Речі з «червоної книги»

Серед секуляризованого світу, ба – у постатеїстичному суспільстві, – нам, зазвичай, бракує віри. Я не кажу про сакральне, мова про елементарну людську емоцію, сенсом якої є усвідомлення своєї несамості серед гурту, Майдану

Якось недавно британська Independent опублікувала зворушливу статтю про результати дослідження так званих вимираючих мов. З’ясувалося, що два тижні на планеті зникає одна говірка якоїсь, зазвичай, дрібної народності чи нації. За приклад, автори наводять нівхську мову. Нівхі – народ зі Східного Сибіру – вони не можуть сказати „все просто, як раз, два, три”. Залежно від того, про що вони говорять – про нарти, човни чи про сушену рибу, – вони вживають різні числівники. Власне, 26 різних числівникових комплексів.

Але вимирає не тільки нівхський. Лінгвісти кажуть, що до кінця нинішнього століття зникне половина мов світу. Носіями головних – наприклад, англійської, російської та китайської (точніше, її мандаринського діалекту) є приблизно 80 відсотків мешканців планети, а 3500 „лінгвістичних карликів” залежать від усього-навсього 0,2 відсотків населення планети.
Автор Independent резонно зауважує, що коли йдеться про зменшення популяції дельфінів чи китів, то люди, зворушені наслідками своєї ж діяльності, сентиментально ллють сльози і влаштовують акції протесту. А захисників мови – тобто того, що робить нас власне людьми, – можна порахувати на пальцях. Я не хотів би зараз вдаватися до ситуації з українською і повертати на оскоминні політичні манівці, провадячи якими дехто з лідерів гуртує свій електорат. Коштовність, розміняна на мідяки сумнівних дивідендів, втрачає свою справжню ціну лише для тих, хто несвідомий свого призначення.
Але окрім мов, – за бажання, можемо укласти доволі об’ємний реєстр речей, які серед спільноти трактуються, мов щось архаїчне, необов’язкове, невжиткове.
Серед секуляризованого світу, ба – у постатеїстичному суспільстві, – нам, зазвичай, бракує віри. Я не кажу про сакральне, мова про елементарну людську емоцію, сенсом якої є усвідомлення своєї несамості серед гурту, Майдану, відчуття того, що й інший, ближній, прагне жити за приблизно такими ж законами, що й ми, сповідує ідентичні нашим цінності, має ті ж проблеми. Доволі часто оця відсутність віри провокує нас на цілком неадекватні жести, ми сприймаємо чиїсь учинки за результат добре обмізкованої технології з подвійним дном, а чиїсь щирі наміри – лише за голослівні декларації. Коли ж про сакрал, – то годі говорити тут про якісь вищі критерії, позаяк життя підкидає нам мерзенні реалії здирництва, ошуканства в середовищі священичому, що більше – відсутність відповідей на запитання, які провокує щодень. А навіть – небажання відповідати, мовчазна згода з „сильними цього світу”, осторога перед невідомістю завтрашнього дня, завтрашньої влади.
До „червоної книги” інших, суттєвих, на нашу думку, речей цілком можна записати й шляхетність, яка полягає у, перш за все, дотриманні слова. Обрані нами провідники мали б вважатися взірцевими у цьому сенсі, все ж виходить – навпаки. Либонь, через це звичка ламати слово на догоду хвилевому контекстові міцно укоренилася у свідомості нижчих чиновників, вона присутня й на рівні особистісних стосунків, вона перетворилася на предмет якихось диких гордощів, коли комусь вдається „кинути” когось, зловтіхи і, як це не дивно, зверхності. Проте, зазвичай, такі „успіхи” швидкоплинні, і не тому, що „Бог карає”, а тому, що довкілля надзвичайно сприйнятливе до удач інших, воно починає діяти за випробуваним зразком, і учорашні „жертви” застосовують ті ж схеми, що їхні недавні кривдники.
Я абсолютно не маю наміру моралізувати, повчати когось, я просто спробував зафіксувати речі, які ми втрачаємо: на догоду іншим, собі, часові, – не важливо. І цей перелік, певно, можна було б продовжувати, бо процес скидається на снігову лавину, коли зрушена з місця грудка стає каталізатором тисячотонних зсувів. Годі зупинити їх... Лише на барикадах революцій ми розуміємо гіркоту таких втрат.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Віра у фантоми

Мораль і політика – категорії несумісні, вони лежать у паралельних площинах. Ба більше, ті, хто осягнув владу, мусять або прийняти особливий етичний кодекс, випробуваний легіоном попередників, або ж вдатися до евакуації з високих бюрок

Апеляції до сумління набувають сенсу лише за умови присутності останнього. Коли ж совіть перебуває на межі віртуалу, потрактовується за таку собі абстрактну категорію, фіговий листок для порожнечі, словесну форму на випадок, коли нічого сказати, наївними і легковірними є надії на її пробудження. 

Поза тим, мораль і політика – категорії несумісні, вони лежать у паралельних площинах. Ба більше, ті, хто осягнув владу, мусять або прийняти особливий етичний кодекс, випробуваний легіоном попередників, або ж вдатися до евакуації з високих бюрок. Обирають, як правило, перше.
Мабуть, тонни паперу списано, аби переконати пересічного громадянина у тому, що ніхто й не бажає перейнятися його насущними проблемами, що всі грандіозні проекти, за які береться так звана "правляча еліта", здебільшого, висмоктані з пальців політтехнологів для здобуття позитивної опінії; це -- прораховані на калькураторах схеми отримання зиску, – готівкою чи зміцнілим авторитетом. Ба більше, – на Заході вже, мабуть, десятиліття поспіль обговорюють стійку тенденцію до відмирання держави, – нікому не потрібного інструменту примусу, покори, який що не день, то втрачає притаманні йому у минулому риси безпеки окремого громадянина. Один з ідеологів цього модерного вчення Мартін Ван Кревельд вважає, що, попри безпековий чинник, корпорація, яку ми звикли називати державою, втратила зданість провадити війни з іншими корпораціями, перестала дбати про загальне благо, є безсилою перед всеохопною тенденцією глобалізації. "І, мабуть, п'яте, найважливіше, це втрата віри у державу. Останнє, почасти наслідок, почасти причина перших чотирьох чинників". – наголошує Ван Кревельд у лекції, яку він примудрився прочитати у столиці країни, де править Владімір Путін.
Росія, як завжди, унікальна у сенсі державотворення. Але коли йдеться про контекст довкола останньої імперії, то іноді й справді доводиться лише розводити руками перед стійкістю посттоталітарного комплексу раба у свідомості пересічної більшості громадян.
Направду, як у Бернарда Шоу: "Мені не потрібен Бог, який не вміє відповісти на мої запитання…". Не вміє, не бажає, не знає? Українські партійні слогани переконує, що це не так. Але доки ми віритимемо тому, що пишуть на парканах?
Ігор Гулик. Ілюстрація: Михайло Златковський

Марність змови

Наші керманичі вважають, що непевна, незрозуміла, туманна ситуація є найоптимальнішою для подальшого перебування при годівниці

Карколомні зигзаги вітчизняних «еліт», усі ці конспірологічні конструкції з призначенням/непризначенням виборів, з ротацією/статус кво міністрів та найголовнішого з них, з розпадом/єдністю коаліції видаються дитячими забавами на тлі реального інтересу громади до таких штук. Пересічний обиватель вже давно втратив нитку «панської логіки», і його цілком адекватною реакцією на будь-які порухи там, нагорі, є злість та роздратування. Вони, ці емоції, іноді бувають безпідставними, але що вдієш, - загальний контекст провокує саме на такі рефлексії.

Натомість, - не знаю хто нашіптує владоможцям заспокійливі мантри, - наші керманичі вважають, що непевна, незрозуміла, туманна ситуація є найоптимальнішою для подальшого перебування при годівниці. Їхньою метою є процес, а не результат, про який, однак, не втомлюються говорити за будь-якої нагоди. Відтак наміри виглядають буцім шляхетними, але плутаність месиджів перетворює їх на пустопорожню фата моргану.

Одна справа, якби в країні була стара, тоталітарна система. Вона уможливлювала комуністам безконечне у часі і просторі пудрування мізків, і мало хто зважувався на артикуляцію іншої, відмінної від офіціозу, думки. А спробуй-но приховати правду чи якийсь підлий задум у суспільстві, розкроєному міріадами інтересів, зв’язків, думок. Адміністрація президента, Кабмін чи окрема фракція парламенту можуть скільки заманеться просторікувати про моноліт влади, однак коротенький пост у соцмережах зведе на пси титанічні потуги маніпуляторів.

Зрештою, про марність змов говорять і вчені, на свій штиб прорахувавши, що навіть найвитонченіша брехня, найзасекреченіша інформація так чи інак стають надбанням загалу. Девід Граймс з Оксфордського університету уклав навіть рівняння, яке враховує три чинники: кількість змовників, час, що минув з моменту приховування правди, ймовірність викриття змови. Його формула доводить, що шанси у майстрів масштабних залаштункових оборудок доволі мізерні, позаяк, - і на це варто зважати, - вони потребують залучення чималої кількості людей.

Я волів би почути від влади не політтехнологічні заготовки, які, зазвичай, тільки напускають туману навіть у найщиріших планах. Ліпше все ж казати так, як є, хоча мені одразу заперечать, мовляв, політика у такому випадку стає немислимою, вихолощеною і дармовою справою. Тим не менш, якщо відкинути усі пропагандистські штампи, то я переконаний, що і президент, і прем’єр, і переважна більшість нардепів точно знають, якої думки про них сірий «маленький українець». І з цим знанням нормальні лідери мали б щось робити. Хіба би жага влади геть затуманила їм очі і мізки. Мабуть, так і є, оскільки якість влади, що прийшла в Україні на хвилі Революції Гідності, на жаль, не виправдовує сподівань. Бо, у принципі, хіба не про нас колись писав Шопенгауер: «Для того, щоб добровільно і вільно визнавати і цінувати чужі гідності, варто мати власну»?

У суспільстві визріла потреба перезавантаження. Тож слід думати, як провести цю операцію, щоб вона була безболісною і ефективною, а не заговорювати проблему із думкою, що вона розсмокчеться самотужки. Не розсмокчеться, навпаки, - як свідчить досвід двох Майданів, - піде своїм, часто некерованим руслом. У процесі ж викриття усі сторони конфлікту лише нагромаджуватимуть факти, звинувачення, образи, відтак у них утоне не тільки можливість логічної і бажаної розв’язки, але й взагалі навряд чи залишаться майданчики з точками дотику для компромісів. Така собі війна всіх проти всіх. Без урахування цілком певної війни проти реального агресора.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Дмітрій Бандура

Прогулянки по воді

Наша віра – таки унікальна. Вона поєднана у немислимий спосіб із тотальною недовірою всіх до всіх, громадянина – до власної ж влади, обраної ним же, - що місцевої, що у Києві

Відомий український філософ Сергій Кримський, розмірковуючи над проблемами духовності, згадував про певну Марію з Освєнціма, яка пішла до крематорію замість незнайомої бранки. «Так от вона казала: «Є два способи жити. Перший — ходити по твердому грунті. Тоді можна щось планувати, розраховувати… А другий спосіб — ходити по воді. Тобто вже не планувати, не передбачати і не очікувати, тут можливо тільки вірити. Тому що мить зневіри — і ти ідеш під воду!».

Так от, мені видається, що останнім часом, принаймні – років зо три, ми надаємо перевагу прогулянкам по воді. Віримо, іноді навіть не здаючи собі справи, – у що, кому, навіщо. Іноді – у фантоми, дуже часто – ошустам, ще частіше – просто, аби вірити.

Віра, звісно, помічна і потрібна, особливо у ситуаціях екстранеординарних, не пережитих досі, не підкріплених бодай дещицею минулого досвіду. Ніхто ж не буде заперечувати, що у нашому випадку це так, що кожен крок приховує у собі ризик провалу, гуль і синців. Та, попри це, мусимо таки визнати, що унікальність українського експерименту демократії – таки надумана, інші народи пройшли цей шлях і вже забули про труднощі. Їм було легше, - Бог уділив їм на це значно більше часу, і над ними не нависала постійна загроза втрати державності з боку сусідів.

Та наша віра – таки унікальна. Вона поєднана у немислимий спосіб із тотальною недовірою всіх до всіх, громадянина – до власної ж влади, обраної ним же, - що місцевої, що у Києві. Саме тому нас дуже важко зрозуміти у Брюсселі, Страсбурзі, словом, у визнаних столицях «демократії», бо їм, єврочиновникам, не вкладається у головах такий екзотичний коктейль. Не будеш же щоразу їм пояснювати, що за нашими плечима – понад три століття чужинської, окупаційної влади, а ще цей досвід щедро присмачений патерналізмом совєтської доби, коли віра (принаймні – публічна демонстрація такої) у світле майбутнє була підставою для отримання жалюгідного шансу на бодай злиденне, але життя.

До нас жодним чином не можна застосувати принцип, сформульований свого часу Гі Сорманом, про ротацію влад, коли «в демократії існує лише один фундаментальний принцип: чергування реалістів і продавців ілюзій, цих двох вічних і конкуруючих рисунків людської природи. Позаяк реальність розчаровує й ілюзії розсіюються, усі ті, хто здійснює владу, приречені її втратити». Бо наші обранці, ледь не на всі сто відсотків, є продавцями ілюзій. В країні наївної і безпідставної віри ця професія найбільш поплатна. Тому не варто, мабуть, очікувати від «народних захисників» якихось більш-менш вирозумілих кроків, вони ніколи не скажуть нам найпростіше: «ось два (три, чотири, десять…) роки реформ, а відтак матимете те і те». Вони воліли б, аби «зміни» були перманентними, оскільки серед невизначеності і сум’яття, як у каламутній воді, легше «рибалити».

А нам би бодай трішечки опанувати «спосіб перший» - ходіння твердим грунтом. Нам би взагалі – хоч якось стати на ноги серед непевного, сповненого криз і катаклізмів світу, нам би роззирнутися довкола, щоб чіткіше визначити орієнтири, зрозуміти, на чому стоїмо… Прогулянки по воді – справа радше романтиків та месій, а не тих, кому жити і дбати про ближніх.

Тому найефективніший, як на мене, проект угоди між державою і суспільством зможе запропонувати той, хто зважиться дати країні конкретну точку опори. Мир – то мир, війну – то війну, люстрацію – значить тотальну, безвідносну до заслуг чи родинних уз, модернізацію – зрозумілу, прозору та ефективну. І справедливість. Про неї мріють мільйони. Її, зрештою, проповідував Той, хто ходив по воді.

Ігор Гулик. Ілюстрація: liveinternet.ru

Що таке модерна українськість

Нам ніхто нічого не винен. Ні влада, яку ми самі собі обирали; ні Росія, ні Америка, ні Польща, ні марсіани

Над цим питанням медитують сотні, якщо не тисячі моїх земляків, - від поважних учених до сільських філософів на призьбах допотопних ганделиків. Бурхливі дискусії завершуються по-різному: у кого - на багатих фуршетах, у кого – за чверткою із нехитрою закускою. 

…Ці суперечки – не новина в Україні, просто у коротких блогерських нотатках не місце для глибоких історичних екскурсів. Тому обмежуся одним, на мою думку, найпоказовішим, оскільки, як на мене, він суттєво вплинув і на менталітет сучасних українців, і на стиль їхньої поведінки, і на їхні візії майбутнього. Момент драстичний, тому передбачаю, що критиків мені не бракуватиме.
Отже, для того, аби говорити про модерну українськість, нам, у першу чергу, слід забути шевченкову фразу: «Я так люблю оту УкраЇну убогу». По-перше, любити убозтво, леліяти його, мов якусь шляхетну рису (ну, в принципі, не монахи ж ми, і цілком вже розібралися у коментарях до Святого письма на цю тему), хизуватися ним, виставляючи виразки на люди, аби випросити милостиню чи спровокувати жалість, - це певною мірою збоченство. По-друге, не така вже й «убога» та Україна, якщо дозволяє власним президентам купатися у розкоші, як римським імператорам, а декому із міських голів публічно, цинічно розповідати про скромні будиночки вартістю із невеликий заводик… По-третє, хіба може бути «убогою» країна, яка дала світові стільки яскравих особистостей, - від науковців, героїв, спортсменів до, звиняйте, повій та негідників, - що іншим і не снилося…
Модерна українськість – це почуття гордості за країну, за її історію, за героїв. Але аж ніяк не рефлексії над їхніми успіхами чи невдачами, аж ніяк не бездумна трансляція їхніх поглядів, переконань, кредо на сучасну українську реальність, аж ніяк не догматичне повторення, мов «отченашу», фраз, які кидалися попередниками у конкретних контекстах і цілком могли бути політичною кон’юнктурою. Ті, хто робить це, спекулює на цьому, що гірше, - усвідомлено роз’ятрює давні рани, - загублені у часі людці, гендлярі святинями, пройдисвіти.
Стереотипне уявлення про сучасну Україну як про Україну в імперії, - а саме такий погляд культивують і нинішні «патріоти», і нинішні «воріженьки, - архаїзм. Модерна українськість розглядає Україну не у складі чужих імперій, а Україну у світовому контексті. З усіма наслідками, які випливають з такого погляду. Зокрема, потреби самодостатності, відповідальності та усвідомлення значущості кожного поруху країни, її геополітичних інтересів. Між іншим, і відмови від пошуку винних, отих «воріженьків», - що внутрішніх, що зовнішніх, - цапів-відбувайл, на яких можна списати власне невігластво, лінощі розуму, неповороткість і зашореність.
Нам ніхто нічого не винен. Ні влада, яку ми самі собі обирали; ні Росія, ні Америка, ні Польща, ні марсіани. У тому, як ми живемо, культивуючи «убогість», винні ми самі.
Це важко пояснити ошустам, злодіям, пройдисвітам, а ще – злюмпенізованому маргінесу, який, розз’явивши рота, чекає державних подачок та гуманітарних допомог. Цього не поясниш суддям, мєнтам, митникам, податківцям - бо ми самі погодилися утримувати цей паразитуючий клас податками і суттєвими «преміями» до них у вигляді хабарів та подарунків.
Але… Це легше пояснити представникам так званого «середнього класу», які дісталися відносного добробуту не крадіжками чи обманом, а роками протистоянь із системою, а ще важкою працею рук і мізків. Це легко пояснити іншому класу – «креативному», - що цілком адекватно реагує на світові тренди, заробляє на цьому гроші, ба більше, - додає до світової скарбнички свої напрацювання. 25 тисяч вітчизняних ІТ-фахівців працюють на експорт.
За цими двома класами – майбутнє. І саме вони, як на мене, формують візію модерної українськості. Все інше, - залишмо історії. Вона розбереться…
Ігор Гулик. Ілюстрація: day.kiev.ua

До питання про рабство

Ментально раб, позбувшись одних кайданів, шукатиме нові, і ніколи не зрозуміє того, хто справді ковтнув повітря свободи

Можна по-різному трактувати відомий вислів Гавела про те, що «за сталінської диктатури ми сиділи в клітках, нас випустили — і ми опинилися в джунглях». Утім, доволі вільну інтерпретацію цієї фрази почули днями у Росії, - країні, де культ Сталіна алярмово і доволі ентузіастично відроджують останніми роками, а стосунки між громадянином і державою направду, що не день то адекватніше, укладаються у Кіплінгову формулу закону джунглів. У «Литературной России» видрукували рецензію на роман Алєксандра Байгушева «Плач за нерозумними хозарами», причому автор цього опуса абсолютно щиро намагається виправдати… рабство. Його апологетика круто замішена на коктейлі з російської непересічності, брутального антисемітизму, месійності народу-богоносця. Ось лише один зразок його риторики: «Сьогодні наша культура мусить зробити зусилля і скинути з себе юдейську ману. Вигнати у три шиї всіх, хто торочить про "свободи". Велика заслуга Алєксандра Байгушева у тому, що він укотре нагадав нам про порожнечу неоюдейського плюралізму і про ту катастрофу, до якої ця ідеологія веде будь-яку державу».

Залишмо на совісті автора його пошуки винних у національній катастрофі Росії поза межами Росії, - це абсолютно не нова для московської публіки парадигма, її витоки слід шукати ще у чорносотенництві. Однак апологія рабства, його гламуризація, спроби ошатно подати його як «командну гру», як «жертву працівника заради успіху компанії», - це вже, погодьтеся, занадто навіть для азійської ментальності ерефії. Інша річ, що побут, особливо у тамтешній глибинці, дає яскраві приклади саме такого укладу трудових (і не тільки) стосунків між можновладцями та черню. І, до слова, якщо виходити з відомого визначення імперії як певного зразка трансляції практик на нові терени, - то на окупованій частині Донбасу маємо характерні саме для рабства прецеденти. Зокрема, судячи з повідомлень розвідки, у передчутті виборів в ОРДЛО уперто витворюють власну «політичну систему», заганяючи у стрункі партійні лави пересічних обивателів. Не бажаєш бути «партєйним», забудь про роботу…

«Будь-яка нація, яка увірує у власну непомильність, стане здобиччю демонів», - зауважував Карл Гюстав Юнг. Власне кажучи, не слід особливо подивляти з того, що маніфест на захист рабства побачив світ саме у «Литературной России», офіційному рупорові рафінованих «естетів» імперії. Цей, шанований владою за усіх часів (що Сталіна, що Горбі, що зараз – ВВП), прошарок діячів культури, путінська пропагандистська машина перетворила у таких демонів. Вони служили усім режимам вірою та правдою, вважаючи, що «це не рабство, це гнучкість і дисципліна, якщо бажаєте, "командна робота", і саме таким мусить бути моральний зразок праці у Росії» (див. «Литературная Россия», рецензія Алєксандра Андрюшкіна). Демони на кшталт Охлобистіна, Бєзрукова, Прілєпіна, Церетелі, Говорухіна etc. насправді є плоть від плоті незникненного (попри революції, репресії та класові чистки) клану «барінов», для яких усі решта – холопи, підніжки і не вартий «викликів історії» пил.  І якщо вже відверто говорити про витоки російського фашизму, то його ідеологами, попри Дугіна, Проханова та іже з ними, по праву можна вважати і цих одіозних бундючних «барінов» від культури. Вони, судячи з усього, могли б сміливо підписатися під знаменитим гітлерівським кредо: "Маса складається з пересічних особистостей, з демократів, але тисяча сліпих не можуть в сумі дати зрячого, тисяча боягузів – героя, сто тисяч парламентарів – державного діяча».

Так чи інак моделюючи перспективи постпутінської Росії, мусимо враховувати чинник новітнього рабства – системи стосунків, за яких зміна лідера аж ніяк не означає зміни ставлення до нього посполитих. Як до абсолютного монарха, рабовласника, вершителя доль. Тому не варто плодити особливих ілюзій з приводу майбутнього українсько-російського порозуміння. Ментально раб, позбувшись одних кайданів, шукатиме нові, і ніколи не зрозуміє того, хто справді ковтнув повітря свободи.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Що будує Путін?

Головною актуальною метою кремлівського верховоди є своєрідний апгрейд комуністичної імперії

Російський (а тепер уже й український) публіцист Євгєній Кісєльов у блозі на «Эхо Москвы» небезпідставно проводить паралелі Росії зразка 1914-го і Росії путінської. На підставі таких алюзій він запитує: «Яким буде лютий 2017-го?».

Я б не ризикував зазирати аж так далеко у майбутнє, однак недавні заяви кремлівського самітника дають певні обриси того, що чекає імперію в осяжній перспективі. Путін, як на мене, цілком логічно вибудовує свої публічні заяви, намагаючись підготувати публіку (перш за все, - своїх адептів, яких донедавна було понад 85 відсотків) до запланованої у Кремлі трансформації країни.

Путін не вигадує велосипед. Він не випадково критикує Лєніна за його «ліберальність» щодо поневолених націй. Він уважає принцип «самовизначення, аж до відокремлення» шкідливим, таким, що спричинив «найбільшу геополітичну катастрофу 20-го століття – розвал СРСР». Путін тому припускає поховання кремлівської мумії, спричинивши підозри Нєвзорова, що, мовляв, ВВП готує місце у мавзолеї для себе.

Та жарти жартами, найдоцільніше, мабуть, було б прослідкувати ланцюжок путінських філіпік, і зрозуміти, що його головною актуальною метою є своєрідний апгрейд комуністичної імперії. Не знаю, наскільки успішним стане цей проект, позаяк «в одну ріку не увійдеш двічі». Однак мусимо визнати, що божевільні з точки зору адекватних публіцистів і політологів ідеї російського вождя, попри діагнози, стають нашою з вами реальністю.

Що каже Путін? Що завжди залишався прихильником комуністичної та соціалістичної ідеї. Що не викидав свого партквитка. Що «Моральний кодекс будівника комунізму» є нічим іншим як марксистсько-ленінською інтерпретацією Біблії. Зауважмо, що ці мислеформи озвучено Путіним на пленарному засіданні Всеросійського народного фронту, - коаліції, яка привела «Єдіную Росію» до прогнозованої перемоги на минулих виборах у Госдуму. Коаліції, у якій «змішались в купу коні, люди», яка об’єднує довкола пропутінського партійного монстра розмаїті громадські організації здебільша, патерналістського гатунку (союз пенсіонерів, організації ветеранів ЗС тощо). Певна річ, для такої публіки головним мотивом є ностальгія за СРСР, а ідеї комунізму асоціюються, далебі, не з Лєніним, а з «батьком усіх народів».

Цілком закономірно, що маючи такий електорат, Путін уважав би помилкою не пограти на суспільних настроях. Українська авантюра спричинила майже цілковиту міжнародну ізоляцію Росії, отож, як не дивно, розв’язала руки кремлівській ОЗГ на теренах «оточеної фортеці». Ніщо не вадить учорашнім комуно-кадебістам провадити тут найекзотичніші соціальні експерименти, мотивуючи їх зовнішніми загрозами, жупелом національної катастрофи, яка у ватних мізках утілена в можливості остаточного розвалу Росії. З опозицією Кремль давно поквитався і за Болотну, і за проукраїнські марші. Жалюгідні залишки нескорених кинуть, як кістку, Кадирову. А місцеві «капіталісти», які донедавна годували кримінальну путінську гоп-компанію, нікому не потрібні із замороженими рахунками у західних банках. Їм дадуть спокій за умови тихої згоди на націоналізацію усіх статків в Росії (звісно, на користь атєчєства), а депортація за кордон стане для усманових, фрідманів, вексельбергів тощо найвищою мірою покарання. Бо прокурори знавіснілого Заходу тільки й чекають на російських vip-підсудних...

Однак наразі все це деталі ніким не підтвердженого путінського плану. Може, йому не судилося стати реальністю. Однак нав’язлива, неодноразова артикуляція пронафталінених рефлексій, майже карикатурні, позірно анальфабетичні (зате зрозуміліші плебсу) путінські вправи довкола комуністичної спадщини є лише підтвердженням думки, висловленої колись Єжи Лєцем: «Ідею можна докультивувати до культу». Зрештою, де-факто він вже є. То чи варто вибудовувати ілюзії з приводу того, яким буде для Росії лютий 2017-го?

Ігор Гулик. Ілюстрація: svoboda.org