«Коза ностра»

Надійним імунітетом є сама належність до владних структур, а відтак – і розгалужена мережа зв’язків, і можливості телефонного впливу, і реальні важелі приведення до тями надто відчайдушних прокурорів чи суддів

Не варто й заікатися про відповідальність влади у системі, де сама влада є надійним прихистком від переслідувань за безвідповідальність. Схоже на те, що у потребі нових парламентських виборів, які вперто пророкують на весну, зацікавлені акурат фігуранти потенційних кримінальних справ, оскільки, на їхню, – зауважу, не надто глибоку, – думку, непевність нинішнього місця сидіння може бути компенсована надійністю депутатського імунітету.

Однак маємо сумну практику спроб відновити справедливість, порушивши кримінальні справи проти найодізніших учасників найгучніших скандалів, і фактично не маємо жодного прецеденту логічного завершення тих спроб. Захищає урядників з сумнівною репутацією, отже, не тільки повідчення нардепа. Надійним імунітетом є сама належність до владних структур, а відтак – і розгалужена мережа зв’язків, і можливості телефонного впливу, і реальні важелі приведення до тями надто відчайдушних прокурорів чи суддів. Олег Покальчук окреслив це недавно із притаманною йому метафоричністю: «…Ми самі — заморожена країна, котра зачаровано споглядає на рідкокристалічних екранах безконечні діалоги приморожених і відморозків».
А тепер киньмо оком на те, що було раніше, за тоталітарної системи, і спробуймо оцінити зміни. Тоді, як і тепер, єдиним шляхом просування нагору була наближеність до «провідної сили»: за комуністів – партії, за «демократів» – так званої «еліти». Причому, в СРСР зазіхач на преференції змушений був публічно вступити до лав КПСС, сплачувати членські внески, тобто легально ходити поміж рештою народу «комунякою». Тепер така публічність необов’язкова, ба – навіть небажана. «Потрібні люди», куми, свати, бізнес-партнери… Отож, спілкуючись з чиновником найнижчого штибу ти мусиш напружувати мізки, гадаючи над тим, хто просунув його на це скромне кріселко. І часто доволі несподівано з’ясовуєш такі неймовірні переплетіння інтересів, що й справді починаєш розуміти: влада у «демократичній» країні таки непорушна, бо, попри президентські, урядові та усілякі інші «вертикалі», існує ще міцніша вертикаль меркантильного інтересу, захищена метастазами, що проникли усюди.

Наскільки потужною є ця демократична «коза ностра»? Вона здатна перевернути країну з ніг на голову, нав’язати 46 мільйонам ідею дочасних виборів, референдумів, глобального вибору і таке інше. Заради потреб однієї людини або групки людей, які переймаються своїм майбутнім, маючи підстави остерігатися за минуле.

Аби мене не повважали заангажованим, скажу, що тут йдеться, далебі, не про Президента. На жаль, глава держави в цій історії є лише ретранслятором чужих думок і чужих страхів. На жаль… Бо якщо зловісний сценарій спрацює, якщо країну таки кинуть у безлад чергової передвиборчої війни, то врешті-решт, як не тепер, то й четвер, хтось за це відповідатиме. І знову на першому плані виявляються не режисери, а виконавець головної ролі.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Джон Холкрофт   

Право на право

Нам треба права на право. І воно, на жаль, не вистоюється на майданах, не береться силою, не вимолюється в чиновників. Це робота мізків кожного, це бодай мінімальні знання устрою країни, у якій живеш

Із «Майже відкритого листа Генеральному прокуророві», який Семен Глузман опублікував на «Лівому березі», читач дізнається, що знаний дисидент дуже цікавився правом, перебуваючи «на зоні». Вибудувавши простенький силогізм, можна завиграшки довести, що гостре зацікавлення сучасників тим же правом спричинене умовами незруйнованої зони. Далебі, це не так, адже навіть найвикінченішому песимісту на прийде на гадку алюзія нинішньої України з тоталітарними режимами.

Йдеться, мабуть, про інше. Про те, що здобувши поодинокі вольності та  свободи, - як от, до прикладу, писати і говорити те, що думаєш, гучно гримати дверима після невдалої розмови з чиновником чи навіть безрозмірно голодувати в громадському місці, - ми досі не опанували законними підставами для таких своїх вчинків. Тобто, - не читали і не знаємо усіляких параграфів та новел юридичної казуїстики. Однак, - це парадокс, - найбільше цікавимося правом…

А воно, між іншим, не тільки про банальності на кшталт «не смітити, не курити!». Воно, це наше хай недолуге, хай спотворене право, дає розуміння процесів, що відбуваються у державі, зрештою, чітко відповідає на таке сакраментальне запитання, яке не дає спати пересічному обивателеві – «хто винен?». Розібравшись у такій, тільки на перший погляд, складній формулі, ми нізащо не стали б проклинати президента чи уряд за сморід у Львові, «вбиті» маршрутки тощо. Не кажучи вже про те, що навряд би порушували перед главою держави питання «посадки» того чи іншого корупціонера. Ну, не може він того зробити, не прокурор… Одне слово, ми самі себе замурували у зону власного невігластва і легковажності, і там, у цих невидимих стінах, гостро цікавимося правом.

Інша річ, - маніпуляції тим самим законом, який став дуже ефективним інструментом для «знаючих». Звідси й корупція, - бо аби виграти тендер для відмивання мільйонів, варто мати не тільки «свою людину», що відкриває конверти з пропозиціями, але й чудово розуміти як аргументувати власну непересічність і винятковість у цьому конкурсі. Звідси й успішні скоробагатьки на державних харчах, - вони ж то чудово усвідомлюють, що ліпше записати маєток чи сотню гектарів на тещу, ніж чесно задекларувавши свої статки відтак мати клопіт з податковою. Звідси, зрештою, й президент (що не кажіть, а таки олігарх) зі своїми «рошенами» та телеканалами. На будь-який закид у незаконослухняності ці «знаючі» викладуть перед вами на стіл стоси документів, які безапеляційно засвідчать їхню «білосніжність» та «пухнастість».

Мені заперечать: мовляв, тепер для ухвалення того чи іншого закону почали активно залучати громадськість. Он і антикорупційного прокурора днями призначать, і його особа пройшла через кільканадцять «сит» не меншої кількості комісій. Усе це, звісно, так. Але трішечки «не так». Бо участь у «громадських радах» та іншого штибу новоутворах деяких дуже сумнівних осіб одразу провокує підозру про те, що це банальні маріонетки, куплені зацікавленими персонажами – грішми, майбутніми посадами або преференціями в іншій царині. Це – рецидиви, однак вони останнім часом набувають ознак клінічної картини.

Отже, нам треба права на право. І воно, на жаль, не вистоюється на майданах, не береться силою, не вимолюється в чиновників. Це робота мізків кожного, це бодай мінімальні знання устрою країни, у якій живеш. Це праця над собою. Саме вона дає розуміння власних прав і усвідомлення того, що ті, хто поруч, теж їх мають. Не менше, але й не більше, ніж інші.

Ігор Гулик. Ілюстрація: oleg-peretyaka.livejournal.com   

Не красти і не брехати

Чи чесність у принципах таки важливіша за чесність перед людьми, особливо тими, що прийдуть на цей світ пізніше? Гадаю, тут дилема

Результати подиву гідного соціологічного дослідження Університету Східної Англії про «чесність» і «нечесність» народів уже доволі рясно прокоментовані. В Україні це зробив, зокрема відомий соціолог Євген Головаха у «Діловій столиці». Він не відмовляє землякам у шляхетній рисі чесності, однак цілком резонно, як на мене, наголошує на її специфічності. «Це своєрідна чесність — це відповідальність перед іншими людьми. Але не відповідальність перед моральними принципами… У нас своя чесність. Ми вважаємо, що мусимо бути чесними, перш за все, перед своїми рідними, відтак — перед знайомими і вже наостанок - перед принципами, що регулюють нормальні стосунки між людьми». 

Згадати про це дослідження і про Євгена Головаху мене спонукала новина зі столиці, де відкрилася виставка «Люди правди» з нагоди чергових роковин Голодомору. Йдеться про тих небагатьох, які залишили правдиві спогади про «Жнива розпачу», щоб через майже століття понад 80 відсотків українців покоління прийдешнього могли назвати речі своїми іменами. Тобто визнавати особисто Голодомор геноцидом.

Із ким були чесними насамперед ті люди? І чи чесність у принципах таки важливіша за чесність перед людьми, особливо тими, що прийдуть на цей світ пізніше? Гадаю, тут дилема.

Бо направду важливими є показники зростання числа тих, хто визнав очевидне – що українців свідомо убивали голодом. Але та – «минула чесність минулих людей» - чи спонукає вона нас до такої ж дії зараз? Тобто бути чесними в оцінці всього, що відбувається тут і зараз, але бодай перед своїми дітьми? Як на мене, то тут відсоток, - якби, звісно, хтось зважився б на таке опитування, - був би значно нижчим.

Рецепт Євгена Головахи «не красти і не брехати» виглядає надто простим. А  прості рішення не завжди бувають можливими для реалізації. Тим паче, спільнота має безліч прикладів того, як дворушництво, злодійство, конформізм ставали битим шляхом для тисяч «успішних кар’єр». Яким не завадили ні людський осуд (чесність перед людьми?), ні офіційний суд (чесність перед суспільством?), ні – принаймні наразі – Божий суд.

У 30-і роки «людьми правди» рухали геть інші мотиви, ніж нашими сучасниками. Вони, безумовно, були виховані на інших принципах, - не спотворених ще так калічно комуністичною добою, - на принципах, якими нерадянське (європейське) довкілля, що ми його тепер називаємо цивілізованим світом, керувалося століттями і намагається дотримуватися нині. Але разом з тим «люди правди» усвідомлювали свою відповідальність перед прийдешнім, а, отже, попри небезпеки і фізичну смерть, уважали правду запорукою виживання нації, її майбутнього.

Невже це так важко втямити нам? Тим, хто спромігся на Холодний Яр, Опір років Другої світової, на дисидентський рух «шістдесятників», на Акт проголошення незалежності, зрештою, на два Майдани. Адже ж ці чини теж були спровоковані загрозою і нам, і нашому майбутньому.

Утім чи можемо ми вважати себе чесними перед «Людьми правди», вшановуючи їх нині? Мабуть, таки ні…

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb 

До питання про #зраду

Скільки нормальних, конструктивних, можливо, навіть рятівних для спільноти, громади, країни думок утонуло у тисячоголосому завиванні «Зрада». Не важливо, що його заводив якийсь доволі підозрілий фальцет, - бо хто б там з’ясовував, хто першим заволав, хто першим гукнув…

Тут Софія Андрухович поділилася на Zbruc’і своїми рефлексіями про справжність і надуманість, про світло й тіні, і зокрема – про зраду як різновид «тіні» українства. Вона пише, що «зрад протягом історії цієї конкретної спільноти на всіх рівнях було достатньо, цей страх увійшов у плоть і кров, його не витравиш так просто, як і страх перед голодом. Він увійшов так глибоко, що навіть самому собі неможливо довіритись. Може, насамперед самому собі? Може, якраз звідти він і проріс?».

Свого часу схожді думки висловлювала й Оксана Пахльовська, кажучи про генетичні корені українського страху, зокрема – Голодомор. Але повернімося до категорії зради, яка останнім часом перетворилася на мем, хештег, якою таврують усіх, хто має сміливість (зауважте – відвагу, не страх) сказати щось напрочуд нетипове, незвичне для нестримних потоків офіціозу, патетики, квасно-патріотичних майданних вправ. Проартикулювати щось нестандартне, здатне змусити замислитися, порозважати над буцімто очевидним, через зусилля втямити, що світ непростий, він надзвичайно розмаїтий і тим паче – неоднозначний.

Я міркую собі, що #зрада теж є технологією, хай хоч стонадцять разів мене звинуватять у прихильності до теорій змов. Я чомусь пригадую, скільки нормальних, конструктивних, можливо, навіть рятівних для спільноти, громади, країни думок утонуло у тисячоголосому завиванні «Зрада». Не важливо, що його заводив якийсь доволі підозрілий фальцет, - бо хто б там з’ясовував, хто першим заволав, хто першим гукнув…

Якщо йти за Софією Андрухович, то саме фобія зради, - актуальніше - #зради, - є тінню, яку відкидає наразі пасивна більшість, намагаючись виправдати власну байдужість, ба більше, - тицьнути пальцем у тих, хто, на її думку, винен у всіх наших гризотах. #Зрада – це тотем, це чарівна дудка, за допомогою якої ще зовсім недавно, яких чверть століття тому, кремлівська комуністична рать притлумлювала в українців справжню мелодію їхніх душ. Бо усі, хто тим чи іншим робом намагався ствердитися сам і переконати інших у справжності українства, у його праві на свободу і незалежність, - моментально отримували тавро зрадників. І не тільки тавро, - кулю, отруту, заслання… Мазепа, Коновалець, Хвильовий, Довженко, Бандера, Стус, Івасюк…  Нинішні адепти #зради діють схожим чином, свідомо чи скорившись звичці, діючи за усталеними окупантом правилами, чи просто навіть не здаючи собі справи у скоєному. Швидше за все, мотивом акурат є останнє. Мене просто вражають усезнайки, які легко оперують воєнними стратегіями, фіґлями геополітики, маючи при цьому єдине джерело інформації – «колгоспник». А ще, - «ОБС», теревені у каварнях чи сварки у маршрутках.  Іноді до цього коктейлю вкидається дрібка партійних уподобань, але вона, зрештою, не є визначальною, бо нині сповідувати одне, а завтра – діаметрально інше для таких мудрагеликів чомусь не є зрадою. Радше навпаки, - похвальною рисою, яку називають «умінням жити», «крутитися», «заробляти».

Ми урешті-решт мусимо втямити прості сентенції про два боки медалі, про «чорне» і «біле», про зло і добро, про шляхетність і зраду - одне слово, очевидну істину про різноликість правд, осіб, явищ, рухів. І про світло й тінь, притаманні усьому, що під сонцем. Так, справді, як зауважив хтось із великих, «чим нижче світило, тим довші тіні пігмеїв». Але суть не в тінях, а в тому, що низьким сонце буває не тільки при заході…

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Юрій Візняк у програмі ТРК "Львів" "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих
Я вже наголошував, що свідомо викладаю ці відео після виборів, аби не було підозр у заангажованості чи піарі. Однак знати тих, чиї імена на слуху, ближче, - теж не зайве

Коротке есе про слухачів

Політичну конкуренцію в умовах демократії не вгамовували ні волання про її недоцільність під час війни, ні звинувачення у праці на користь агресора

Час змін і непевності мине, без сумніву, залишивши по собі не тільки спогади, але й певні висновки. Сверблячка на кшталт «все і одразу», притаманна першим постреволюційним місяцям, зійде на пси, поступившись буденності маленьких справ. Не варто переконувати, що ентузіазм, як правило, потребує постійно заряджених батарейок, мотивацій, і влада чудово усвідомлює це, намагаючись задля збереження статусу кво, тримати клеми окисленими до максимуму.

Утім, їй не завжди це під силу. Не тільки тому, що громадянське суспільство напрочуд активне і не має наміру заколисувати й без того сонну «еліту». Політичну конкуренцію в умовах демократії не вгамовували ні волання про її недоцільність під час війни, ні звинувачення у праці на користь агресора. Вона ж – ця конкуренція, - після таких оскаржень набуває ще витонченіших форм, не обмежуючись мітинговими формами, вдаючись до одвертих цинічних провокацій або ж кулуарних угод. Залежно від потреби моменту.

Якось Артур Шопенгауер зауважив, що «кожного можна вислухати, проте не з кожним слід розмовляти». Україна вже позбулася одного одіозного персонажа, який обіцяв «почути всіх», і тепер навряд чи хтось захоче розмовляти з автором цього слогану…

Однак порадою філософа варто скористатися тим, хто взяв на себе відповідальність за втілення реформ у постмайданній державі. Аби не траплялося інцидентів, як з Парасюком і Пісним. Коментаторів цієї теми аж забагато, однак мало хто зважає на категоричність діаметрально протилежних думок. Поза тим, як на мене, обидва персонажі схожі до болю, позаяк, смію думати, вони не є самостійними, вони – маріонетки на ниточках сторонніх залаштункових осіб. Саме ці ляльководи пишуть сценарії, підозрюю, - навіть діалоги, і тільки їм – новітнім карабасам - відомі справжні наслідки цього та інших спектаклів.

Тож нам наразі варто «кожного вислухати», натомість не квапитися з «кожним розмовляти». Об’єктивна оцінка тим і вартісна, що не базується на фрагментарних звинуваченнях на адресу «Володі» у невихованості, або ж лише на вироку для Пісного на підставі його сумнівного минулого. Аби скласти справжню мозаїку, слід зібрати докупи усі фрагменти. І раптом з’ясується, що насправді емоційний вибух «сотника» був спровокований не заявою «антибіотика» про особистий вклад у справу Майдану, а, до прикладу, роллю, якою наділений пан Пісний у подальшій долі дуже успішного, «проєвропейського» міського голови. А, може, іншими обставинами, які зараз, ось вже, ще не надто відомі загалу.

Проблема полягає у тому, що пересічний обиватель схильний оцінювати тих, кого обирав, за своїми лекалами. Він, - звичайний виборець, - досі не позбувся дурнуватої звички вважати позначку у бюлетені виконаною місією. Те, що залишилося непочутим, незрозумілим, взагалі – невідомим, - його мало переймає. І коли з плином часу вчорашній ідеал або ж просто знічев’я обраний персонаж демонструє свою справжню кредитну історію, свій не надто білосніжний шлейф, розчаруванню одурених немає меж.

Для висновку з цих коротеньких нотаток я обрав того ж таки Шопенгауера: «Те, що люди називають долею, є, по суті, лише сукупністю вчинених ними глупств».

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Право на „приватний закон”

Наша проблема – у постсовковій патерналістській ролі, якою ми наділяємо державу. Ми мусимо мати лідера, якого можна підносити до хмар, рівно ж як відтак списати на нього всі гріхи, навіть власні

Якось The Economist опублікував результати дослідження Джоріс Леммерс із Тільбурзького університету в Нідерландах і Адама Галінскі з Північно-західного університету в Іллінойсі. Певна річ, що учені не мали наміру якось вплинути на події в Україні, але те, що вони виснували із своїх експериментів, дуже актуальне для розуміння психології влади та внутрішніх механізмів, які рухають особами, охочими до неї.

Отже, стверджують Леммерс та Галінскі, „люди з владою, яка, як вони думають, належить їм по праву, порушують правила не тільки тому, що це може зійти їм це з рук, а й також тому, що на певному інтуїтивному рівні відчувають, буцім мають право взяти те, що хочуть”.

Іншими словами, особи, наділені високими повноваженнями, вважають їх привілеєм („приватним законом”). І, відповідно, цілком переконані, що іншим („нижчим”) до нього зась. Аби мати повну картину, скажемо, що, у принципі, діставшись бажаного плоду влади, чимало осіб взагалі намагаються „приватизувати” закони, написані до них, або ж пристосувати їх для зручного приватного зиску.

Зауважимо також, що експерименти західних учених провадилися у контексті демократичних країн, тут, далебі, не ходить про цілком зрозумілі привілеї феодала. Тобто мова про цілком цивілізованих, освічених та креативних лідерів ХХІ століття, які часто виступають на трибунах форумів, тусуються на ділових ланчах чи відвідують важливі саміти. Так чи інак, „приватний закон” вилазить, мов шило із мішка, – то тут, то там чутно про скандальні подробиці коханок на посадах секретарок, про утриманок за кошт держави і таке інше. Однак, якщо на Заході всі ці історії завершуються майже нудно, бо майже однаково, то в Україні високопосадовцям сходять з рук і не такі „пустощі”.  

Наша проблема – у постсовковій патерналістській ролі, якою ми наділяємо державу. Ми мусимо мати лідера, якого можна підносити до хмар, рівно ж як відтак списати на нього всі гріхи, навіть власні. Леммер та Галінскі кажуть, що такі суспільства, як, до прикладу, наше, платять за те, що їх очолюють чоловіки-вожаки (а подекуди домінантні жінки), корупцією та лицемірством.

„Альтернативою, хоча й чистішою, є керівництво, яке складається з нудних посередностей”, – стверджують учені. Але що робити, коли посередність намагається видати себе за вожака, і що робити, коли спільнота погоджується на його забаганку? Мабуть, ставить себе на його місце, і несподівано з’ясовує, що потрапивши туди, поводилася б схожим чином.

Ігор Гулик. Ілюстрація: vk.com