Різнолика демократія

Брутальність «радикалів», візантійщина БПП і традиційна зловтіха Тимошенко не дають політичному класові діяти на власний розсуд

На пострадянському просторі відбуваються речі, які можна цілком порівняти з подивуванням малюка, який намагається пояснити світ через нечисленні речі, які йому відомі завдяки куцому досвідові. Особливо взялися вправлятися з поняттям демократії, намагаючись окреслити те, що реально відбувається на посттоталітарному терені, не виходячи за рамки заданих параметрів. Вони є простими – комусь наснилося, а, може, дуже кортить уважати, що поневолені комунізмом народи обрали за орієнтир цивілізовані схеми людського співжиття, простіше кажучи, західну демократію. Але, позаяк еталон далекий від взірців, то для цих останніх слід, на думку особливо «просунутих» епігонів ліберальної думки застосувати прийнятні епітети.

Так у Росії з’явився дивакуватий покруч «суверенної», «керованої» демократії, який мав би, з одного боку, заспокоїти обнадіяний певним сурогатом реформ світ, а, з іншого, – укоськати розмаїті політичні середовища, які не вміють правити країною без насильства, цензури і контролю спецслужб. Ба більше, послуговуючись епітетами зі стелі, можна претендувати на роль винахідників «свого шляху», наполягаючи на національній специфіці, менталітетові, особливостях історичної традиції.

Україна, упевнений, минула цей відтинок освоєння термінів значно раніше від своєї сусідки. У нас також були спроби «третього шляху», кілька привселюдних пологів так званих «третіх сил». Перша, що приходить на пам’ять, то «Вперед, Україно!» часів Мусіяки, відтак «третім» захотів бути Олександр Мороз, змагаючи за крісло Президента перед другою каденцією Кучми. Але на тому, видається, й сталося…

Однак слід зауважити, що коли щось не проростає на вітчизняному грунті, то його пробують прищепити ті ж невгамовні сусіди. А акурат тепер чомусь приходить на думку Станіслав Бєлковскій з його концепцією «харизматичного режиму», тобто харизматичної демократії, «де все визначає воля лідера, як би не називалася формально його поточна посада».

Я не акцентуватиму увагу на наслідках такої трансформації за Бєлковскім, зауважу лише, що вони направду убивчі. Тільки от є кілька зауважень, оминати які, як на мене, не варто.

По-перше, Україна мала вже справу з харизматиком, таким був, принаймні, на початку свого правління Віктор Ющенко. Не думаю, що відсутність харизми цього лідера на лівому березі Дніпра суттєво позначилася на конкретних його практичних кроках. Інша річ, що Президент, хоч-не-хоч, але змушений був чинити згідно із тими правовими рамками, які сформувалися унаслідок недолугої політичної реформи. У результаті від харизми залишилося геть мало, якихось кілька відсотків симпатій колишнього електорату…

По-друге, будувати прогнози, по вуха зав’язнувши у російській «бєзнадьогє», проблематично. Там маємо повну відсутність парламентської опозиції, у нас же – брутальність «радикалів», візантійщина БПП і традиційна зловтіха Тимошенко не дають політичному класові діяти на власний розсуд. Так, еліта може після кількох провалів звинувачувати всіх і вся (серед офірних цапів, не сумніваюся, буде й Президент), але її маневри завжди будуть обмежуватися доволі серйозними запобіжниками.     

Тим часом в Україні міцнітиме демократія. Без жодних епітетів. Така, як є. Єдине, у чому має рацію пан Бєлковскій, так це у тому, що «тієї України, яку ми звідали в останні роки, можливо, більше не буде. Буде інша країна».

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb  

Відживлення демократії

«Звиродніння» демократії, що власне, ще й не встигла стати повноцінною демократією, перетворюється у звичний штамп передвиборчих програм і гасел, а відтак стає центром зосередження зусиль опозиції, якою б вона не була

Власне Жан-Франсуа Ревель, назвавши свою книгу саме таким словосполученням, мав на меті показати, як він висловився сам, «незворотність комунізму», тобто його нездатність до будь-яких трансформацій, реформ і модернізації. Його праця має ще один, доволі цікавий аспект, який стосується постави західних демократій у випадках криз тоталітаризму. Ревель стверджує, що замість того, аби користати моментом і поконати ідеологічного супротивника, рафіновані ліберали з-за меж деспотій, навпаки, прагнули улестити його, вбачаючи у вимушених поступках ілюзію «перевиховання» тиранів. Прикладів аж достатньо, і французький філософ невтомно складає на карб «демократичному капіталізмові» і площу Теньаньминь, і його залюбування Горбачовим, і запізніле, як на Ревеля, падіння німецького Муру, і умиротворення Фіделя…

Українці також могли б долучити до цього переліку «котлети по-київськи» Буша-старшого, який у вічі дорікав нам за зухвалість і прагнення вийти з СРСР. Світ не є прихильним взагалі до будь-яких зазіхачів на усталений триб життя, він бажав би жити без пертурбацій, за звичним регламентом. Але це світ, у якому демократія стала настільки рутинним елементом стосунків влади і її виборців, що часто ні перша, ні другі навіть не здають собі справи, що деінде живуть інакше.

Натомість молоді демократії, і серед них українська, доволі часто перетворюються на об’єкти нищівної критики тих, хто обрав саме шлях народовладдя. Ця критика, ба навіть злісне нарікання, чується не тільки з середовищ маргінальних, лівацьких і взагалі усунутих на узбіччя процесу. Вона лунає на рівні побутової лайки і з уст, які свого часу проголошували полум’яні спічі на майданах і антиавторитарних демонстраціях. «Звиродніння» демократії, що власне, ще й не встигла стати повноцінною демократією, перетворюється у звичний штамп передвиборчих програм і гасел, а відтак стає центром зосередження зусиль опозиції, якою б вона не була – комуністичною, як за Кучми, «помаранчевою» часів прем’єрства Януковича, і, очевидно, громадянської часів президентства «золотого батона».

Але, даруйте, –  «вільні вибори хазяїнів, аж ніяк не скасовують існування хазяїнів і рабів», – зауважує Даніель Белл, а вже згаданий Ревель наполягає на тому, що комунізм руйнує ущент не тільки традиційну економіку, політичну структуру, суспільні інституції. Якщо вірити авторові, – а підстав для сумнівів немає, – люди запросто втрачають професійні якості. Парадокс, але «за Франциска І сади родили такі груші, виростити які совєтське садівництво не в змозі». То що ж, – ми бажаємо за шістнадцять років пройти шлях, зневажений упродовж ледь не століття?

Звичайно, у поміркованого підходу завжди знайдуться свої критики. Їм легко, – мають за аргумент досвід Прибалтики, Польщі тощо. Але ці аргументи не витримують жодної критики, – і з огляду на розміри Литви чи Естонії, і з врахуванням тривалості їхнього «совєтського досвіду», масштабів підтримки провідними демократіями Заходу.

Ба більше, – доволі поважні діячі у демократичних столицях і їхні не менш поважні радники по-особливому ставляться до України. Донедавна вона була розмінною монетою у торгах з Росією: за впливи, енергоносії, та чи мало предметів для геополітичного гендлярства? До того ж у згаданих колах побутує така собі легковажна думка: мовляв, хай там як, але народи екс-Союзу, і серед них українці, рано чи пізно, та все ж навчаться демократії. Це – незворотній процес, це – світле майбутнє. Ревель називає таку поставу «софізмом довгостроковости». Гадаю, ми мали нагоду наїстися обіцянок «світлого майбутнього» у часи збанкрутілого комунізму. Нам не залишається нічого, окрім щоденного, наполегливого і, може, невдячного наразі, «відживлення демократії». І варто набратися терпцю.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

До концепцій Європи

Пафосні заклики демократичної влади про європейську інтеграцію часто адресовані визначеному сегментові публіки, яка, в принципі, вже побачила Старий світ зблизька і не живить щодо нього особливих ілюзій

У вступі до своєї всеосяжної історії Старого світу Норман Дейвіс подає ледь не з десяток різноманітних концепцій Європи, і серед них, ясна річ, нема українського варіанту. Це сталося з кілької причин. Однією з найголовніших, мабуть, слід уважати неготовність так званого „Заходу” до разючих, причому, нетяглих у часі змін, які спричинили руїну совєтського блоку. Той же Дейвіс зауважує з цієї нагоди, що „один бік трибун здуло ще до того, як цирк набрав остаточної форми. Виконавцям залишилося створювати нове коло і нові номери з новими виконавцями... Водночас, все ще є надії розширити Союз на Схід і розпочати головні структурні реформи, яких вимагає це розширення. Не існує Володаря кола, ані належної влади і справжньої демократичної відповідальности”.

Другою, не менш поважною причиною відсутності елементу українства серед концептуальних формул Європи є однозначно те, що історики на Захід від Одеру не ставили собі за мету прискіпливіше поглянути на „прикру націю”, яка не вписувалася у їхні зручні конструкції, теренами якої виникли додаткові європейські межі – між католицизмом і православ’ям, між ісламом та християнством… Та й узагалі, хіба то Європа, – радше, якийсь закуток під самісінькою межею давнього континенту, яка сягала лише Дону, допоки свавільна Катька з Петербурга не постановила застовпити кордони з Азією на Уралі. Навіть якщо й якийсь шмат української території, гадають такі панове, й номінально належав колись європейським імперіям, то, знову ж таки, це був найзанедбаніший, найзабитіший загумінок і годі вважати тамтешніх мешканців носіями цивілізаційних цінностей.

Поза тим, в самій Україні досі нема власної європейської концепції. Певним чином до її відсутності спричинили й згадані вже поділи. Але до межових кордонів поміж різними культурами, релігіями, ментальностями, які, як зазначено розламують українських терен, долучилися ще й стереотипи політичного характеру, які власне й формують дещо макабричне, зовсім необ’єктивне уявлення багатьох мешканців цього терену на той світ, який простягається на захід від Чопа чи Краковця.

Пафосні заклики демократичної влади про європейську інтеграцію часто адресовані визначеному сегментові публіки, яка, в принципі, вже побачила Старий світ зблизька і не живить щодо нього особливих ілюзій. Цей сегмент безумовно сприймає тамтешні цінності, розуміє, що українцям в Унії буде безперечно комфортніше й безпечніше, але його сприйняття позбавлене зайвих ідеалізмів. Акурат на це натякав Роман Купчинський, висміюючи декого з вітчизняних єврофанатів: „Українці ставлять це питання своїм світським лідерам. "Що далі? Куди ви нас ведете?". Лідери відповідають: "До Європейського Союзу" так, ніби Європейський Союз став певною формою комунізму на постійно зникаючому горизонті”.  

У країні, що зовсім недавно позбулася тоталітарного ярма, брати за пропагандистські гасла схожі аналогії, мабуть, те саме, що „ розігрувати виставу зі зміями перед тими, хто ненавидить змій” (Кобо Абе). Зрештою, зайва гламуризація Європи не на руку самим європейцям, оскільки вони на власних кишенях відчули, що цей глазур є доволі крихким, коли до „спільного дому” приєднуються злиденні сусіди. Німеччина, до прикладу, досі перетравлює гедеерівський шмат. Щодо України, то тут не тільки застереження до певної межі містичного плану, – російський чинник ще довго тяжітиме над світосприйняттям мешканців благополучної Унії (ще раз згадаймо кордон до Уралу). Європа остерігається, як це не дивно, величі України, як зауважив один з вітчизняних авторів, з певним занепокоєнням споглядає економічний поступ, який, не зважаючи на політичні кризи і чвари, демонструє найбільша потенційно європейська держава.

І поза тим, так близько до Європи, як зараз, ми ще не були. Мені видається, що мине ще кілька років, і брюссельські чиновники запитуватимуть в українських лідерів, що їм робити у тому чи іншому випадку. Дав би лише Бог адекватних провідників.

Ігор Гулик. Ілюстрація: cartoonolokt.livejournal.com

Приватні відмінності

Проблема полягає у тому, що привид ІІІ Інтернаціоналу й досі бродить постсовєтським тереном, даючися взнаки щораз рідше, але щораз агресивніше

Коли мова точиться довкола того, чим відрізняється європейський спосіб мислення від, скажімо, постсовєтського, доцільно було б прочитати книгу Лінні Олсон „Збунтовані торі й пан Гітлер”. Наразі маємо лише одну згадку про неї у вітчизняних ЗМІ: інтернет-ресурс Західної аналітичної групи якось передрукував рецензію з Gazeta Wyborcza.

Так от, коли Велика Британія оголосила війну Гітлерові після його нападу на Польщу, – пише Лінні Олсон, – Лео Емері, один із найстаріших і найшанованіших парламентарів-торі умовляв британського міністра авіації, щоб королівська авіація (RAF) розбомбила Шварцвальд, де німці мали численні оборонні підприємства. "Чи Ви усвідомлюєте, що це приватна власність?", – вигукнув обурений міністр Вуд. У результаті до кінця війни у Польщі, та й ще довго після того, RAF бомбардував Німеччину тільки листівками, причому, як каже анекдот, стежачи, щоб скидати їх тільки врозсип, а не, боронь Боже пачками, бо пачка могла когось убити.

Коли російські війська завзято бомбардували справжніми боєзарядами грузинський порт Поті, вони не надто замислювалися над тим, що нищать приватну власність. Доки і причали цього чорноморського міста є приватною власністю одного з арабських шейхів. Командири, які віддавали наказ про руйнівні атаки, зрештою, не мали ю замислюватися над тонкощами світової економічної коньюнктури. Однак політичне керівництво Росії на чолі з головкомом-президентом мало б враховувати їх. Однак не зробило цього, не тільки через імперський синдром у мізках, а й через те, що крім нього у головах превалює совкове сприйняття дійсності, з її зневагою до приватності як основоположного постулату демократії. Хронічність недуги циклічно повторилася на Донбасі, у Криму, а тепер ось - у Сирії. 

Зрештою, усе сказане стосується не тільки матеріальної царини. Проблема полягає у тому, що привид ІІІ Інтернаціоналу й досі бродить постсовєтським тереном, даючися взнаки щораз рідше, але щораз агресивніше. Дивакувате з відстані півтори тисячі кілометрів трактування історії адептами євразійства, які прописалися не тільки на сторінках видань типу „Профиль”, але й у кремлівських коридорах, важко ув’язати з риторикою того ж таки Путіна про «миролюбні» наміри Росії.

Натомість британський дипломат Роберт Купер чудово охарактеризував європейську поставу до цієї проблеми: „Європейська Унія – це вічна історія того, як держави зцілюють свої фобії і дізнаються про те, що їхні міфи є не більше, ніж міфами. Британія воювала майже з усіма державами-членами ЄС. Та це залишилося у минулому. Найкращий спосіб впоратися зі своїм минулим – це розповісти про цього правду. Цей спосіб Фройд вважав найліпшим для подолання людських фобій”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: kotsubynske.com.ua

Демократія. Постмодерн

Демократія готує нам чимало сюрпризів. Їх можна сприймати, можна заперечувати. Але найголовніше, що вона дає нам право цього вибору

Можливо, Україні доведеться подолати довгий шлях до заповітного суспільного укладу, який для більшості її громадян вже встиг набити оскомину або перетворитися у своєрідну інтерпретацію комуністичного завтра, яке постійно втікає з виднокола. Однак, попри те, що таки мусимо певним чином реформувати, якщо геть не реконструювати наш посткомуністичний побут, аби, принаймні, знаходити спільну мову з найближчим оточенням, маємо також достеменно знати, що чекає нас там, за обрієм. Аби бодай передбачити, що нас влаштовуватиме там, а що слід приймати як не скажу – фатальне, але таки неуникне.

Я міркую, що таких небезпек є кілька, але, зрештою, ризиками вони можуть бути лише в уяві не надто балуваного демократією індивіда, у свідомості ж тих, хто живе у так званому „вільному світі” і не знає навіть з історії про можливість існування іншої моделі, ці небезпеки цілком можуть видаватися ілюзорними. Та все ж... Зважаючи на укоріненість у ментальних підмурках українського суспільства якраз „історичного елементу”, можемо вже наперед прогнозувати певний бунт „япі”, – феномену західної культури, якщо розуміти під словом культура увесь комплекс людського трибу. Кілька разів цитований мною Бодріяр в „Америці. Кінець могутності” характеризував цей суспільний конгломерат характерів як „радісну зміну. Відносно попереднього покоління не було жодної болючої ревізії – просто ампутація, амнезія, відпущення гріхів – трохи ірреальне забуття, що змінює надзвичайно яскраву подію. Япі – це не перекинчики з табору бунтівників, це нова, впевнена в собі раса – амністована, виправдана, яка легко трансформується в перформативну, байдужа за своїм світоглядом до будь-якої іншої мети, крім зміни та промоушена (промоушена всього: товарів, людей, досліджень, кар’єр, способу життя)… І якщо Америка воскресла – значить, знищення індіанців не було, не було В’єтнаму”. Годі уявити собі українство з ампутованою історією, тоді зникнуть усі сенси діяльності нинішніх політичних партій, усі маніпулятивні технології. Але разом з ними пропаде, вивітриться і національна ідентичність. Ідентичність, до речі, досі несформована і не артикульована втямливо, конкретно і без нашарувань популізму.

Що мені дуже імпонує, – так це довільне трактування демократії, як можливості заробляти гроші на тій же демократії, абсолютно узгодивши свій меркантильний інтерес з головними постулатами пошанівку прав людини, толерації приватної ініціативи. Десь у Флориді, повідомляють телеканали, креативні підприємці заснували фірму, яка за кількасот тисяч баксів укладе на ваше бажання будь-який закон, що більше, – організує місцевий референдум на предмет цього закону з великим відсотком ймовірності його ухвалення. Тобто пересічний громадянин перетворюється на законодавця, і опираючись на волевиявлення таких же, як і він, може цілком серйозно впливати на ситуацію у своєму регіоні. Чи це заперечення парламентаризму, без якого демократія виглядає уціненим, недоукомплектованим виродком, принаймні останні півтисячоліття років, чи. може, „парламентаризм без меж”? Як на мене, такий стан речей цілком годився б для України, в якій, знано, „кожен Іван має свій план”.

У тій же Америці, неподалік Лос-Аджелеса, на кошти одного мільярдера споруджено місто для ортодоксальних католиків. Там ви не зустрінете повій, не побачите порно на місцевих телеканалах, і годі придбати у тамтешній крамниці засоби для контрацепції. Все чудово як для глибоко віруючих. Однак, з іншого боку, це скидається на добровільну сегрегацію, проти якої невтомно боролися чорношкірі мешканці Штатів і найдемократичніші представники білої раси. Але мені видається, що цей етап Україною успішно пройдено на початку – в середині 90-х, коли на хвилі відродження УГКЦ цілі села пережили локальні „релігійні війни”, у висліді яких конфесійний пейзаж не відзначався багатим спектром.

Демократія готує нам чимало сюрпризів. Їх можна сприймати, можна заперечувати. Але найголовніше, що вона дає нам право цього вибору.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов

Базові свободи

Єдиний, хто насправді має право на Майдан, а, отже, на всі цінності української революції, – це громадянин, загалом народ. Апеляції окремих політиканів до спадщини київського повстання – фальшиві та недолугі

Зворохоблене суспільство множить гіпотези того, що буде після Генеральної асамблеї ООН та сирійської авантюри Путіна. Головне залишається осторонь цього дискурсу, і це найважливіше полягає, як на мене, не у наслідках фактичного переформатування  стосунків у світі, а у тому, як спільноті поводитися далі.

"Існує великий розрив між надто захопленими гіпотезою, аби вникнути у докази, і не готовими цього зробити. Єдиний спосіб зменшити цей розрив полягає в апеляції до авторитету", – стверджує знаний теолог і філософ Девід Рей Гріффін.

Авторитетів, на жаль, не залишилося, а поодинокі постаті, які бодай дають підстави для натяків на певну харизму, відкинуті на маргінес з усіма наслідками такої сепарації. Ба більше, тотальна недовіра всіх до всіх пожирає щодень крихти колишньої опінії, лише посилюючи моральну кризу звиклого до патерналізму загалу.

У низку понять, явищ і осіб, які активно ревізуються зараз, потрапили не тільки вчорашні кумири та провідники, але й базові категорії, до яких українці почали звикати лише кілька років тому. "Двоголова опозиція" (не зрозуміло, яка опозицій ніша – ОБ чи РПЛ?), вже точно, обрала об'єктом для маніпуляції суспільною свідомістю не той об'єкт. Господарка навчилася вже працювати в умовах відсутності від детермінізму з політикою, щонайменше жодні парламентські чи урядові дискусії не впливають на природній ринковий стан речей у цій царині. "Опозиціонери" мали б, у першу чергу, поміркувати над виходом з психологічної кризи, однак, самозрозуміло, що гучна назва – лише яскрава обгортка  для не надто креативних намірів.

"Світ невільний", – висновок американського агентства State of World Liberty, експерти якого помістили Україну на 87-е місце у рейтингу світового індексу свободи, не мусить бути підставою для чергового спалаху апатії в країні, де базові свободи після оборудки 3 червня опинилися перед загрозою.  Мабуть, саме час зрозуміти, що захисниками цих понять не можуть зараз бути ні Президент (через відсутність маневру і тотальну недовіру з боку левової частини вчорашнього електорату), ні тим паче чинний Кабмін (навпаки, утисків зазнають насамперед підприємці), ні Верховна Рада, охоплена внутрішніми чварами і ймовірною низкою чергових «зрад».

Єдиним оборонцем базових свобод, серед яких – і свобода слова, – залишається громадянське суспільство. Та позаяк в Україні воно ще кволе, то, мабуть, можна і треба говорити про поставу громадянина, особистості в обороні свого невід'ємного права бути вільною людиною. Саме він, – громадянин, виборець, – реалізувавши своє право обирати, і відчуваючи себе зрадженим, зневаженим і не почутим, – цілком закономірно плекатиме у собі бажання змінити стан справ. Тут мова не про почуття помсти "владі", – зазвичай, ним керуються саме владці, – тут мова про усвідомлення самодостатньості і можливостей самореалізації у скутому табу і заборонами довкіллі, про розуміння можливостей спротиву і переконання у тому, що цей спротив злу приречений на перемогу.

Єдиний, хто насправді має право на Майдан, а, отже, на всі цінності української революції, – це громадянин, загалом народ. Апеляції окремих політиканів до спадщини київського повстання – фальшиві та недолугі. Можна помилятися у виборі лідера, у виборі шляху, але майже ніколи оманливими не бувають почуття.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru         

Про минущість вражень

Історики та інтелектуали вимушені стати вчителями початкових класів для еліти

Гьоте колись зауважив одну дуже просту річ, – „веселку, яка тримається понад чверть години, перестають помічати”. Справді, у нестримному вирі релятивного життя, ми лише краєм зачіпаємо знакові події, а відтак постаємо ошелешеними новим, досі небаченим, нечутим. Годі нам зупинитися: є осторога не встигнути, не зрозуміти, не осягнути! А насправді, таке поверхове долучення до сучасності, не розуміння, не осягнення, а лише шматочок вражень, витертий згодом, як дешевий мідяк на битому шляху.

Враження мілішають не тільки через невпинний плин часу. Є поняття, затерті словами, – порожніми, артикульованими на потребу моменту, – без огляду на суть окресленого, іноді таки важливу.

Пригадую час, коли українство лише починало знайомитися зі своєю правдивою історією, витирати, як полюбляли тоді пишно говорити, „білі плями”. Цьому сприяла і відносна свобода преси, і видавничий інтерес, оскільки книги із незнаними фактами знаходили вдячного читача.

Сьогодні маємо геть іншу ситуацію, як на мене, витворену штучно, бо ще не всі нюанси вітчизняної історії належно зафіксовано, не про все сказано, далебі не на всьому належно акцентовано. Однак, як твердить знаний історик Володимир Сергійчук, „сьогоднішня влада, я так розумію, не дуже хотіла, щоб про видатних українців, тих, хто справді працював на Україну, для українського майбутнього, щоб про них справді знали широкі кола”.

Натяк на „сьогоднішню владу” у пана Сергійчука можна сприймати двояко. Безумовно, визначальною рисою усіх посткомуністичних українських урядів є відсутність тяглості урядництва. З кожною новою командою держава отримує і новий формат світоглядних цінностей та засад, не кажучи вже про „смакові правки” окремих посадовців.

Гірше інше: часто історія стає розмінною монетою у політичній грі, і тоді направду важко спрогнозувати, як поведуть себе типово українські „націонал-патріоти” чи, скажімо, космополіти з розмаїтих середовищ. Баш на баш, – цей принцип застосовують не тільки щодо голосувань за потрібне рішення, не тільки у кадровій політиці, а й доволі успішно – у фундаментальних підходах до минувшини. Легко панові Сергійчуку радити владцям, мовляв, „треба, щоб українська історіографія не оглядалася на сусідів, а писала українську правду, та й усе”. Але коли на сусідів (що зі Сходу, що із Заходу) оглядається левова частка вітчизняного електорату, тоді політикові слід або офірувати своєю кар’єрою, або вносити корективи у власну програму. Зазвичай, наші чомусь обирають друге. Принаймні, наразі.

Історики та інтелектуали вимушені стати вчителями початкових класів для еліти. Вони, виглядає, не проти, а от еліта, здебільшого, використовує їхні поради лише тоді, коли бачить у цьому зиск. Якщо взагалі розуміє, про що їй намагаються розповісти.

Ігор Гулик. Ілюстрація: timer-odessa.net