дуже часто спричинена внутрішньою слабкістю та розшарпаністю вітчизняних еліт.

Можна довго міркувати над тим, правильно поводить себе Порошенко чи ні, але те, що він найбільше дратує кадебістську камарилью у Москві, – річ очевидна. На його місці міг би опинитися будь-хто, але рано чи пізно суспільна свідомість в Україні дійшла б до межі усвідомлення того, що власна історія мусить бути написаною самотужки, що тільки нації доведеться обирати свої шляхи – в Європу чи у тоталітарну казарму. Бо таким є поступ історії, логіка розвитку молодих демократій, особливо тих, що постали на уламках імперських конгломератів. І до цього мав би дослухатися той, за кого проголосували носії цього беззаперечного імперативу.

До Порошенка, рівно ж як і до Яценюка, можна мати цілу купу претензій. Але ніхто не заперечуватиме того, що жоден із українських політиків не був приречений ухвалювати рішення у таких, як вони, історичних обставинах, ніхто не керував країною під час війни. Ба, - навіть там, де на місці постсовєтської казарми зараз зводять нові споруди європейського, цивілізованого зразка, - у Польщі чи Балтії, - ніхто не поділиться досвідом поєднання реформ і фактично воєнного стану, ніхто не розповість, як воювати з агресором і корупцією одночасно, як протидіяти ефесбешним спецопераціям і «креативові» московських «корисних ідіотів» в тилу.

Тож весь розумовий потенціал варто тепер витрачати не на розпачливі зойки (згадаймо, скільки їх було упродовж минулого століття) до світової спільноти, а на те, аби утовкмачити, переконати своїх співгромадян у потребі колективних зусиль у написанні плану країни. До того ж не зазираючи у рота чинній владі (вона – змінна, і в цьому Україна відрізняється від Росії), не очікуючи на її схвальний кивок чи додаткові брязкальця на лацкани, а навпаки – тицяючи цю владу фізіономіями у її помилки, вказуючи на огріхи та несуразності, вимагаючи урахування резонних зауважень.

Чесно скажу, – не надто толерую різного роду апокаліптичні сценарії. Вони, у принципі, щось на кшталт «відкупного»: я ж казав, совість чиста. Тим паче, такого роду писання наштовхують на думку про меншовартість нації та її еліт, проти всі так гучно і пристрастно виступають…

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Непозиційний район

Українці мусять вибудувати своє відношення до власної держави не до як інструменту окупанта чи визискувача, а як до гаранта свобод, добробуту і безпеки кожного громадянина

Тепер американці, та й не тільки вони, гарячково змушені переглядати свої світоглядні стереотипи, народжені свого часу політикою «перезаваження» відносин із Росією. Зокрема, відмову адміністрації Барака Обами від планів розміщення сил ракетного стримування на теренах Східної Європи. „Третій позиційний район” американської ПРО було відкинуто саме у контексті політики „примирення” із Росією. Фактично це означало, що світ, за великим рахунком, націлився на давні, здавалося б, забуті граблі поділу на сфери впливу, а танцювати на них, як це було у першій половині минулого століття, доведеться не тільки Вашингтонові та Москві, але, на жаль, усім...

Тепер, коли війна в Україні, анексія Криму та окупація Донбасу недвозначно засвідчили, що Москві, по суті, справа ходить про відродження (хай у атрофованих, спотворених формах) колишнього радянського блоку, з домінантою Росії, учорашнім «голубам» з берегів Потомаку доводиться ревізувати власну стратегію. Ясно, що за задумом Кремля, він не обмежиться екс-республіками СРСР, – за винятком країн Балтії, – а й сягатиме Балкан. Польща, що донедавна мріяла стати для Америки чимось на кшталт Ізраїлю на неспокійному та ворожому „демократії” Близькому Сході, через різні обставини, також змушена змиритися із роллю буфера, а також стати заручником невідь чим спровокованої поведінки учорашнього „великого брата” з-за океану.

Перед Україною, таким чином, постає навіть не дилема, а, вибачте за неоковирний зворот, трилема з усіма невідомими. Певна річ, ласа перспектива, вимріяна проєвропейськими політиками, улитися в євроатлантичні структури, достукатися у браму об’єднаного Старого Світу, стає визначальною, але наразі за стіл, на якому крають глобальний пиріг, Київ навіть не запрошують.

Іншу будучність – імперську, васальну, – гадаю, заперечуватимуть фактично усі важковаговики вітчизняної політики. З цього приводу відомою є дискусія між, у якій аргумент «космополіта», мовляв, я більший патріот, бо захищатиму свій великий бізнес, а тебе, – ідеологічного націоналіста, – можна купити, крім значка на лацкані, ти не маєш нічого за душею, – доволі переконливий.

Третя перспектива, – політика багатовекторності та національного зиску, – декому теж видається привабливою, але вона потребує докорінної зміни еліт, не у сенсі ротації осіб, а якісного оновлення тих, хто мав би прийти до влади. Думаю, що українська спільнота має усі шанси на те, що такі фігури з’являться. Але аби так сталося, кожен громадянин цієї країни мусить серйозно поміркувати над власною місією у творенні держави. Тоді можемо сподіватися на правдиве громадянське суспільство, відповідальне не перед партійним бонзою чи виплодженим уявою вождем, а бодай перед конкретною родиною, конкретною спільнотою.

Українці мусять вибудувати своє відношення до власної держави не до як інструменту окупанта чи визискувача, а як до гаранта свобод, добробуту і безпеки кожного громадянина. Тоді, і лише тоді Росія отримає „третій позиційний район” демократії, – і, повірте, з часом, зміниться й сама...

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru