Олег Паска у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Чинник геноциду

Ніхто й не думав втямливо пояснити росіянам, що визнання Голодомору геноцидом продемонструє їхню внутрішню потугу до змін, бо народ, здатний на великодушність, ніколи не терпітиме влади ошустів. Хоча «великодушність» для 80 відсотків мешканців «ерефії» - це з галузі квантової механіки…

Він, цей чинник, мабуть, ще довго визначатиме характер стосунків між Україною та Росією, часами відходячи у підтексти економічних, культурних та інших проблем, які вирішуватимуть дві сусідні країни, часами зринаючи на поверхню, аби загострити й без того не надто приязні взаємини. Йдеться про визнання вини однією зі сторін, а, отже, про виснажливий процес катарсису, на який може зважитися лише психологічно міцна спільнота. Росія ж наразі перебуває у стадії, коли симптоми імперської агонії не дають її громадянам адекватно оцінювати потенціал батьківщини, що, своєю чергою, полегшує керівництву маніпуляції зі суспільною опінією.

Цинізм давньої заяви офіційної Москви про неможливість визнання "так званого голодомору" геноцидом українців – аж ніяк не виняток у риторичній повсякденщині  кремлівських вельмож. Не менш цинічно і безапеляційно Росія розповідала Європі про амбіції на енергетичну монополію, гарячковою, злостивою є її реакція на низку національно-визвольних рухів у середині імперії, атавізми совєтського домінування проглядаються і на закавказькому, близько- і далекосхідному векторах її зовнішньої політики. Ну, і безперечно, - Крим та Донбас…

Однак сусідська реакція на спроби України врешті-решт підготувати і подати на розгляд ООН документ про визнання Голодомору геноцидом стали доволі симптоматичною з огляду на те, які акценти нам пробують нав'язати. Без сумніву, кажуть нам, Голод 1932 – 33 років – очевидний і незаперечний факт історії. Але трактувати його за етнічною ознакою, себто назвати його геноцидом, не випадає, позаяк вмирали від нестачі харчів не тільки українці, але й росіяни, казахи…

Для не надто обізнаного у контекстах подій така аргументація позірно виглядатиме переконливою. Бо й справді, чи вибирала смерть свої жертви, заглядаючи у метрики? Ні. Отож, заспокіймося і поставмо жирну крапку, історію ж не повернеш…

Але кремлівські ритори геть запізнилися зі своїми аргументами. Київ якось запропонував на розгляд Ради міністрів закордонних справ Співдружності Незалежних Держав питання про визнання "жнив розпачу" актом геноциду проти українського народу. Не проблема, що у керівників зовнішньополітичних відомств країн-учасниць СНД руки не дійшли до цього документу. Показовим є інше:  більшість країн Співдружності осібно визначилися у цьому питанні на користь українців.

Що ж до світового масштабу, то парламенти та уряди понад 20 країн світу визнали Голодомор 1932-1933 років геноцидом українців. У 1988 році комісія Конгресу США, а також міжнародна комісія дійшли того ж висновку. 

Нема потреби особливо пояснювати, що найоб'єктивнішу оцінку жахіттям, які випади на долю українського селянства у 30-і роки минулого століття, дали незаангажовані Роберт Конквест, Джеймс Мейс та Ґарет Річард Воган Джонс.  Біда тільки, що з українського боку ніхто й не думав втямливо пояснити росіянам, що визнання Голодомору геноцидом допоможе їм стати урівень з іншими цивілізованими націями. Не тому, що це продемонструє їхню внутрішню потугу до змін, а ще й тому, що народ, здатний на великодушність, ніколи не терпітиме влади ошустів. Хоча «великодушність» для 80 відсотків мешканців «ерефії» - це з галузі квантової механіки…

Ігор Гулик. Ілюстрація: censor.net.ua

Недоброзичлива гегемонія

Гегемонія більшості возведена до ранґу принципу, беззаперечної істини, природного стану речей. Її креатив – відсутність будь-якого креативу, окрім міцних голосових зв'язок і, на крайній випадок, крутих п'ястуків

Один з ідеологів американського неоконсерватизму Френсіс Фукуяма, знаний українцям з його футуристичного бестселера "Кінець історії та людини", є автором слогану, яким донедавна послуговувалися вашингтонські стратеги, аргументуючи своє право пхати носа у будь-який закуток планети. Слоган воїстину є американським продуктом – "доброзичлива гегемонія", однак у недавно опублікованій  книзі "Америка на роздоріжжі" інтелектуальний кумир обережно дистанціюється від свого ж винаходу. Мудрість, мабуть, таки полягає у вмінні озиратися на обставини, робити поправки на реалії, – і не тільки у високій політиці, але й у повсякденних справах. Американці ж взагалі мастаки на дипломатичні терміни, вони завжди залишають собі шляхи до відступу і навіть поразку своєї місії в Іраку подали, як слід: ми до них "доброзичливо", з пропозицією демократії… При цьому слово "гегемонія" якось тушується, нівелюється якнайкращим наміром.

Україна ж, яку дехто схильний вважати об'єктом зазіхань Вашингтона, втім не квапиться переймати уроки нового старшого брата. Для слов'янського менталітету, вирощеного на ґрунті "демократії віча", яка буяла на добрих вісім століть раніше європейської колонізації Нового світу, гегемонія більшості возведена до ранґу принципу, беззаперечної істини, природного стану речей. Її креатив – відсутність будь-якого креативу, окрім міцних голосових зв'язок і, на крайній випадок, крутих п'ястуків. І хоч правила цивілізованого урядування вимагають категоричної відмови від старого, як світ, принципу "горе переможеним!", однак насправді маємо справу лише з позірною лояльністю більшості до права меншості, лише з деклараціями добрих намірів, далекими від політичної практики.  Одне слово: право сили, а не сила права…

Упродовж тривалої реформаторської епопеї, коли український загал направду не знає, чого чекати від дня завтрашнього, наскільки хитромудрими, іноді навіть позбавленими здорового ґлузду, видаються маневри влади, заяви про право більшості, базоване, до речі, на принципах конституційної реформи, запропонованої доволі сумнівною більшістю і в доволі сумнівних умовах, лунають чи не найгучніше. Бо ходить про гегемонію сили.  Причому це домінування подавалося народу як "доброзичлива гегемонія" – мовляв, гляньте, – ми прагнемо лише добра ("Жити по-новому»).

Проте є одна проблема, яка незабаром може зіграти злий жарт з "коаліцією". Сьогодні під гаслом "доброзичливої гегемонії" вони намагаються проштовхнути на ключові посади проекту «Антикорупція» одіозних осіб, які не надаються за визначенням длоя таких ролей . Не кажу вже про глибинно дестабілізуючий чинник таких маневрів після Революції Гідності. Авторам сценаріїв таких фіглів я б порадив бути дуже обачними. Обережність не завадить нікому, інакше очікуючи геппі-енду історії, можна опинитися на непевному роздоріжжі. Причому шляхи до відступу будуть заміновані власноруч.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Герлуп Бітструп

Про країну та державу

Кон’юнктура та угодовство – риси, на жаль, не тільки численного чиновництва. Вони притаманні й політикам, які про людське око люблять хизуватися непохитністю принципів і міцністю ідеологій. Однак, – що ідеологія чи цінності, порівняно з „кешем”, з можливістю причаститися з дармової годівниці?

Хвилеві інтереси передбачають хвилеву політику. Остання аж ніяк не може бути характеристикою державців, виходячи з відомої формули про те, що вони, перш за все, думають про країну. В Україні цей постулат не годиться взагалі, оскільки категорії „країна” і „держава” у нас – зовсім різні, іноді навіть діаметрально протилежні. Бо країна, – себто ми з вами, – живе собі у своєму вимірі, ставить перед собою певні завдання, плекає певні ідеали і сподівається на здійснення певних мрій. Держава ж, точніше, її уособлення в конкретних інституціях – парламент, уряд, Президент, митниця, податкова, МВС etc., – то інший, паралельний світ, який не бажає знатися з країною, у сенсі зважати на наші з вами проблеми. Їхній світ витворений з міфів, з політтехнологічних схем, зі стратегій пожирання опонента. Він позбавлений реальної перспективи, оскільки перебивається з дня на день, міркуючи, що саме так і треба.

Чиновницька рать у стані постійної бойової готовності, який вже передбачає нетерплячку очікування: підступів протилежного табору, можливих реакцій на власні провокації, а головне – виборів будь-якого гатунку. Вибори для цієї когорти є свого роду ставками у букмекерських конторах, для міністра чи навіть начальника ЖЕКу головне тут, – не помилитися з вибором, вчасно засвідчити лояльність  до перспективного кандидата чи політичної сили, а вже потім, коли ті здобудуть бажане, – відірватися, послуговуючись патронатом „начальника”. Тут чимало невдах, що ж, не всім дано передбачити „світле майбутнє”, особливо в умовах вітчизняних політичних розкладів. Такі „необачні” змушені перебиватися на маргінесі, аж поки доля не підкине їм ще один шанс...

Кон’юнктура та угодовство – риси, на жаль, не тільки численного чиновництва. Вони притаманні й політикам, які про людське око люблять хизуватися непохитністю принципів і міцністю ідеологій. Однак, – що ідеологія чи цінності, порівняно з „кешем”, з можливістю причаститися з дармової годівниці? Фата моргана, привид, – не більше. Їх же не візьмеш у долоні, тим паче не покладеш у кишеню чи на банківське конто...

Проблема полягає у тому, що справді ніхто й ніколи з тих, кому власне й доручено тільки над тим міркувати, не знав конкретно, до чого він прагне. Одиниці у цій країні і державі усвідомлюють у принципі власні надзавдання. А переважна більшість живе „станом на сьогодні”. Нині провалили неугодний для групи товаришів закон, – ну й добре. Нині підсунули свиню „воріженькам” зі сусіднього відомства, – чудово. Нині вони „опустили” нас, –нічого, буде новий день, буде й харч. Все одно задарма, все одно не з власного гаманця. Станом на сьогодні все ок.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов     

«Коза ностра»

Надійним імунітетом є сама належність до владних структур, а відтак – і розгалужена мережа зв’язків, і можливості телефонного впливу, і реальні важелі приведення до тями надто відчайдушних прокурорів чи суддів

Не варто й заікатися про відповідальність влади у системі, де сама влада є надійним прихистком від переслідувань за безвідповідальність. Схоже на те, що у потребі нових парламентських виборів, які вперто пророкують на весну, зацікавлені акурат фігуранти потенційних кримінальних справ, оскільки, на їхню, – зауважу, не надто глибоку, – думку, непевність нинішнього місця сидіння може бути компенсована надійністю депутатського імунітету.

Однак маємо сумну практику спроб відновити справедливість, порушивши кримінальні справи проти найодізніших учасників найгучніших скандалів, і фактично не маємо жодного прецеденту логічного завершення тих спроб. Захищає урядників з сумнівною репутацією, отже, не тільки повідчення нардепа. Надійним імунітетом є сама належність до владних структур, а відтак – і розгалужена мережа зв’язків, і можливості телефонного впливу, і реальні важелі приведення до тями надто відчайдушних прокурорів чи суддів. Олег Покальчук окреслив це недавно із притаманною йому метафоричністю: «…Ми самі — заморожена країна, котра зачаровано споглядає на рідкокристалічних екранах безконечні діалоги приморожених і відморозків».
А тепер киньмо оком на те, що було раніше, за тоталітарної системи, і спробуймо оцінити зміни. Тоді, як і тепер, єдиним шляхом просування нагору була наближеність до «провідної сили»: за комуністів – партії, за «демократів» – так званої «еліти». Причому, в СРСР зазіхач на преференції змушений був публічно вступити до лав КПСС, сплачувати членські внески, тобто легально ходити поміж рештою народу «комунякою». Тепер така публічність необов’язкова, ба – навіть небажана. «Потрібні люди», куми, свати, бізнес-партнери… Отож, спілкуючись з чиновником найнижчого штибу ти мусиш напружувати мізки, гадаючи над тим, хто просунув його на це скромне кріселко. І часто доволі несподівано з’ясовуєш такі неймовірні переплетіння інтересів, що й справді починаєш розуміти: влада у «демократичній» країні таки непорушна, бо, попри президентські, урядові та усілякі інші «вертикалі», існує ще міцніша вертикаль меркантильного інтересу, захищена метастазами, що проникли усюди.

Наскільки потужною є ця демократична «коза ностра»? Вона здатна перевернути країну з ніг на голову, нав’язати 46 мільйонам ідею дочасних виборів, референдумів, глобального вибору і таке інше. Заради потреб однієї людини або групки людей, які переймаються своїм майбутнім, маючи підстави остерігатися за минуле.

Аби мене не повважали заангажованим, скажу, що тут йдеться, далебі, не про Президента. На жаль, глава держави в цій історії є лише ретранслятором чужих думок і чужих страхів. На жаль… Бо якщо зловісний сценарій спрацює, якщо країну таки кинуть у безлад чергової передвиборчої війни, то врешті-решт, як не тепер, то й четвер, хтось за це відповідатиме. І знову на першому плані виявляються не режисери, а виконавець головної ролі.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Джон Холкрофт   

Право на право

Нам треба права на право. І воно, на жаль, не вистоюється на майданах, не береться силою, не вимолюється в чиновників. Це робота мізків кожного, це бодай мінімальні знання устрою країни, у якій живеш

Із «Майже відкритого листа Генеральному прокуророві», який Семен Глузман опублікував на «Лівому березі», читач дізнається, що знаний дисидент дуже цікавився правом, перебуваючи «на зоні». Вибудувавши простенький силогізм, можна завиграшки довести, що гостре зацікавлення сучасників тим же правом спричинене умовами незруйнованої зони. Далебі, це не так, адже навіть найвикінченішому песимісту на прийде на гадку алюзія нинішньої України з тоталітарними режимами.

Йдеться, мабуть, про інше. Про те, що здобувши поодинокі вольності та  свободи, - як от, до прикладу, писати і говорити те, що думаєш, гучно гримати дверима після невдалої розмови з чиновником чи навіть безрозмірно голодувати в громадському місці, - ми досі не опанували законними підставами для таких своїх вчинків. Тобто, - не читали і не знаємо усіляких параграфів та новел юридичної казуїстики. Однак, - це парадокс, - найбільше цікавимося правом…

А воно, між іншим, не тільки про банальності на кшталт «не смітити, не курити!». Воно, це наше хай недолуге, хай спотворене право, дає розуміння процесів, що відбуваються у державі, зрештою, чітко відповідає на таке сакраментальне запитання, яке не дає спати пересічному обивателеві – «хто винен?». Розібравшись у такій, тільки на перший погляд, складній формулі, ми нізащо не стали б проклинати президента чи уряд за сморід у Львові, «вбиті» маршрутки тощо. Не кажучи вже про те, що навряд би порушували перед главою держави питання «посадки» того чи іншого корупціонера. Ну, не може він того зробити, не прокурор… Одне слово, ми самі себе замурували у зону власного невігластва і легковажності, і там, у цих невидимих стінах, гостро цікавимося правом.

Інша річ, - маніпуляції тим самим законом, який став дуже ефективним інструментом для «знаючих». Звідси й корупція, - бо аби виграти тендер для відмивання мільйонів, варто мати не тільки «свою людину», що відкриває конверти з пропозиціями, але й чудово розуміти як аргументувати власну непересічність і винятковість у цьому конкурсі. Звідси й успішні скоробагатьки на державних харчах, - вони ж то чудово усвідомлюють, що ліпше записати маєток чи сотню гектарів на тещу, ніж чесно задекларувавши свої статки відтак мати клопіт з податковою. Звідси, зрештою, й президент (що не кажіть, а таки олігарх) зі своїми «рошенами» та телеканалами. На будь-який закид у незаконослухняності ці «знаючі» викладуть перед вами на стіл стоси документів, які безапеляційно засвідчать їхню «білосніжність» та «пухнастість».

Мені заперечать: мовляв, тепер для ухвалення того чи іншого закону почали активно залучати громадськість. Он і антикорупційного прокурора днями призначать, і його особа пройшла через кільканадцять «сит» не меншої кількості комісій. Усе це, звісно, так. Але трішечки «не так». Бо участь у «громадських радах» та іншого штибу новоутворах деяких дуже сумнівних осіб одразу провокує підозру про те, що це банальні маріонетки, куплені зацікавленими персонажами – грішми, майбутніми посадами або преференціями в іншій царині. Це – рецидиви, однак вони останнім часом набувають ознак клінічної картини.

Отже, нам треба права на право. І воно, на жаль, не вистоюється на майданах, не береться силою, не вимолюється в чиновників. Це робота мізків кожного, це бодай мінімальні знання устрою країни, у якій живеш. Це праця над собою. Саме вона дає розуміння власних прав і усвідомлення того, що ті, хто поруч, теж їх мають. Не менше, але й не більше, ніж інші.

Ігор Гулик. Ілюстрація: oleg-peretyaka.livejournal.com   

Не красти і не брехати

Чи чесність у принципах таки важливіша за чесність перед людьми, особливо тими, що прийдуть на цей світ пізніше? Гадаю, тут дилема

Результати подиву гідного соціологічного дослідження Університету Східної Англії про «чесність» і «нечесність» народів уже доволі рясно прокоментовані. В Україні це зробив, зокрема відомий соціолог Євген Головаха у «Діловій столиці». Він не відмовляє землякам у шляхетній рисі чесності, однак цілком резонно, як на мене, наголошує на її специфічності. «Це своєрідна чесність — це відповідальність перед іншими людьми. Але не відповідальність перед моральними принципами… У нас своя чесність. Ми вважаємо, що мусимо бути чесними, перш за все, перед своїми рідними, відтак — перед знайомими і вже наостанок - перед принципами, що регулюють нормальні стосунки між людьми». 

Згадати про це дослідження і про Євгена Головаху мене спонукала новина зі столиці, де відкрилася виставка «Люди правди» з нагоди чергових роковин Голодомору. Йдеться про тих небагатьох, які залишили правдиві спогади про «Жнива розпачу», щоб через майже століття понад 80 відсотків українців покоління прийдешнього могли назвати речі своїми іменами. Тобто визнавати особисто Голодомор геноцидом.

Із ким були чесними насамперед ті люди? І чи чесність у принципах таки важливіша за чесність перед людьми, особливо тими, що прийдуть на цей світ пізніше? Гадаю, тут дилема.

Бо направду важливими є показники зростання числа тих, хто визнав очевидне – що українців свідомо убивали голодом. Але та – «минула чесність минулих людей» - чи спонукає вона нас до такої ж дії зараз? Тобто бути чесними в оцінці всього, що відбувається тут і зараз, але бодай перед своїми дітьми? Як на мене, то тут відсоток, - якби, звісно, хтось зважився б на таке опитування, - був би значно нижчим.

Рецепт Євгена Головахи «не красти і не брехати» виглядає надто простим. А  прості рішення не завжди бувають можливими для реалізації. Тим паче, спільнота має безліч прикладів того, як дворушництво, злодійство, конформізм ставали битим шляхом для тисяч «успішних кар’єр». Яким не завадили ні людський осуд (чесність перед людьми?), ні офіційний суд (чесність перед суспільством?), ні – принаймні наразі – Божий суд.

У 30-і роки «людьми правди» рухали геть інші мотиви, ніж нашими сучасниками. Вони, безумовно, були виховані на інших принципах, - не спотворених ще так калічно комуністичною добою, - на принципах, якими нерадянське (європейське) довкілля, що ми його тепер називаємо цивілізованим світом, керувалося століттями і намагається дотримуватися нині. Але разом з тим «люди правди» усвідомлювали свою відповідальність перед прийдешнім, а, отже, попри небезпеки і фізичну смерть, уважали правду запорукою виживання нації, її майбутнього.

Невже це так важко втямити нам? Тим, хто спромігся на Холодний Яр, Опір років Другої світової, на дисидентський рух «шістдесятників», на Акт проголошення незалежності, зрештою, на два Майдани. Адже ж ці чини теж були спровоковані загрозою і нам, і нашому майбутньому.

Утім чи можемо ми вважати себе чесними перед «Людьми правди», вшановуючи їх нині? Мабуть, таки ні…

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb