У пошуках прем’єра

Новітня українська історія як мильний серіал сварок між президентами і керівниками урядів

Арсеній Яценюк з «кролика» перетворився на «хитрого лиса». П’ятниця, 11 грудня, що за всіма прогнозами, мала стати фатальним днем для прем’єр-міністра та його команди, завершилася для них блискучою тактичною перемогою. Вислухавши образи від «партнерів» з коаліції і, звісно, з поріділих лав Опоблоку, отримавши жалобний букет і стусанів від не надто адекватного Олега Барни, Яценюк пішов із зали під куполом переконаним: він залишається.

Мистецтво шахрувати

Не відомо, чи діяв Арсеній Петрович самотужки, чи, може, йому асистували панове з президії ВР, особливо Володимир Гройсман, однак нардепи тепер мають всі підстави вважати себе ошуканими. У ту доленосну п’ятницю замість звіту Уряду, після якого публіка з Грушевського готувалася вказати прем’єрові на двері, їй запропонували банальний і прісний варіант звичайного дня уряду. Яценюк виграв час, - звіт про річну діяльність має надійти до сесійної зали на 15 днів до його офіційного оприлюднення керівником уряду, - отже, вважаймо, до Нового року. Далі – Різдво, низка свят, тож парламент прийде слухати чергову «коломийку» прем’єра у ліпшому разі під кінець січня.

Днями ВР має намір ухвалити новий Податковий кодекс і на його основі бюджет’2016. Фахівці пророкують, що ми отримаємо такі документи, після яких жоден із адекватних політиків не запрагне прем’єрського крісла. Жоден, крім «камікадзе» Яценюка.  Йому не вперше отримувати «кулю в лоб» і він… милостиво погодиться.

У висліді задоволеними будуть усі. Президент, бо надалі матиме «офірного цапа», до того ж стане реальною, на перший погляд, несусвітня обіцянка ПОПа про «чотири роки без виборів». Яценюк, - бо з нульовим рейтингом і рахітичною партією зможе надалі керувати фінансовими потоками. «Стратегічні партнери», найперше США, - бо, як їм видаватиметься, вдасться запобігти витвореній у мізках їхніх же аналітиків перспективі «узурпації влади» Порошенком. Олігархи, - бо не доведеться шукати нових шляхів і форматів для спілкування з новим «дахом».

А народ… Його згодовуватимуть обіцянками і креативними ходами, час од часу змінюючи раціон войовничою риторикою. Народ звично шукатиме винуватців і плутатиметься у трьох соснах відповідальних за його злидні, безвихідь і зневіру.

Вокзал не для двох

Давні мудреці радили, що, бажаючи дізнатися про майбутнє, варто озирнутися на те, що вже було. З такої позиції клінч прем’єра Яценюка і президента Порошенка виглядає не таким вже й екзотичним в українській політиці. Джо Байден майже за дідусем Фройдом проартикулюював з парламентської трибуни підсвідомі фобії американських кураторів України. Він згадав про Помаранчеву революцію, а, отже, і про конфлікт між «любими друзями» Ющенка і командою прем’єрки Тимошенко. У Штатах безпомилково діагностували симптоми схожої недуги у нашій владній верхівці постмайданного зразка 2015-го. Вашингтон небезпідставно остерігається, що чвари і взаємні звинувачення можуть згубити новий «український проект», а разом з ним – купу грошей американських платників податків, убуханих у не надто відомий загумінок Європи.

Як на мене, то для України, її мешканців та союзників існує єдиний варіант «ідеального прем’єра». Підозрюю, що не всі погодяться зі мною, однак написавши про це, гадаю, висловлю думку переважної більшості українців. Хай це звучить не надто демократично чи небездоганно конституційно.

Ідеальним прем’єром в Україні може бути тільки особа, яка відповідатиме за все. Або президент (у форматі президентської республіки), або канцлер (у системі координат республіки парламентської). Вітчизняний Буцефал двох не винесе.

Політика як історія міфів

Хтось із філософів зауважив, що годі жити ілюзіями, бо зіткнення міфів завжди напрочуд реальне. Досі нас переконували у тому, що чинна система державної влади є просто таки незамінною, цілковитою панацеєю від усіх українських бід. Натомість лякали перспективами безладів і розпаду у випадку, коли ми оберемо, скажімо, шлях класичної парламентської республіки; або ж загрозою авторитаризму, якщо забажаємо жити у республіці президентській. Але критики і опоненти що однієї, що іншої систем скромно й тихо мовчали про наочні приклади цілковито ефективних двох моделей в європейських країнах. Адже ніхто не візьметься заперечувати авторитет канцлерін Меркель у ФРН чи президента Олланда у Франції. Я вже не кажу про рафіновано президентську республіку у США.

Парламентсько-президентська республіка, як на мене, добра для сталих демократій, а не там, де лише починають освоювати ази цієї властивої цивілізованому світові науки. Для умов «гібридної війни», яку зараз розв’язано в Україні сусідом, такий «гібрид» влади не годиться й поготів. Колективна відповідальність трансформується у колективну ж безвідповідальність. Пошуки винних, а не державотворення, стають щоденною потребою мешканців владного Олімпу, а їхньою улюбленою роботою стає розподіл сфер впливу і контроль над фінансовими потоками. Міф про демократію стає реальною анархією.

Замість післямови

Я розумію, - ідеальних прем’єрів не буває. Рівно ж як і президентів, нардепів чи начальників жеків. Однак маємо приклади тих, хто наперекір обставинам зумів витягти свої країни з безпросвітного багна. Може, справа тут не в освіченості, патріотизмі і вмінні говорити. Може, варто бути амбітною, самодостатньою особистістю, яка, як це не банально, - почуває себе громадянином? 

Ігор Гулик. Ілюстрація: veselahata.com

Вічні пошуки імперій

Зовнішньополітичні орієнтири українських режимів характерні однаковими стадіями: від обіцянок до байдужості, від дипломатичних реверансів до жорстко прагматичного інтересу

Цікава річ, – останнім десятиліттям Київ фактично розривався у своїх зовнішньополітичних симпатіях. Майдан-2 характерний особливою увагою до нього американців, відтак – тепер ми небезпідставно вважаємо Штати найвідповідальнішим союзником Києва проти агресії Москви.

Попри позірну діаметральність модерних українських координат (від Москви за Януковича до Вашингтона зараз), маємо дещо спільне: Україна чомусь тяжіє до імперських утворень. Адже, по суті, і США, і РФ, є імперіями у глибинному сенсі цього слова, конгломератами етносів, у яких домінують, здебільша, не ідеологеми націй, а прагматичний інтерес виживання і внутрішньої боротьби між ними. Цей конфлікт штовхає владу, що у Вашингтоні, що у Москві, до зовнішної агресії, вони беруть на озброєння месіанські гасла на кшталт „захисника демократії” чи страгегічних інтересів „рускаво міра”.

У принципі, ця спрямованість назовні живить імперські настрої місцевого населення, зосереджуючи його увагу не на проблемах внутрішнього характеру. Якщо запитати пересічного американця, чому він має розраховуватися за кризу із власного гаманця, тоді як її спричинили ненаситні апетити банківських топ-менеджерів, він здвигне плечима і розповідатиме про потребу вгамувати Ірак чи Іран, які, на його думку, є порушниками світопорядку. Питання до росіянина про його не надто сите життя спровокує, мабуть, сентенції про вороже оточення, про „зрадників” із числа колишніх союзних республік, зокрема, України.

Утім, то їхні справи. Якщо народам так комфортніше, хай думають, що завгодно. Однак тенденція вітчизняних провідників до союзів із імперськими державами свідчить, далебі, не на нашу користь. Зокрема, можемо говорити про брак самодостатності, про меншовартісність, які, якщо начистоту, то притаманні не загалу, а його провідникам. Тут маємо суперечку із загальновизнаним: „Народ заслуговує тієї влади, яку має”.

Що найцікавіше: зовнішньополітичні орієнтири українських режимів характерні однаковими стадіями: від обіцянок до байдужості, від дипломатичних реверансів до жорстко прагматичного інтересу. Аби не станцювати вкотре на старих граблях, мусимо зазирнути бодай на кілька років в майбутнє. І, за умови прискіпливого аналізу, зрозуміємо, що вибудовувати якісь тяглі стосунки із Москвою, принаймні, нерозважливо, ба неможливо. Навіть з огляду на тотальну залежність від енергоносіїв. Світ змінюється й емісари „Газпрому” збили ноги у пошуках потенційних покупців вуглеводнів. Натомість альтернативні джерела енергії є фішкою прогресивних технологій.

Додайте сюди нестабільність і задавнені конфлікти, і зрозумієте, що цілком можливою є повторення ситуації, за якої, пригадуєте, „Польща впала і нас завалила”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru

  

Що далі? Жити...

Жоден правитель чи режим не встояв перед часом. Його викликами, його несподіваними стрибками і не менш несподіваною застиглістю. Зрештою, перед його плином

«Доля стає людською справою, яку визначають люди». Альбер Камю

Ось тут всі довкола запитують: «Що робити?». Це запитання зависло дамоклевим мечем над усією Україною, і своєю прямотою та недвозначністю потребує відповіді. Поза тим, як усіляке питання, воно вже містить у собі зерно відповіді.

Що робити? Робити…
Жити далі. Правда, змінивши свої погляди на життя, зауважити в його багатоманітті нові сенси, нові можливості і нові мрії.
Що маю на увазі. Перш за все, відмовитися від звички брехати. Навіть за умови, що "у часи загальної брехні говорити правду - екстремізм" (Орвелл).
Особливо, брехати самому собі. Особливо, коли ідея-фікс, у яку ми запопадливо віримо, не припускаючи при цьому ані йоти сумніву в її правильності/неправильності, нав’язана нам кимось. Зокрема, політиками. Позбутися самообману, - це крок до самодостатності, до можливості діяти і досягати справді гідного зусиль.
По-друге: стати зрячим. Адже досі ми послуговувалися сумнівним принципом: «У країні сліпих і ти примруж одне око». Сліпота, спричинена самообманом, - це крок до капітуляції перед маніпуляторами, перед «загальною опінією», перед сірістю посередностей. Згаданий колись мною Севьйорек так характеризує цей процес: «Демократія знецінюється пропорційно до сліпоти виборців до того факту, що отруєний лихоманкою влади кишеньковий Наполеон опозиції замість програми підсовує їм згірклі месіанські міфи, особисті порахунки та комплекси, загорнуті у плащаницю з національного прапора».
По-третє: відчути себе успішним. Тут і зараз. Зневіра – матір поразки майбутньої, поза тим, поразку минулу слід перегорнути, як сторінку календаря, занотувавши з неї лише необхідні уроки. З ними йти далі, відкинувши звичку покладатися на когось (царя, президента, добру маму чи жалісливого сусіда), зарубавши собі на носі те, що ніхто, крім тебе, крім нас нічого за нас і для нас не зроблять.
І ще. Завжди пам’ятати, що жоден правитель чи режим не встояв перед часом. Його викликами, його несподіваними стрибками і не менш несподіваною застиглістю. Зрештою, перед його плином. Час не тільки зарубцьовує старі рани, нівелює давній розпач. Він знищує тих, хто кволо пробує жити не суголосно з ним, хто уважає, що є під сонцем щось вічне, крім самого сонця…
Ігор Гулик. Ілюстрація: issengel-jelena.com

Країна циніків

Клановість політики, узалежнення кожного окремого чинника, кожної конкретної дійової особи від запитів і потреб „тусовки” множить число циніків

Досі не можу позбутися недоброго передчуття, що опановує мною, коли фахівці та підприємці наполягають на ймовірній економічній катастрофі, а влада відповідає їм феєричними показниками зростання народного добробуту. Зараз вже, мабуть, усі зрозуміли, що азартна гра політиків провадиться заради гри, і їм нічого не вартує використовувати всі засоби для дискредитації опонентів. Усі засоби – це не тільки кишенькові ЗМІ чи каральна державна машина, утримувана, однак, на кошти пересічних громадян. Це й готовність вести країну до прірви за нагоди відтак звинуватити неприятеля у тому, що цю прірву викопав саме він.

Один з сучасних філософів трактує цинізм як певну дистанцію між правильним і неправильним. „Людина цинічна руйнує правильну точку зору, змушуючи вас вислуховувати або ж діяти так чи інак. А коли вона володіє владою, то негативний ефект стає велетенським”.
Міркування про те, що істина десь посередині цієї дистанції, „між правильним та неправильним” не варто брати до уваги, бо середовище вітчизняних політиків вже давно поляризувалося. Але, на жаль, не за класичним „західним” принципом – на правих і лівих, а за ознакою належності до того чи іншого клану. Власне клановість політики, узалежнення кожного окремого чинника, кожної конкретної дійової особи від запитів і потреб „тусовки” множить число циніків. Вони змушені і вміють виправдовувати усе на світі, навіть табуйовані у цивілізованому світі речі, лише аби спрацювати на користь сумнівної мети.
Утім, вишуканість і гламур, якими намагаються заретушувати банальний цинізм, мало чим відрізняють носіїв цих світоглядних моделей від пересічного вуличного кидайла або ж „малинового піджака” середини 90-х минулого століття. Невігластво і рагулізм, що процвітає нині у владних кабінетах – не що інше, як наслідок проштовхування на посади „надійних осіб”, хай навіть вони зовсім не петрають у тому, що їм належить робити. Нині вже нема меж безвідповідальності і вседозволеності; і найбільша проблема України у тому, що колишня система вижила, самоудосконалилася, вбралася у нові шати, здобула нові виправдання перед загалом.
Основним викликом у країні циніків є питання питомої ваги тих, хто не погоджується грати за усталеними правилами. Якщо вона залишається достатньою для того, щоб загал не відчував себе зовсім упокореним і упослідженим, то є надія на одужання.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Джон Холкрофт

Оксана Кристиняк у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»
Я вже наголошував, що свідомо викладаю ці відео після виборів, аби не було підозр у заангажованості чи піарі. Однак знати тих, чиї імена на слуху, ближче, - теж не зайве

Вічна зима Росії

Бараку Обамі не варто навіть вести якісь переговори з кремлівським режимом про ядерне роззброєння, бо «нинішня Росія – це "потьомкінська країна" з відсталою економікою, а її населення стрімко вимирає»

Хто про що, – а провідні аналітики світу не втомлюються говорити про українсько-російську кризу і її наслідки. Мабуть, жодна з тем, що стають предметом дискусії не тільки на представницьких форумах, самітах чи просто у кулуарах, але й дістаються курилок та кухонь, не мала останнім часом стількох інтерпретацій, історичних алюзій, ба навіть анекдотів.

Доволі оригінальним, – до слова, як завжди, – виявився фінансист Джордж Сорос. Опонуючи головному раднику президента США Барака Обами з економіки Полові Волкнеру, Сорос заявив, що нинішня ситуація в Росії – не до порівняння з Великою Депресією у США 30-х років минулого століття. На його думку, тут годиться паралель з розпадом Радянського Союзу.
А що - цілком адекватна алюзія. Едвард Лукас, який понад 30 років займається проблемами СРСР і того, що залишилося від нього, виступаючи у Підкомітеті у справах Європи Комітету зовнішніх справ сенату США, наголосив, що "Росія є реваншистською державою". І продовжив: "Росія не в стані прийняти того, що колишні республіки СРСР можуть бути вільними, незалежними від неї і процвітаючими. РФ притримується застарілих ідей про так звані «законні інтереси» і «сфери впливу», згідно з якими майбутня геополітична орієнтація таких країн як Україна і Грузія не є питаннями суверенного вибору народів цих держав, а є питаннями у яких вона, РФ, має законне право вето".
Однак соросівське порівняння з крахом імперії зла, ужите філантропом, – дає бодай йоту оптимізму. Скажу чому: є надія, що війна, як і колапс комуністичної імперії, дадуть світові нову модель мислення, підштовхнуть народи та уряди до думки про «мізерність» глобальності, про те, що весь світ, з його найглухішими загумінками і найрозвиненішими мегаполісами – одне ціле, що уваги спільноти, якщо вона хоче просуватися далі, заслуговують не тільки і не стільки витончені технологічно цивілізації, але й країни, що ледь стали на шлях сучасного розвитку.
Справді, падіння «залізної завіси», а відтак – «імперії зла», наочно продемонструвало плинність консервативних уявлень про двополюсний світ, про те, що розвиток може базуватися лише на протистоянні протилежних систем. Комфортна модель, за якої усі міждержавні стосунки вибудовувалися на підставі симпатій чи антипатій до двох устроїв економіки, яка володіла єдиним інструментом вирішення усіх проблем – інструментом сили, одного чудового дня виявилася непотрібною, недолугою та неповноцінною. Натомість світ постав перед потребою урізноманітнення поведінкових стереотипів, перед складною але водночас поліваріантною системою людських взаємин.
Якщо нинішня війна (фактично Третя світова, - погодьтеся, особливо після катастрофи В-777, російськихбомбардувань Сирії, турецько-російського конфлікту) «вагітна» саме такими змінами, то, попри усі її негативи і виклики, вона направду означатиме вибір. Гадаю, що ми станемо свідками не тільки тисяч смертей, прикладів небаченого досі звірства, тотального зубожіння пересічних громадян чи побутових проблем, але й зможемо переконатися у можливостях людського генія, здобути неоціненний досвід. Він стосуватиметься не тільки шляхів виживання, власне – найголовнішим у ньому стане уміння пошуку свого місця у світі. Ймовірні, звичайно, й не надто добрі повороти: особливо це стосується країн, у яких демократія перебуває щойно у зародковому стані. Після краху Росії тут, - я гадаю, відмовляться від пошуків легкого виходу через запровадження режимів «важкої руки».
Однак, – це життя, і що б не трапилося з нами усіма, мусимо сприймати його таким, як воно є. Журналіст американської The Washington Post Джордж Ф. Вілл написав недавно, що Бараку Обамі не варто навіть вести якісь переговори з кремлівським режимом про ядерне роззброєння, мовляв, «нинішня Росія – це "потьомкінська країна" з відсталою економікою, а її населення стрімко вимирає».
Якщо залишити все, як є, то, направду, збудуться передбачення великого Розанова: «Зі скреготом, скрипом, вереском опускається над Російською Історією залізна завіса. Вистава закінчилася. Публіка встала. Час одягати шуби і повертатися додому. Озирнулися. Але ні шуб, ні домівок немає».
До слова, це епіграф книги Фьодора Крашеніннікова «Після Росії», яка стала бестселлером.
Ігор Гулик. Ілюстрація: obozrevatel.com

...Він грає, як уміє

Тепер, коли карти лягли на стіл, коли озвучено всі аргументи і всі можливо-неможливі ризики, варто дуже пильно стежити за тим, аби за лаштунками процесу знову не виринули певні персонажі, які володіють фантастичним умінням звести на пси будь-яку добру справу

Патерналістська модель держави в Україні вичерпала себе, мабуть, ще усередині 90-х минулого століття. З тих пір усю соціальну політику без огляду на персоналії на верхівці влади можна вважати не тільки популістською, але й лицемірно-цинічною і шкідливою. Бо певний, - і значний! – прошарок населення, загнаний в глухий кут безпросвіттям злиднів та безгрошів’я, купувався на чергові обіцянки, мов за рятівну соломинку, живлячи таким чином невмирущий совок у мізках.

Два Майдани продемонстрували критичну масу самодостатніх особистостей, здатних не те що озиратися на можливість державних подачок, а без особливої допомоги з-зовні налаштувати побут, забезпечити потреби і врешті-решт досягти цілком несподіваних, як на обивателя, результатів. Ба більше, - практики «антимайданів», застосовані владою, ще рельєфніше окреслили маргінальність середовищ, схильних і надалі сповідувати ідеологію «доброго царя» і «всемогутності» держави.
Тобто, об’єктивно Україна визріла до реформ, я б сказав, навіть до «шокової терапії». Те, що запропонували реформатори, є об’єктивною потребою, якщо, звісно, ми хочемо жити по-людськи. Певна річ, ліпше було б, якби ці реформи відбувалися у мирний та спокійний час. Але, гадаю, існування внутрішньої та зовнішньої загроз лише додасть ентузіазму тим, хто готовий, поступившись малим, очікувати у перспективі більшого.
Тому, коли мене запитують, як я ставлюся до затіяного, відповідаю не вагаючись, - я на боці реформаторів. Їх, вочевидь, слід і треба критикувати за прорахунки у воєнній кампанії, за дивну війну у Криму, з кволою на початках реакцією на безпрецедентне хамство Росії. Але в царині економічній і зовнішньополітичній (особливо коли йдеться про формування думки західних симпатиків щодо потреби сприяння Києву) – тут владі у принципі нічим дорікнути. Хіба корупцією...
Тепер, коли карти лягли на стіл, коли озвучено всі аргументи і всі можливо-неможливі ризики, варто дуже пильно стежити за тим, аби за лаштунками процесу знову не виринули певні персонажі, які володіють фантастичним умінням звести на пси будь-яку добру справу. Йдеться про спритників корупційних схем, про тих, хто легким помахом руки перетворює державні кошти на приватні, послуговуючись при цьому, серед іншого, ласістю українського чиновництва до дармівщини. Бо не забуваймо, - ми всі вийшли з постімперії, перебравши її мерзені риси. І коли Пітер Помєранцев говорить, що «люди все життя симулюють, платять, симулюють, платять і кінця цьому нема. Ядро цього процесу – неформальні зв’язки, клановість, кумівство. На них будується вся соціальна сфера. Росіянин знає, кому треба подзвонити, з ким домовитись, кому дати хабар. І що краще працює пропагандистська машина, то більше громадян звикає жити в системі вічних симулякрів», то слово "росіянин" тут легко заміниме на "українець".
Мені видається, що в такій ситуації мав би спрацювати чинник Майдану, певна річ, без коктейлів Молотова чи палених шин. Практика Сашка Білого (хай з Богом спочиває!) засвідчила свою неефективність, ба, справді виглядала дикувато у контексті загальних проєвропейських трендів, та навіть просто в умовах тотальної непевності і страху, що підігрівалися психологічною війною з боку Росії. Я гадаю, що цивілізований світ якось давав собі раду зі схожими проблемами без калаша чи кольта. Тим паче, що насильство, виправдане потребою революційного моменту, зазвичай, перетворюється у звичну практику.
У принципі, в Україні є також громадянське суспільство, здатне, як на мене, до повноцінного контролю за владою. Інша річ, що революційна ситуація самозрозуміло інкорпорувала туди різний народ, а тому,вимагаючи люстрації чи інших «модних штучок» для кандидатів на посади чи вже чинних владоможців, нашим активістам варто було б ретельно пролюструвати власні лави. Бо багатоманіття рухів, ГО, самооборон, варт etc, за всіх позитивів ситуації, здатне також провокувати некоординованість, хаос, тобто мутні речі, в яких особливо зручно ловити рибку. Не кажучи вже про відверто провокативні рецидиви, які можуть тільки частішати у перебігу затятої виборчої боротьби.
А щодо реформ... Може, справді варто трішечки вгамувати емоції і не здіймати на кпини тих, хто взявся їх втілювати, за дрібні прорахунки. Може, не варто, всезнайно сидячи у ФБ, підозрювати реформаторів у змовах, подвійних стандартах, прагненні власного зиску. Може, таки дамо їм попрацювати. Зрештою, ніхто ж у нас не забирає права сказати все що думаємо. Давайте скажемо, але пізніше, ок?
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb